Судячи з міської преси кінця ХІХ століття, мешканці тодішнього Станиславова дуже любили жарти. Адже на газетних шпальтах ми знаходимо багато різних веселих історій. Однак тодішній гумор здався би нашому сучаснику щонайменше своєрідним, а інколи навіть грубим.

В 1889 році газета «Кур’єр станиславівський» повідомила про одного пана, який дуже любив пиво. Коли він залишав пиво на столику в шинку, а йому треба було відійти, він завжди боявся, щоб це пиво ніхто не випив. Тому клав на бокал записку: «Я сюди наплював». І от одного разу повертається він до свого столика і замість своєї записки знаходить на бокалі іншу: «І я також», пише Західний кур’єр.

Того ж року газета повідомила про випадок, що стався у самому центрі міста, на вулиці Сапєжинській. Там розважав публіку черевомовець, тобто людина, яка вміла розмовляти, не розкриваючи рота.

Побачивши няньку з немовлям, він запитав жартома, чи воно вміє розмовляти. – «Таке скажете, прошу пана, – здивувалася нянька. – Де ж ви бачили, щоб п’ятимісячне дитя говорило?». І тоді черевомовець, зімітувавши дитячий голос, відповів: «Брешеш, нянько, бо знаєш, що я говорити вмію, але боїшся, що розкажу, як ти п’єш зранку горілку!». Нянька остовпіла. Потім з криком «Боже, що ж це коїться?!» чимдуж утекла геть.

Газета «Кур’єр станиславівський» розповіла також про двох місцевих чиновників, які колись разом навчалися в гімназії. Ще з часів безтурботної юності вони любили різні розіграші. І ось один із цих чиновників запросив свого друга на сніданок. Той відповів, що прийти не зможе і на знак вибачення висилає маленьку баночку риб’ячої ікри, яку йому нещодавно передали з Гамбурга. Чиновник відкрив баночку і побачив, що там замість ікри – мило. Ввечері він повідомив, що вислав ту баночку в подарунок їхньому спільному начальнику, підписавшись іменем друга. Хоч насправді не висилав, лише хотів трохи провчити приятеля.

Підготувала Олена БУЧИК