У спадок більшовикам дісталися найкращі готелі Станиславова – «Уніон», «Варшава», «Центральний». Нагальної потреби у будівництві нових не було, та й статус закритого міста точно цьому не сприяв.

Втім, готельна справа помаленьку рухалась і за совітів, пише “Репортер”.

Будинок колгоспника

Після Другої світової у Станіславі будували не готелі, а гуртожитки – для працівників міських підприємств і установ. Але була ще категорія гостей, яким готелі були не по кишені, а в гуртожитках їх теж не чекали. Йдеться про селян, які привозили продукти на колгоспний ринок і мусили десь переночувати.

Тоді особистий автотранспорт був розкішшю, торговці часто приїздили на фірах. На них зазвичай і спали, коли було тепло. А що робити взимку?

У 1954 році «Прикарпатська правда» подала замітку про те, що управління центрального ринку відкрило для колгоспників заїжд­жий двір і готель на 50 ліжок. До комплексу ще входили гараж, стайня на 12 пар коней, а також велика камера схову.

Обстановка там була, м’яко кажучи, спартанська, щось середнє між казармою та лікарняною палатою. У подальших повідомленнях той готель зі стайнею гордо іменувався Будинком колгоспника. Відома адреса – вулиця Дністровська, 13.

Але не намагайтесь його відшукати тепер. У 1968-му почалось спорудження універмагу «Прикарпаття» та розчищення місця для побудови критого ринку. Усі малі будинки позносили, не вцілів і заїзд. Хоча про колгоспників не забули.

Спочатку їм планували звести новий готель біля універмагу, але щось там не склалося. Врешті-решт, на вулиці Урожайній, що за вокзалом, побудували готель «Ниву», який підпорядковувався колгоспному ринку. Працівниці закладу згадують, що у 1980-х там полюбляли зупинятись кавказці, що продавали мандарини на базарі, та спортсмени, які виступали на змаганнях у Франківську. Сьогодні готель є приватною власністю, капітально відремонтований і популярний у туроператорів за демократичні ціни.

З видом на озеро

Коли в середині п’ятдесятих вирили центральне міське озеро, навколишні заболочені пустирі одразу перетворились на рекреаційні зони. У 1956-му на березі водойми спорудили невеличкий дерев’яний готель «Карпати». Його історія досить цікава і заслуговує окремої розповіді. Зазначимо лише, що в наступному десятилітті готель перетворився на кафе, відомий сучасникам як ресторан «Садко». Знесли його у 2017 році.

Починаючи з 1960-х, Івано-Франківськ стає потужним цент­ром внутрішнього туризму. Місто називають «Брамою у Карпати», через нього прокладені всесоюзні туристичні маршрути. З огляду на це, у 1969-му, за кілька метрів від «Карпат» побудували турбазу «Прикарпаття».

Радянський путівник посилено рекламує заклад: «Комфортабельні кімнати розраховані на 2-3 чоловіки. Із туристськими маршрутами прибулих ознайомить обладнаний туристський кабінет, де мандрівники можуть одержати всі необхідні консультації. До послуг відпочиваючих – холи з телевізорами, їдальня і вечірнє кафе, комплекс спортивних майданчиків, наметове містечко. Одночасно турбаза може прийняти 180 чоловік».

Це вже не Будинок колгоспника, хоч телевізорів у номерах нема, але радянським туристам жалітись було гріх. Крім написаного в путівнику, для них працювали: бібліотека, пункт прокату туристичного інвентарю, волейбольна площадка, тенісний корт. Поруч – два стадіони, човникова станція, пляж. «Прикарпаття», до речі, досі працює. Правда, замість зелені, кортів і водного плеса туристи «милуються» бетонною багатоповерхівкою, що нависає над готелем.

Монстр готельної індустрії

«Україну» можна сміливо назвати довгобудом. Її почали зводити у 1967-му, а завершили наприкінці 1975-го. Це була типова радянська «коробка», але, як пише «Прикарпатська правда»: «з дозволу Держбуду УРСР авторським колективом Івано-Франківської філії «Діпроміст» під керівництвом головного архітектора проекту Л. Л. Лукомської внесено істотні зміни в плануванні приміщень на поверхах готелю, розроб­лено проекти фасадів, інтер’єра першого поверху. Це дозволило збільшити кількість місць у готелі, надати приміщенню красивішого вигляду».

Новий заклад мав 154 одномісних і 117 двомісних номерів, в яких могло розміститись 388 гостей. Він був найбільшим у місті, адже тогочасні лідери галузі – «Київ» і «Дністер» – разом мали лише 330 місць. На першому поверсі працював однойменний ресторан із бенкетним залом на 300 осіб, кафе-бар, відділення зв’язку, перукарня.

З датою відкриття не до кінця зрозуміло. Газета пише, що будівельники здали об’єкт 24 грудня 1975 року. Однак, у тій же замітці зазначається, що перших гостей готель прийняв позавчора, тобто 22 грудня. Серед них були делегати XVII обласної партійної конференції, до початку якої і прив’язали запуск готелю.

Крім туристичної функції, готель виконував ще й адміністративну. Тут розмістили офіс виробничого об’єднання готельного господарства, до якого, окрім «України», входили «Київ», «Дністер» та «Прикарпаття». Останній був зведений наприкінці 1960-х, стояв біля аеропорту, приймав екіпажі літаків і гостей, що прибували авіатранспортом. Сьогодні він називається «Бандерштадт» і є єдиним комунальним готелем Івано-Франківська.

Втрималась на плаву і «Україна», яка успішно пережила усі економічні негаразди і нині вважається флагманом готельного бізнесу. Щоправда, тепер вона працює під вивіскою «Надія».

Для корпоративних клієнтів

У старому телефонному довіднику є перелік міських готелів. Окрім закладів, що входили до відповідного виробничого об’єднання, там згадуються готелі, які належали різним відомствам.

Це вже згадана «Нива», що підпорядковувалась колгоспному ринку, чи військовий готель «Червона Зірка» (колишній «Цент­ральний»). Ще був готель ремонтно-механічного заводу на вулиці Височана, «Нафтовик» управління бурових робіт поблизу інституту нафти і газу. У 1980-х німці побудували на Пасічній готель «Дружба». Там зупинялися працівники «Трансгазу», які приїжджали у відрядження. В 2012 році його перепланували на 42-квартирний житловий будинок.

У 1980-му в Угорниках, на Тополиній, 6, запрацював новий готель «Бистриця». Його звели на замовлення обласної ради Всесоюзного добровільно-фізкультурного товариства профспілок.

Усі ці заклади вважались корпоративними, та при достатній наполегливості там міг вибити собі місце і пересічний турист. Однак існував і готель, куди простим смертним ходу не було. Перед самим початком Другої світової фабрикант Маргошес збудував собі пишну віллу за сучасною адресою Шевченка, 79. Совіти її націоналізували, а після війни влаштували там квартири для обласних начальників.

На першому поверсі були кілька кімнат для заїжджих партійних бонз. На початку 1970-х начальство розселили, і вся кам’яниця перетворилась на шикарний готель для вищих державних діячів. Тут селили керівників союзного і республіканського рівня, міністрів, секретарів обкомів та їм подібних. Інтер’єр відповідав статусу гостей: мармуровий вестибюль, камінний зал, обшитий деревом, унікальні світильники, солярій.

У 1992 році в колишньому партготелі відкрили Центр дитячої творчості, а сьогодні там Будинок вчених.

Іван Бондарєв