Галина Гафійчук народилася у селі Глушків на Городенківщині Івано-Франківської області. Більш ніж половину свого життя, а саме 25 років, колекціонує старовинні речі, одяг, світлини. Всі ці експонати об’єднала у музей. Найцінніші експонати у музеї Галини Гафійчук — це сорочки та одяг з Городенківщини. Особистим захопленням колекціонери є маленькі керамічні глечики. Серед «зіркових» гостей Галини Гафійчук — Катерина Ющенко і Борис Філатов. А її намиста носять навіть у Японії.

Про своє захоплення, яке мріє передати донькам, колекціонерка розповіла «Вікнам».

«Я за освітою економіст. У молодості працювала за спеціальністю, а коли зі старшою донькою була в декреті, почала вишивати на замовлення. Саме тоді до рук мені потрапила перша старовинна сорочка, яку хотілось залишити собі (правда, зараз її немає в колекції). Після цього більше у професію економіста не поверталась».

У дитинстві, розповідає Галина Гафійчук, її приваблювали старі фотографії, особливо ті, де був гарний різновидний одяг. Зауважувала, як його правильно носити, як між собою пов’язувати різні елементи. Пізніше старовинний одяг почала шукати для колекції, а світлини — зацифровувала.

Вербовецьку сорочку треба вишивати пів року

На початку збирала лише сорочки. Але коли дійшло до виставок, то хотіла, щоб були повністю сформовані строї (костюми), тому почала купувати інші елементи одягу: запаски, фартухи, плахти, спідниці, крайки, прикраси… Зараз у колекції Галини Гафійчук — близько сотні строїв з різних регіонів України. Крім цього, є ще двадцять сорочок, які чекають свого «низу».

Жіночий стрій складається з намітки: головний убір, хустина, сорочка, обгортка (фота, горботка — в різних регіонах по-різному називають. — Авт.), фартух, запаска, крайка, пояс; верхній одяг — кептарики (безрукавка, лейбик, байбарак. — Авт.) — були з овечої вовни, або оксамитові, розшиті бісером, нитками, кожухи, сардаки. Чоловічий стрій був скромнішим: сорочка, безрукавка, штани.

Потім прийшла думка, що їх не просто треба зберігати, але й відновлювати, тому почала відтворювати старовинні вишиті сорочки: вишивати точні копії, щоб не тільки ми мали спадок наших предків, але і після себе залишили щось дітям та онукам. Через п’ятдесят років ці 200 сорочок уже також будуть старовинними. Зараз на ринку багато сорочок, що називають вишиванками, але вони не всі є традиційними. Люди використовують будь-які узори, інколи не розуміючи, кому він був притаманний, трапляються навіть не українські.

«Моя мета — показати ту справжню сорочку, яка була в наших регіонах. Насправді це дуже затратно по часу. На відтворення однієї, якщо там зашитий рукав, йде два-три місяці, плюс до трьох тижнів, щоб зібрати докупи. Все зшиваю вручну, як колись робили. Інколи й мозолі на пальцях від голки, особливо, якщо відтворюю на старовинному твердому полотні. Є сорочки, що пів року треба вишивати, все залежить від їхньої техніки. Наприклад, вербовецька сорочка Косівського району потребує стільки часу».

Найцінніші експонати у музеї Галини Гафійчук — це сорочки та одяг з Городенківщини. В Глушкові швидко дівчата почали носити плаття і мало збереглося саме вишиваних сорочок. Таких колекціонерка віднайшла сім, а ще — декілька вишитих фартухів. У колекції є рідкісна сорочка з міста Городенки з узором «Волове око». Коли дівчата-вишивальниці хотіли відновлювати сорочки й почали збирати фотографії та досліджувати місто, то виявилося, що таких збереглося всього п’ять.

А от полтавська вишивана сорочка, що була однією з перших у колекції, вразила колекціонерку в Києві на ярмарку, бо відрізнялася своїми вишитими пташечками. Пташечки, метелики, собачки, ровери (велосипеди. — Авт.) також характеризують чоловічі верховинські сорочки, а яворівські фартушки з Львівщини мали зображення людей. Щодо музею, то у ньому не тільки одяг та взуття, але й побутові речі, зокрема, багато гуцульської, подільської, буковинської кераміки, виробів з дерева (старовинні ікони. — Авт.), скрині.

Особисте захоплення власниці — маленькі керамічні глечики. На жаль, не вистачає приміщення, а також матеріальних ресурсів все тримати, тому щось продає, а щось — вимінює. Раніше вся колекція була в хаті на другому поверсі, але зараз під музей має приміщення площею 30 квадратних метрів.

Музей — це більше, ніж догляд та виховання дитини

«Де розмістити «надбання» — найбільша проблема приватних колекціонерів, бо брати в оренду приміщення невигідно. Я за вхід грошей не беру, хіба люди самостійно залишають благодійні внески. В останні роки відвідувачів значно поменшало. Нещодавно було 15 туристів з Полтавської області. Здебільшого зараз приїжджають з району: на якісь наради, для завідувачів клубів проводила майстер-клас з виготовлення павуків. А доглядати за експонатами потрібно цілорічно. Просушувати, провітрювати, протріпувати, щоб міль не їла, перевіряти вовняні речі. Надмірна вологість чи спека також не є добре. Музей — це більше, ніж догляд та виховання дитини. Якщо ти маєш річ в колекції, а нічого не знаєш про неї, то як маєш книжку, яку не вмієш читати».

