Неділя, 19.05.2024, 05:09:12

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
 
Архів новин
Головна » 2014 » Лютий » 21 » Хрестоматія нашого болю. Їм сурми не грали…
19:40:47
Хрестоматія нашого болю. Їм сурми не грали…
65 років тому,  28  лютого 1949 року, у  колодіївському лісі, що недалеко від Івано-Франківська, від рук енкаведистів загинули надрайонний провідник Служби Безпеки УПА, уродженець села Темирівці  Олексій Юрчишин (Хміль – на фото зліва),  корінна галичанка Ніна Вівчаренко (Зена – на фото справа) та ще два підпільники.
Галичани свято бережуть пам’ять про своїх героїв. На будинку райвійськомату встановлено і освячено бронзовий барельєф нескореному повстанцеві Хмелю, іменем Ніни Вівчаренко названо одну із центральних вулиць старовинного Галича.
Про трагічну подію у колодіївському лісі того дня розповідається у документальному нарисі, який пропоную увазі читачів.
Після довгих журналістських пошуків через газету «Галичина», у якій я тоді працював, вдалося віднайти людину, яка була живим свідком тих подій.
І ось одного недільного надвечір’я ми зустрілися з Володимиром Пагуличем у його господі у селі Вовчинцях, що поруч обласного центру. Познайомились. Довідавшись про мету мого приїзду, запросив за стіл. Я включив диктофон…
Володимир Васильович народився і виріс на хуторі Березовці поблизу села Колодіївки. Недалеко від отчої хати, за садом і городом, росло багато білокорих красунь, трохи далі березняк переходив у густий мішаний ліс, що на десятки кілометрів дугою простягнувся правим берегом Бистриці, а далі – Дністра. За рікою – поля,поля, села Ямниця, Тязів, Сілець, Єзупіль, далі Побережжя, Ганнусівка, Стриганці. Бувало, вилізем на бука і далеко-далеко видно все, як на долоні.
Така місцина була дуже зручною для повстанців. Невипадково недалеко від Березовців і знаходився штаб надрайонного проводу Служби Безпеки УПА. Підлітком Володимир не раз зустрічався з есбістами в лісі, повідомляв про новини в селі, приносив їжу, білизну. Виконував різні доручення. Робив це з великим бажанням. Заступником провідника СБ був його рідний брат Дмитро – псевдо Святослав.
– Керував Службою Безпеки невисокий на зріст, кремезний юнак родом з Галицького району – Хміль. Прізвища, імені не знав. Це була таємниця. Пригадую, він не раз казав, що у нього в селі є гарна сестричка, і ми колись, як здобудемо самостійну Україну, станемо сватами чи свояками. Я червонів від тих слів, а хлопці сміялися. Серед них я ніколи не бачив жінки. Не знав, якими конкретно справами займаються партизани. Тільки час від часу отримував листівки, які закликали людей не брати участі у голосуванні, не записуватись у колгоспи і т. д. Я їх захоплено читав, передавав іншим, – Розповідає Володимир.
У мого батька були два добрі пси. Коли я йшов у ліс, брав їх із собою. На своїх вони не гавкали. Але, не дай Боже, аби десь далеко у лісі чи на хуторі з’явились енкаведисти, мої вірні друзі зчиняли ґвалт. Не переносили сопуху окупантів. У такі хвилини підпільники ховались до своїх криївок, а я брав оберемок хмизу і тягнув до хати.
Енкаведистські опери, зокрема Ільїн, Коцар, добре знали мене і батька. Не раз розпитували про бандерівців, погрожували Сибіром. Ми боялись. Адже два мої рідні брати Дмитро і Славко були у підпіллі. Згодом від місцевих сексотів довідались про це й енкаведисти. Розправлятись з нами не поспішали.
Пригадую, що того останнього лютневого ранку на подвір’я прийшло кілька червонопогонників разом з Ільїним.
– Собірайтесь, – наказав він батькові й мені.
Ми зібрались. По дорозі до лісу здогадалися, куди нас ведуть. Кілька годин тому чули кулеметні черги, вибухи гранат приблизно у тому квадраті, де переховувались підпільники. Облава була серйозною. До неї, крім яструбків, енкаведистів, залучили велику кількість регулярних військ. 
Чим далі ми йшли, тим більше облавників зустрічали. Здавалося, що вони були за кожним кущем. Нарешті нас привели до розбитої криївки. Її входи-виходи були зруйновані. На поверхні лежали два трупи. Я відразу впізнав провідника Хмеля. Поруч лежала по-цивільному скромно одягнена молода круглолиця дівчина. Її великі карі очі дивилися крізь нерозпущені віти дерев у передвесняне синє небо. Вона, як і провідник, була пошматована ворожою гранатою.
