У кожному місті є особлива категорія жителів – диваки. Інколи вони веселять мешканців, інколи їх побоюються, але такі особи – то незмінна частина фольклору.

Незадовго до Першої світової війни в Станиславові з’явився дивак, якого всі називали Ляйбцьо. Він прибув до міста звідкись із далеких країв, одягався в ексцентричний спосіб і жив переважно за рахунок пожертв милосердних містян. 

Просячи про допомогу, він відвідував здебільшого найбагатших мешканців Станиславова, бо завжди казав, що найкраще почувається там, де «темно і слизько». «Слизько» означало, що підлоги в помешканні чисті й натерті до блиску, а «темно» – що вікна затулені гарними фіранками, які захищають від сонця.

Він ніколи не брав милостиню мідяками, лише срібними монетами чи банкнотами. В місті Ляйбця любили, тож милостині він збирав немало. Цікаво, що своїм «уловом» він охоче ділився з іншими жебраками, які отримували не такі щедрі пожертви.

Ляйбцьо прожив у Станиславові аж до 1938 року, піднімаючи містянам настрій своїм екзотичним виглядом і дотепними жартами та теревенями. У травні того року він раптово помер у 73-річному віці. Виявилося, що популярний у місті дивак був не таким уже й бідним, адже в його скромному помешканні знайшли капітал у кілька тисяч злотих. Ляйбцьо склав заповіт, у якому все, що мав, заповідав на користь міської бідноти.

Мешканці Станиславова дуже сумували за Ляйбцьом. Особливо його любили діти, які часто зображували його постать у своїх малюнках. Зображення Ляйбця навіть можна було побачити в деяких дитячих часописах.

Підготувала Олена БУЧИК