Фінансова грамотність стає все популярнішою в Україні. Тому сьогодні розповімо про традиції ощадності у нашому місті на прикладі історії будівлі на вул. Мазепи, 14, що є найстарішою фінансовою установою Івано-Франківська. Про цей будинок, в якому тепер розміщене одне з відділень Ощадбанку, вже писали багато дослідників: Михайло Головатий та Іван Бондарєв з Івано-Франківська, а також Ярослав Краснодембський і Жанна Комар з Польщі. Ми ж намагатимемося у своїй статті їх доповнити, додаючи нові, малознані досі факти з його історії.
Жителі давнього Станиславова традиційно ставилися до грошей серйозно. Невипадково засновник міста, магнат Андрій Потоцький свідомо селив тут євреїв як вправних торговців, ремісників та лихварів, а згодом запросив сюди не менш вдалих у підприємництві вірмен з м. Кам’янця (тепер Кам’янець-Подільський), котрий після Бучацького договору 1672 р. перейшов до турків. Тоді фінансове життя в Галичині будувалося в основному на торгівлі, особистих позичках та державних видатках, а банківська справа тільки зароджувалася.
Входження Галичини до централізованої Австрійської імперії у 1772 р. піднесло місцеві фінансові відносини на новий, якісно інший рівень. «Враження австрійських чиновників від галицького суспільства безпосередньо після приєднання краю було наскрізь негативним, – пише львівський історик Ярослав Грицак. – Вони застали тут анархію і насильство правлячої польської шляхти та крайнє зубожіння і моральний занепад простих жителів. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни».
Відню довелося потратити багато сил, щоб хоч трохи підтягнути новоприєднану територію до рівня своїх багатших провінцій. Однією з ідей, яку застосовували для підняття рівня життя своїх підданих, було підвищення фінансової культури шляхом поширення звички заощаджувати. Це також була і непряма форма боротьби з алкоголізмом, особливо в Галичині, де ґазди часом могли пропити останній морг поля (згадаймо хрести тверезості по селах). Тому для підвищення добробуту людей особливо підходила така форма фінансової установи, як ощадна каса.
Ще у 1817 р. британський парламент ухвалив біль для сприяння і підтримки діяльності ощадних банків. Ощадні каси утворилися в багатьох країнах Європи майже одночасно. Першу касу ощадності в Австрії було створено у 1819 р., а на утворення каси у Празі Відень дав дозвіл лише у 1825 році. Найбільш відомою попередницею кас ощадності в Галичині і зразком для них була Галицька каса ощадності, створена у 1844 р. у Львові за дозволом цісаря. Вона була 17-ю в Австрійській імперії. Створювалася на основі приватних внесків засновників та доброчинців, але згодом за неї поручився Галицький крайовий сейм. У разі чого він гарантував повернення вкладів, що істотно підвищило довіру клієнтів. Завданням роботи каси було надання можливості кожному громадянину розмістити гроші та одержати їх при потребі з прибутком. Через досить високі відсотки (5-10%) та гарантію видачі вкладів на першу вимогу каса була досить привабливою. Галицька каса ощадності надавала також позики під заставу нерухомості, цінних паперів чи майна.
У 1861 р. в Австрійській імперії існувала вже 71 каса. У Галичині в 1862 р. відкрито касу в Жешові, у 1864 р. – в Самборі, а у 1866 р. – у Кракові. На 1870 р. в Галичині (західній і східній її частинах) існувало вже дев’ять кас ощадності, у 1880 р. – 16, 1890 р. – 25, 1900 р. – 44, 1912 р. – 53.
Міська Каса ощадності Станиславова постала 30 грудня 1867 р. за ініціативи таких поважних членів ради міста, як К. Кєлер (пізніше став її директором), д-р К. Кв’ятковський та підприємець С. Рубінштейн. За роботою каси наглядало правління, першим головою якого був парох вірменської церкви Ісак-Миколай Ісакович, котрий згодом у 1882 р. був обраний вірменським духовенством архієпископом Львівським.
