У грудні 1936 року перед Окружним судом Станиславова постав Зигмунт Беттер, син станиславівського слюсаря. Він вчинив низку крадіжок зі зламом у Львові та Станиславові, його схопила львівська поліція і з тамтешньої тюрми Бригідки доправила до Станиславова.

У ході слідства з’ясувалося, що заарештований уже повідомив потерпілих про всі місця, де зберігалися вкрадені речі. Під час пошуків поліція та потерпілі справді знайшли у вказаних місцях усе награбоване.

Під час розгляду справи Беттер стверджував, що він цілком усвідомлював свою провину і ту кривду, яку заподіяв багатьом ні в чому не винним людям. Однак його до злочинів спонукала якась зла сила, якій він не міг противитися. Очевидно, каяття злочинця видалося суддям підозрілим, бо Беттеру призначили психіатричну експертизу.

Варто зазначити, що такий випадок каяття був дуже рідкісним у кримінальній хроніці Станиславова. Значно частіше злочинці не відчували жодної провини за скоєне.

Так, у липні 1938 року в станиславівському Окружному суді розглядали справу Міхала Міняйлюка, якого звинувачували за вбивства, скоєні з особливою жорстокістю та елементами збочення. В залі суду оскаржуваний не виявив жодних ознак каяття і демонстрував повну байдужість до своєї подальшої долі, стверджував навіть, що «за вирок смерті подякує». Він відмовлявся давати відповіді на всі питання і казав, що йому вже нічого втрачати.

Підготувала Олена БУЧИК