Коли влітку 1941 року Станіслав зайняли німці, вони поділили його мешканців на дві категорії – євреїв та решту. Решта – це українці, поляки, вірмени, німці, з якими поводились більш-менш толерантно. А всіх євреїв чекало одне – смерть!
Страшний понеділок Спочатку ніщо не нагадувало про майбутні жахи. Навпаки. Німці надали певну автономію єврейській спільноті і створили орган самоуправління – юденрат, раду, до складу якої увійшли найшанованіші представники громади. Новий шеф гестапо Ганс Крігер наказав місцевим інтелігентам відрядити делегації за спеціальностями та 3 серпня 1941року прибути в управу для відрекомендування. Людям казали, що у гестапо складуть списки фахівців для подальшого працевлаштування. І ось у неділю охайно вбрана єврейська еліта рушила до будинку гестапо, що на теперішній вулиці Сахарова. Йшли вчителі і фотографи, адвокати та актори, музиканти, лікарі, рабини, художники. Назад повернулися лише музиканти. Решту німці оголосили заручниками. А в понеділок з воріт в’язниці виїхала довга колона вантажівок, вкритих брезентом. Містом поповзли чутки, що заручників вивозять у Павлівський ліс і там розстрілюють. На жаль, чутки виявилися правдою. Тоді німці знищили 2865 осіб – весь цвіт єврейської інтелігенції. Багатьох закатували вже у в’язниці. Наприклад, рабинів заводили до клозету, обличчям опускали в унітаз та зверху накривали шинеллю. При спробі вдихнути ковток повітря жорстоко били прикладами. Тоді ж, 4 серпня, був виданий наказ, за яким усі євреї мусили носити на правій руці білу пов’язку із блакитною зіркою Давида. За непослух – смерть. Після кількох публічних розстрілів люди зрозуміли, що це не жарти.
Бізнес не для всіх На відміну від совітів, німці поважали приватну власність. Вони заохочували до бізнесу мешканців Станіслава. Але це стосувалось не всіх. Ось, наприклад, наказ коменданта від 21 серпня 1941 року: «Оголошення в справі заборони жидам заніматись торгівлею. Цим забороняю жидівському населенню міста Станиславова займатись торгівлею споживчими товарами та товарами вжитку якого-небудь роду. Звертаю увагу, що арійському населенню заборонено заосмотрюватись харчевими продуктами у жидів. Сподіваюсь, що це розпорядження знайде в арійському населенню признання й зрозуміння. Супроти жидів, які переступлять цю заборону, виступиться якнайстрогіше. Їх по покаранню відішлеться в примусовий табір праці. При переступленню цієї постанови арійцями, задержую собі відповідне право на накладення кари». Також євреям, а заодно і полякам, належало здати всі радіоприймачі. Пізніше шеф гестапо Ганс Крігер дорікав керівництву Обласної управи, що українці за гроші дають євреям слухати радіопередачі з Лондона. Потім вийшов наказ здати у гестапо предмети розкоші – в першу чергу коштовності та хутра. Контроль за виконанням покладався на юденрат, що мав спеціальну єврейську поліцію, озброєну гумовими палицями.
Кулемет на цвинтарі У вересні німці надумали зігнати всіх євреїв у гетто, в межах сучасних вулиць Галицької, Короля Данила, Мазепи та річки Бистриці Солотвинської. Члени юденрату заявили, що єврейська громада налічує близько 30 000 осіб і просто фізично там не поміститься. Крігер пообіцяв, що цю проблему він якось вирішить. І вирішив. На неділю, 12 жовтня 1941 року, припадало велике єврейське свято Гошана Раба. О сьомій годині ранку поліцаї почали зганяти всіх євреїв на площу Ринок. Звідти вантажівками їх повезли на єврейське кладовище, що за сучасним міським озером. Там на них вже чекала п’ятиметрова яма розміром 60 х 20 м. Всім наказали сісти і роздягтись, після чого єврейська поліція позабирала коштовності. У першій годині почалась екзекуція. Перед ямою встановили кулемет, який обслуговували два німці та два українські поліцаї. Євреї по чотири стрибали у яму, де їх розстрілювали. Потім стрибали наступні. Напівживі задихалися під вагою мертвих тіл. Страта продовжувалась п’ять годин. Очевидець згадує, що кулеметники попарно мінялись, закусуючи у перервах бутербродами. О шостій вечора екзекуція припинилась, і тих, до кого не дійшла черга, розпустили по домах. За різними підрахунками, цього дня загинуло від 6 до 10 тисяч осіб.