Не важко було здогадатися про хід подій. Відчувши над головою ворогів, Хміль не знав, скільки їх. Вирішив вирватись з оточення. Не сам. Хотів врятувати життя дівчині-друкарці, яку поважав за старанність, працьовитість, грамотність. Відчинивши запасний люк, вискочив з автоматом напоготові, за ним – і вона. Не встиг випустити черги, як біля ніг розірвалася потужна граната. Вони мертві лежали на вогкій землі біля своєі багаторічної схованки.
А що було далі? 
У криївці зоставалось ще троє. Вони палили документи. Один смільчак з облавників, який був добряче напідпитку, вирішив «живйом взять бандеровцев» і стрибнув у відчинений люк. Пролунав постріл. Нападник повалився. Куля пробила йому голову, але не вбила. Від поранення згодом осліп.
Постріл у криївці ще більше розлютив облавників. Тоді вони один люк закрили, а в другий стали стріляти з ракетниць. Густий дим переповнив схрон. Він не тільки виїдав очі, а й припиняв дихання. Хлопці помолились, з останніх сил заспівали «Ще не вмерла Україна» і, щоб не датись живими в руки ворога, вирішили пострілятись. Пролунав один постріл, другий, третього не було…
Через певний час Пагуличів заставили лізти у криївку. Вони побачили три тіла. Два в крові. Третій у себе не вистрілив. Ні прізвища, ні псевда його не знали. Це був земляк Хмеля, він періодично гостював у нього. Коли ми з батьком того третього виносили з підземелля, а потім клали на підводу, я добре запримітив на його голові білу латку. Очевидно, вроджену. Якби знав, що він згодом виживе, перейде на сторону енкаведистів, стане великим зрадником підпілля, то ще у криївці задушив би його.
Серед вбитих був і мій рідний брат Дмитро.
– Ану узнавай, который твой сын, – загарчав Ільїн
– Мого сина тут нема, – відповів тато.
Побитих повстанців, серед них і Ніну Вівчаренко, повезли у Софіївку (тепер околиця Івоно-Франківська). У Колодіївці розпитували людей, чи знають побитих. Але ніхто нічого не сказав…
Потім Пагуличів вивезли у Сибір. Там помер батько, а Володимир повернувся. 
У Березовці на місці їхнього господарства стояла руїна. Добре запам’ятав те місце, де кілька років тому закопав у землю згорток. У ньому багато фотографій підпільників. Частину передав у «Меморіал», решту зберігає, як найдорожчі реліквії.
– Як енкаведисти натрапили на слід підпільників? Чи не допускаєте зради?—запитую Володимира Васильовича.
– Думаю, що ні,–мовить.
– Мабуть, підвела погода. Коли хлопці вночі поверталися з Ямниці, пролітав сніг. Вони сподівались, що він закриє сліди. Але згодом сніг перестав падати. Повертатися до села стало небезпечно. Не сподівалися, що облавники натраплять на сліди, що вели до схованки.
Можливо, Володимир Васильович і має рацію, але не можна виключати і зради з боку гостя, котрий мав білу латку на голові і залишився живий. Адже, як стверджують очевидці, в ту останню лютневу ніч у Ямниці був тільки Хміль і Антон Брикалюк—псевдо Богдан. А як з’явився у криївці гість, тепер ніхто не може сказати. Цілком ймовірно, що саме він умовно або з допомогою рації вивів облавників на місце схорону. Тому і їх було так багато.
У процесі журналістського розслідування я зустрічався з багатьма людьми з Колодіївки, Ямниці, причетними до підпілля у повоєнні роки, показував фотографії Зени, хлопців-есбістів групи Хмеля, яких уже давно немає в живих, але ніхто конкретно про них не міг розповісти. Тільки несподівана зустріч з ямничанином Антоном Сміжаком дещо прояснила. У роки своєї молодості цей бадьорий, стрункий, вдумливий чоловік був і кур’єром, і зв’язковим, і господарчим надрайонного проводу СБ, який базувався у лісі між Ямницею і Колодіївкою.