Також співрозмовниця виготовляє і відтворює жіночі прикраси. А спочатку відновлювала старовинні намиста.

«Мені попався ґердан порваний, який неможливо було реставрувати. Я його розібрала і зробила точно такий самий. Потім коралі так переробила. З часом почала відтворювати точні копії старого намиста. Зараз є багато матеріалу, тому для нових підбираю наближені до старовини. Завжди люблю робити щось нове. Я живу в цьому. У когось відпочинок — поїхати на фестиваль, порозважатися. А мій рід занять — це відпочинок та робота, що переплітаються. Я релаксую, виконуючи свою основну діяльність. Коли їхала на фестиваль, то поєднувала з ярмаркуванням, вечірніми концертами, проведенням майстер-класів. Колись поїхала на Шацькі озера, трохи посиділа біля води й думаю: в цьому селищі точно мають бути старовинні вишиванки. І пішла по старших людях шукати, випитувати, пофотографувала та навіть придбала. Якщо з експедиції привожу п’ять однакових, то можу дві залишити в музеї, а рештою — поділитися».

Колекціонерка часто свої прикраси передає на благодійні аукціони для наших військових. Серед відвідувачів музею — багато лікарів з Києва, львівських колекціонерів: Олекса Валько, який досліджував гуцульський мосяж (гуцульські вироби з металу. — Авт.), Остап Лозинський (покійний. — Авт.) — малював ікони на склі. Місяць тому був міський голова Дніпра Борис Філатов. Дружина Віктора Ющенка придбала багато прикрас для себе і на подарунок.

«Сам третій Президент України не має моїх сучасних сорочок. Але як колекціонер купував багато старовинних речей в Києві на ярмарку. Для мене не має значення рівень відомості та популярності людей, а їхня зацікавленість. Для людини, яка не мистецька, — це просто гарна річ, а для тих, хто розуміє її цінність, все по-іншому. Тому не акцентую, хто саме зі знаменитостей ходить в моїх речах. Тим більше для кого замовляють на подарунок».

За словами Галини Гафійчук, є поціновувачі, які мають і шість її сорочок. Коли отримують виріб, то можуть зрозуміти ціну, виконання, роботу, тому хочуть ще. Багато сорочок від колекціонерки носять у Канаді, США, Італії, Німеччині, Польщі, Естонії, Великобританії. Прикраси навіть замовляли у Японію.

Майстриню підтримує її родина. Старша донька Катерина вчилася художнього ткацтва (зараз відтворює старовинне. — Авт.), а пізніше — в інституті мистецтв у Івано-Франківську. Молодша Галина — кравець. Інтер’єр будинку Гафійчуків — в кераміці та народному стилі. Та й самі жінки люблять одягати народні строї, навіть своїх чоловіків заохочують. А ще Галина любить куховарити, особливо — відтворювати страви своїх бабусь.

«Маленькою запам’ятала, як бабуся варила затерку — дуже густо замішане тісто, як на вареники, а ми щипали на маленькі горошинки і їли з молоком. Коли різали свиню, варили картоплю толочену. Шар її стелили на тарілку, тісненько притискали, зверху накладали кулешу (кукурудзяну кашу. — Авт.), і завершували це все тушкованою свіжиною. Також відтворюю рецепт давнього медівника, паринці (вареники з вишнями на пару. — Авт.). Коржі й картоплю на гарячій кухні готую».

Щороку на Катерини колекціонерка влаштовує зимові вечорниці, де проводить майстер-класи з виготовлення солом’яних павуків. Колись ці витвори були в хатах замість ялинок, разом із дідухом, як символ Різдва. На Катерини за старим календарем відзначали День хустки, тому ще й вчилися пов’язувати хустки, співали стародавніх українських пісень. Двадцять років тому Галина Гафійчук збирала обрядові та весільні пісні свого села і покійний дядько Галини написав сценарій. Так у клубі відродили старовинний обряд весілля, який незабаром повторять у молодшої дочки на весіллі. Будуть жінки співати, плести вінки для нареченої та для калачів з барвінку. Колекціонерка вважає, що це не веселощі, а збереження нашої культури. Тому не маємо права її втратити чи загубити. Традиції – потрібно передати наступним поколінням. Обрядові пісні колись рятували в найтяжчі моменти, тому і зараз не гріх їх співати. Адже заради чого воюємо? Адже окупанти цього прагнуть, щоб ми були без звичаїв та обрядів.

«Я колекцію оцінюю не в грошах, а в історії та цінності, що вона несе. Наприклад, вишиті речі з українською символікою: тризуби, поєднання синьо-жовтих кольорів. Це великий подвиг тих людей, які свого часу не боялися вишивати, і тих, хто попри ризик зберіг. Моя основна мета — донести людям наше справжнє, бо зараз багато спотворених поглядів на старовину та народне. Навчитись цього неможливо — потрібно просто любити. Я багато перечитала літератури, тепер знаю, що відповідає певному регіону. Зокрема, до якого періоду належить той чи інший одяг. Сорочка, що колись коштувала 100 доларів — зараз може бути 500. Адже старовини стає менше, а цікавість людей зросла до старожитностей, тобто попит є, а пропозицій нема».

Ірина АНДРІЇВ, журналістка