Єврейська абетка Тепер усі арійці мусили покинути вказаний район і обрати собі будь-яке помешкання у центрі міста. А євреям належало перебратись у гетто. По його кордону встановили двометрові дерев’яні паркани з колючим дротом, а вікна «прикордонних» будинків забили дерев’яними щитами. Потрапити до гетто можна було через шість контрольно-пропускних пунктів або «шлюзів». Зсередини стояв єврейський поліцай, а ззовні – український. Вихід у місто дозволявся лише особам з перепустками, які видавали працюючим на підприємствах Станіслава. Арійцям вхід у гетто був заборонений. А потім всіх євреїв поділили на три категорії. Група «А» – потрібні фахівці, група «В» – різноробочі виробничого резерву, група «С» – непрацездатні особи та діти. Останню групу поселили у колишньому млині Рудольфа (в районі сучасної вулиці Берегової), де більша частина померла від голоду і хвороб.
Цукрова афера Населенню гетто щотижня видавали по 500 г хліба. Працюючим норму подвоювали. Кому не вистачало, міг купити їжу у внутрішній крамниці гетто. Спочатку буханець коштував 40 грошів, але поступово «піднявся» до 20 злотих. Аби не померти з голоду, євреї тримали у помешканнях кіз і корів, а на городах садили овочі. У 1942 році спалахнув так званий «цукровий скандал». Для єврейських робітників, що працювали на підприємствах, додатково виділили 800 кг цукру. Але до них цукор не потрапив – чиновники з гетто продали його на ринку. Хтось «стукнув» у поліцію, і почалось… Розстрілювали і продавців, і покупців. Коли стратили декілька сотень осіб, з’ясувалось, що в оборудці замішані чини гестапо, і справу швидко зам’яли. Паралельно зі знищенням людей нищили і саме місто. Руками мешканців гетто зруйнували стару синагогу, єврейські квартали біля ратуші та перед залізничним вокзалом. Працювали цілодобово. Цікаво, що дошки складували, а потім видавали арійському населенню Станіслава в якості палива. По півкуба на руки.
Кінець З 31 березня 1942 року починається систематичне нищення гетто. Називалось це «акціями» і виглядало приблизно так. Вранці поліція та гестапо оточували декілька вулиць і виганяли людей із будинків. Їх вели на вокзал, де завантажували у вагони та везли в табір смерті Белжец. Спорожнілі оселі ретельно обшукували, забирали все більш-менш цінне. Якщо знаходили євреїв, то розстрілювали на місці. 23 лютого 1943 року гестапо розстріляло останніх мешканців гетто, рештки юденрату та єврейську поліцію. Станіслав офіційно оголосили «юденфрай», тобто містом вільним від євреїв. Це не зовсім відповідало дійсності, оскільки на підприємствах, «на казармовому положенні» ще залишалось близько тисячі євреїв. Але до кінця року також знищили і їх… У січні 1944 року єврейський цвинтар за майбутнім озером раптом огородили триметровим дерев’яним парканом. Потім з Янівського табору, що у Львові, привезли групу радянських полонених. До 25 березня з-за паркана йшов дим, а потім німці пішли, попередньо розстрілявши арештантів. Коли в місто прийшла Червона армія, то з’ясувалося, що весь цей період на цвинтарі працювала ціла фабрика. Приховуючи сліди злочинів, німці відкопували тіла та спалювали у змонтованих там же печах. Потім попіл просіювали, а кістки перемелювали. Паралельно визбирували золото, не гребуючи навіть коронками… Перед війною у Станіславі мешкало 26 500 євреїв. На 1 листопада 1944 року їх залишилося 228. І.Бондарев, "Репортер" | 