– З провідником Хмелем та його групою підтримував постійні зв’язки, – розповідає пан Антон. – Заготовляв харчі, одяг, інформував про події в селі, районі. Моя хата була на околиці Ямниці, не дуже далеко від лісу. Кожного разу в умовлений час зустрічав і проводжав хлопців. Як тільки у село приходили оперативники, вивішував на паркан білу верету. Підпільники з допомогою бінокля легко могли її розгледіти. Це був сигнал, що поблизу небезпека. Коли я навідувався в ліс, кілька разів бив палицею по старезному буку. На ті характерні звуки хлопці виходили, ми обмінювалися думками з приводу тих чи інших подій.
Тієї лютневої ночі я востаннє бачився з Хмелем. Разом з ним був ямничанин Антон Брикалюк. Хлопці заходили до Івана Якимечка, пили молоко. А потім пішли до лісу. Далі була стрілянина.
У підпіллі я добре знав і друкарку Зену. Не раз передавав їй на реєстрацію документи. В її розпоряджені були чотири друкарські машинки. Думаю, що вони, як і документи, зберігаються у нерозкритій підземельній схованці й досі. Приблизно міг би і місце показати. Слідопитам варто б зайнятися цим питанням.
Зена часто переховувалась у долішньому кінці села, в подружжя Петра і Катерини Шпільчаків. У них дітей не було і Ніну взяли ніби за свою. Однієї зими вилікували дівчину від запалення легенів. До Шпільчаків інколи заходили односельці, але вони і не догадувались, що ця невисока на зріст, худенька, скромна юнка-підпільниця, що в неї завжди напоготові граната і наган. Зрозуміло, що для самооборони.
І Антон Сміжак не знав родословної Зени. А народилася і виросла вона у давньому Галичі над Дністром. Батько за Польщі працював народним вчителем у селах району, в повоєнні роки викладав німецьку мову в Галицькій середній школі. Мати в основному займалася вихованням дівчат. Нерідко виїжджала у село Різдвяни, звідки походила родом, залишала дітей у рідні. Ніну, справжнє ім’я Неоніла, дуже всі любили. Вона гарно декламувала вірші, співала, танцювала. Її люб’язно називали нашим соловейчиком.
Навчання у Галицькій школі, спілкування з ровесниками, відвідування різних заходів у читальні, активна участь в їх проведенні, розповіді батька про історію України, споконвічну боротьбу нашого народу з гнобителями остаточно викристалізували характер юної галичанки. Вона усвідомила, що для того, аби здобути волю собі і своєму народові, треба боротися.
Ще у роки німецької окупації пірнула у вир політичного життя. Саме тоді зароджувалися загони УПА. Ніна, як і тисячі її ровесників, стала активною учасницею підпільного руху. Коли східний окупант змінив західного, не побачила між ними різниці. Комуно-більшовицькі зайди в енкаведистських мундирах без суду і слідства вбивали українських патріотів, ешелонами відправляли людей у Сибір, грабували населення. Довівши селян до злиднів, насильно втягували їх у колгоспи. Поводилися як варвари, хоч називали себе братами. Червоний терор рясно скропив галицьку землю слізьми і кров’ю у кожному її куточку.
В таких умовах справжня патріотка свого народу не могла обрати іншого шляху. Пішла у підпілля. Освоїла друкарську справу, ходила у розвідку. До останнього подиху чесно виконувала свої обов’язки. Від Ямниці до Галича рукою подати, але в своєму рідному місті ніколи не з’являлася. Хтось міг побачити, донести. Переживала за тата, маму. Знала, що їх може за неї чекати. Тільки час від часу через надійнихколег (одним з таких був Федорняк з Крилоса) передавала мамі записки, інколи й фотографії. Батьки розуміли, який шлях обрала їхня молодша донька.
Антон Сміжак продовжує розповідати: 
– Того ж дня, 8 лютого 1949 року, ми вирішили за всяку ціну викрасти або викупити тіла мертвих підпільників і поховати іх за християнським звичаєм. Допомагали мені Гаврило Буняк, Василь Шупенюк, Іван Ребрик. Але нам не вдалося здійснити задумане. На третій день ямничанин Василь Тодось, який працював їздовим у НКВС на Софіївці, повідомив, що побитих скинули в яр і з допомогою трактора загорнули землею. Розкопувати небезпечно, бо можна попастися. Поблизу райвідділ.
Згодом арештували Антона Сміжака, інших побратимів побили. Не було кому зайнятися розкопками. На території Софіївки покояться тіла не одного повстанця. Віднайти їх з допомогою ще живих свідків, організувати перепоховання за нашим християнським звичаєм – священний обов’язок не тільки «Меморіалу», Братства вояків УПА, інших новітніх організацій, але й кожного з нас.
Ярослав Орнат, журналіст

Переглядів: 967 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024