Першим місцем розташування каси була Ратуша. А у 1882 р. за 8 тис. ринських вже закуплено землю під будівництво свого власного пристосованого приміщення на розі вулиць Казимирівської і Рогуцького (тепер Мазепи і Орлика). Львівське «Czasopismo Techniczne» одразу оголосило конкурс на проект будинку, котрий зрештою виграв краківський архітектор Раймунд Меус (Rajmund Meus). За самим будівництвом, яке обійшлося в 60 тисяч, наглядав працівник міського уряду Ян Шпорек (Jan Szporek), і вже у листопаді 1884 р. каса переїхала у свій новий будинок. Із збільшенням обсягу роботи каси у 1894-1896 рр. за 19 тис. ринських добудовано нове крило будинку зі сторони теперішньої вул. Орлика.
Ось як описує архітектурний стиль будівлі дослідниця Жанна Комар у своїй книзі «Третє місто Галичини Станиславів і його архітектура в період галицької автономії»: «Будинок Каси Ощадності (1882-1884) (тепер «Ощадбанк» при вул. Гетьмана Мазепи, 14) був прикладом поєднання італійської та французької варіації ренесансу. Для французів звернення до локального ренесансу є зверненням до власного розквіту у XVI ст. Для Галичини ця архітектура символізує заможність, впевненість і стабільність. Але це не означає жодною мірою безпосередніх контактів з Францією, а є швидше проявом загальної моди, засад, які були прийняті насамперед у Відні, потім адаптовані у Львові, а далі поширені по цілій Галичині».
Увінчують будинок скульптури авторства львівського митця Томаша Дикаса (Tomasz Dykas, 1850-1910). Краєзнавці сходяться на думці, що це перша будівля у нашому місті, прикрашена скульптурами людей. Дві жінки символізують «Працю» та «Ощадливість». «Праця» у лівій руці тримає щит із зображенням бджоли. Там, де зараз напис «Ощадбанк», позолоченими літерами польською писало «Kasa Oszczędności». Т. Дикас також є автором скульптурної композиції на пам’ятнику, встановленому в 1890 р. на могилі відомого польського діяча і одного із співзасновників «Кур’єра Станиславівського» Агатона Ґіллера. Останній був похований на цвинтарі на вул. Сапежинській (тепер Меморіальний сквер за театром). Скульптор Дикас відомий і своїм пам’ятником Адаму Міцкевичу в Тернополі (1895).
У 1910-1911 рр. в будинку каси було проведено внутрішній ремонт з деяким переплануванням. Саме тоді утворено одну велику операційну залу на першому поверсі, добре відому зараз клієнтам цього відділення. Сходи прикрасили неймовірно красивими кованими перилами у стилі пануючої тоді віденської сецесії. Відновлений будинок Каси ощадності вважався найкращою кам’яницею міста. Через це саме у ньому 14 квітня 1912 р. влаштували прийом наступнику престолу – архикнязю Карлу, який на деякий час зупинився у місті під час подорожі до Коломиї. Йому судилося стати останнім імператором Австро-Угорщини. За ІІ Речі Посполитої будівля навіть іноді паралельно виконувала функції виставкової зали. Саме у міжвоєнний період у трьох кімнатах Каси ощадності якийсь час містився Покутський музей, що був попередником теперішнього Краєзнавчого музею у Ратуші. А 2 грудня 1928 р. у ньому за підтримки магістрату з бургомістром на чолі та самої Каси ощадності була відкрита виставка історії міста Станиславова. Неодноразово тут також робили свої виставки місцеві художники і скульптори.
