Музеї дещо нагадують айсберги. Те, що ми бачимо в експозиції, становить лише невеличку частину їхніх скарбів. Найбільше експонатів заховано під водою, тобто у фондосховищах. Довший час Івано-Франківський краєзнавчий музей пильно оберігав свої запасники від сторонніх.
Але з приходом нового директора політика закладу помінялась. Галина Беднарчик надала Репортеру можливість попрацювати з архівними фото. Ми виявили багато раритетів, що ілюструють історію Станиславова у ХХ столітті.
Тиха провінція
Побудуємо фоторозповідь за хронологією – від світлин австрійської доби. На жаль, їх небагато, але кілька штук знайшлося. Наприклад, панорама вгорі.
З першого разу й не скажеш, звідки знімали, але це точно Станиславів. Вдалині впізнаються контури ратуші, катедри, колегіати. Найближчий висотний будинок розташований правіше ратуші та обернений до нас тилом. Самі він допоможе зорієнтуватись на місцевості. Це колишня дівоча школа королеви Софії, зведена у 1895 році. В радянські часи там була школа № 8, нині споруда стоїть пусткою за адресою Гординського, 10. Отже, будинок із вежею у крайньому лівому куті – вендиспансер на Короля Данила, а вулиця посередині – це Мазепи.
Світлина унікальна тим, що демонструє околиці Станиславова, яких нема на старих поштівках. Сьогодні від більшості цих будиночків не лишилося й сліду: ліворуч від дороги звели 23 школу, праворуч тягнуться сірі хрущівки.
Звідки знімали? Напевно, фотограф заліз на дах цивільного шпиталю, що нині є головним корпусом центральної міської клінічної лікарні. Будівля була зведена ще у 1842 році, мала три поверхи та ідеально підходила на роль знімального майданчика.
А це перехрестя Сапіжинської та 3 Мая (сучасних Незалежності та Шашкевича) . Видно, що світлина давня, але якого періоду – австрійського чи польського? Жінка у білому капелюсі справа внизу одягнена за модою початку ХХ століття, отже – напевно, ще Австрія.
Головним об’єктом тут є довга біла двоповерхівка, споруджена у 1860-х. Власники часто мінялись, а з 1911 року її викупила «Руська міщанська каса», що розмістила у будинку українське міщанське товариство. Відтак, за будівлею закріпилась назва «Українська хата».
На одній з вивісок можна розібрати «Ресторація та пиварня Антоні Штигаря». Її власник мав невеличку броварню. Також пан Штигар відігравав активну роль у житті міста, очолював Союз підприємців, обирався до міської ради. У 1919 році став першим бургомістром Станиславова відновленої Речі Посполитої.
Привіт від німецьких союзників
Перша світова стала для Станиславова серйозним випробуванням. Люди часто довідувалися про зміни лінії фронту не з газет, а з вікна власного помешкання. Місто з боями брали росіяни, потім їх вибивали австрійці. Протягом війни влада у Станиславові змінювалася шість разів.
Якщо відверто, то без німецьких союзників австрійцям було б дуже важко. Тому кайзер Вільгельм ІІ перекинув у Галичину частину дивізій з французького фронту.
На цій світлині бачимо легковик із чорним орлом на дверці – гербом кайзерівської Німеччини. Шофер сидить за кермом, а його колега у дорожньому костюмі позує біля бампера. На звороті є підпис польською: «Станиславів, серпень 1917. Вид спалених кам’яниць при вулиці ______, в глибині спалений пасаж Гартенбергів». Отже, за спинами німців – нинішня вулиця Бачинського.
Росіян з міста остаточно вигнали 25 липня 1917 року й німці взяли в цьому активну участь. Потім фронт покотився далі, але штаби певний час лишались у Станиславові. Схоже, генеральські водії влаштували фотосесію, поки начальство розробляло стратегічні плани у сусідньому готелі «Австрія» (нині – «Дністер»).
Наступне фото з цієї ж серії і підписано тим самим почерком. Фотограф зайшов углиб вулиці Бачинського, аби краще роздивитись «спалений пасаж Гартенбергів». Але від нас його закриває понищена триповерхівка з круглими слуховими вікнами нагорі. Її незабаром розберуть.
Праворуч – кам’яниця Хани Ланди – один із найбільших житлових будинків Станиславова ХІХ століття. Він ділив сучасний Вічевий майдан на дві окремі площі – принцеси Гізели та Франца Йосифа. Ці руїни теж розберуть, площу об’єднають, а у 1968 році тут збудують телефонну вежу поштамту.
Музей, що не дочекався
У 1928 році в місті запрацював Покутський музей, який виконував роль теперішнього краєзнавчого. Його планували відкрити у модернізованій ратуші, а поки там тривав ремонт, заклад розмістили у міському архіві (тепер бібліотека медуніверситету на Галицькій, 7а). На фото бачимо зал історії міста.
Ліворуч висять стенди зі шкільною статистикою та поперечними профілями вулиць, у куті стоїть макет споруди, що нагадує костел на Вовчинецькій. Над дверима розвішані креслення катедри, а вся права частина залу присвячена історії ратуші. Окрім креслень, є три світлини. Дві з них відомі, а знайдення третьої стало б краєзнавчою сенсацією. На ній магістратська споруда одразу після пожежі 1868 року.
Поруч стоїть макет альтернативного проекту ратуші. Якщо наша у плані хрещата, то тут скоріш піраміда з довжелезною колонадою по периметру – склити, не засклити.
А ось і сама ратуша. Підпис на звороті повідомляє, що фото 1930 року. Перебудова почалась у 1929 і за рік будівельники встигли багато. Сенс робіт полягав у реконструкції старої австрійської ратуші, яка постраждала від артобстрілів Першої світової. Фактично попередню споруду одягли в бетонний каркас, що дозволило уникнути повної перебудови. Цікаво побачити підйомний кран – це, напевно, найдавніше зображення будівельної техніки у Станиславові.
І хоч зовнішні роботи завершили у 1935 році, інтер’єри робили аж до початку Другої світової. Тому Покутський музей у ратушу так і не в’їхав.
Далі буде.
Іван Бондарев | 