В основу роботи ощадних кас (особливо перших) часто клалися принципи благодійності та суспільної корисності. Каса у Станиславові як за австрійської, так і за польської влади брала на себе фінансування багатьох соціальних проектів у місті. Зокрема, її коштом виник дім старців і калік та притулок Братів Альбертів, де утримували і доглядали душевнохворих. Зі своїх прибутків каса дофінансовувала при потребі польський театр, Страж пожарну, науково-освітні заклади, спортивні заходи, бідних учнів і взагалі вбогих без різниці віросповідання, Товариство ветеранів, польські, українські та єврейські бурси (аналоги теперішніх гуртожитків, де проживали учні з-поза Станиславова). Підтримували грошима також костели і синагоги, різні товариства, як польський, так і український «Сокіл». Хоча, безперечно, переважало фінансування польських організацій.
У сфері фінансів теж траплялися неймовірні курйози. Так, у найпопулярнішій місцевій газеті «Кур’єр Станиславівський» за 20 березня 1924 р. є цікава стаття «Знак часу, або Кам’яниця за папіросу», що розповідає про нашумілу неймовірну історію. Один пан Р. перед Першою світовою війною за банківський кредит збудував у Станиславові чотириповерхову кам’яницю. Під час війни дозволялося не сплачувати кредит, але після її завершення банк почав вимагати повернення своїх грошей з відсотками. Був серйозний ризик втратити цю нерухомість. Діялось то в 1919 р., і взяти десь позику було досить складно. Банк не хотів іти на жодні поступки. Зрештою пан Р. пішов «штурмувати» міську касу ощадності. Час був складний, і робити довготермінові справи було досить ризиковано. Оскільки пан Р. був давнім клієнтом, то каса все-таки пішла йому назустріч, давши на добрих умовах іпотечну позичку в розмірі приблизно половини вартості кам’яниці. Її він мав сплачувати частинами протягом 15 років, врятувавшись таким чином від повного банкротства. Та доля розпорядилась по-іншому.
Після відновлення незалежності Польща переживала значні економічні труднощі. В її межах були залишки трьох різних економічних систем, з трьома різними валютами й з майже відсутніми прямими інфраструктурними зв’язками. Це призвело до галопуючої інфляції та знецінення грошей. Хто міг, старався повернути свої борги у тих же цифрах грошима, які у свій час багато вартували, а тепер були майже просто папером. Каса ощадності, подібно до інших банків, передбачаючи появу нового закону, який би врегулював цю ситуацію, постановила не приймати сплати боргів, допоки це питання не розв’яже сейм. Так само і власники вкладів не спішили забирати з каси гроші, очікуючи на якийсь справедливий перерахунок їхньої вартості. І далі газета пише: «Хитрий пан Р. вирішив використати щасливу для себе кон’юнктуру і вніс до судового депозиту кінця 1923 р. 90 000 польських марок як сплату за позику у розмірі 125 000 корон 1919 р. Порівняйте 125 тис. в 1919 р. і 90 тис. пол. марок в 1923 р.! Ця позиція говорить сама за себе і не потребує коментарів».
Коли каса відмовила у прийнятті цієї суми від пана Р., то він звернувся до суду. У тодішніх кодексах не були прописані такі випадки, і суддя був змушений, дотримуючись букви закону, зобов’язати Міську касу ощадності в Станиславові прийняти 90 тис. пол. марок як оплату, адже вона у 1919 р., на момент видачі кредиту, по курсу дорівнювала 125 тис. корон. Наприкінці 1923 р. за ці марки в Польщі можна було купити тільки одну сигару! Що цікаво, Каса ощадності заплатила за роботу адвоката на свій захист у суді аж 62 млн. польських марок!
Міністр економіки Владислав Грабський у 1924 р. запровадив до обігу злотий як єдину валюту для Польщі. Нова валюта допомогла зупинити гіперінфляцію. Обмін польських марок здійснювався за курсом: 1 злотий – 1 800 000 пол. марок! Правда, злотий став однією з найстійкіших валют Центральної Європи у міжвоєнний період.
У Державному архіві Івано-Франківської області за 1935 рік збереглася інформація про директора Міської комунальної каси ощадності Леона Жьобровського (Leon Ziobrowski, 1890-1941). Він мав середню спеціальну освіту по торгівлі. До 1921 р. у чині капітана був інтендантом у польському війську, в 1922-1924 рр. працював як прокурент Банку Малопольщі у відділі в Станиславові (представляв фінансові інтереси установи в юридичному плані). Далі до 1927 р. працював військовим постачальником у нашому місті. У 1927 р. вступає на роботу до Міської комунальної каси ощадності і за короткий час стає її директором, замінивши попереднього керівника д-ра Теодора Сейдлера (Teodor Seidler), що мав фах адвоката. До речі, новий директор проживав у службовій квартирі на другому поверсі будівлі каси. Тобто, щоб потрапити на роботу, пану Леону було достатньо лише спуститися сходами на перший поверх!
Жьобровський брав неймовірно активну участь у суспільному житті міста. Був головою Товариства ім. Монюшки, скарбником воєводського комітету L.O.P.P. (Liga Obrony Powietrznej i Przeciwgazowej, що ставила собі за мету популяризацію і розвиток польської авіації), членом Польського Білого Хреста, комітету Ліги морської і колоніальної, Об’єднання офіцерів резерви, Польського дому сиріт, Християнської народної кухні та головою спортивного клубу «Ревера». Теперішній стадіон «Рух» побудований на місці старого стадіону, який раніше належав Міській комунальній ощадній касі. Власне, це був основний домашній стадіон для популярної футбольної команди «Ревера».
В одному з документів архіву натрапляємо на таку характеристику директора: «Жьобровський має глибоку фахову візію у ділянці банківської справи, є дуже розпорядчий та активний, має заслуги у сфері розвитку ремесел на терені Станиславова та користається довірою широких прошарків населення». Директор Каси ощадності є також автором цінної для нас тепер за інформативністю статті «Польське міщанство Станиславова у 1913 р. (Його господарча сила i культурне значення)» у «Пам’ятній книзі польського міщанства в Станиславові (1868–1934)» 1935 р. під редакцією д-ра Юзефа Желінського.
Згодом Л. Жьобровський жив із сім’єю на вул. Я. Матейка. У нього з дружиною, яка працювала вчителькою, було два сини: Єжи (старший) і Мар’ян (1932 р.н.).
Під час масових арештів гестапо польської інтелігенції у перші тижні серпня 1941 р. був затриманий і Леон Жьобровський. У ніч з 14 на 15 серпня його розстріляли разом з іншими відомими польськими діячами та інтелігентами у Чорному Лісі біля с. Угринів.
Професор Єжи Хіцкевич з політехніки м. Ополє вчився в одному класі із його молодшим сином Мар’яном у Станиславові. За його словами, вдова із синами виїхала у 1945 р. до Вроцлава (на основі «Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 р. – авт.). Мар’ян закінчив там Економічну академію і зробив досить добру кар’єру, ставши згодом директором податкової служби у Вроцлавському воєводстві і пропрацювавши на цій посаді до пенсії (1995 або 1996 р.). У 2014 р. він разом з сім’єю свого однокласника Є. Хіцкевича відвідали Івано-Франківськ і були навіть біля одноповерхового будинку на вул. Матейка, в якому жили Жьобровські до 1945 р. У 2017 р. Мар’ян помер, у нього залишився син, який зараз проживає під Варшавою.
У листопаді цього року будівлі на вул. Мазепи, 14 виповнилося 134 роки. Від часу свого виникнення і до сьогодні за кожної влади вона справно виконувала свою функцію і пам’ятає не одне покоління жителів міста. Краєзнавець Леонід Орел стверджує про одне її пограбування за його пам’яті, що трапилося у другій половині 1960-х років. Слідство через кілька місяців виявило, на превелике здивування мешканців, що сховище було пограбоване самими ж працівниками міліції, які й охороняли приміщення каси.
Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ |
