«Учися, дитино, бо вчитися треба!

Учися, голубко, хай розум не спить», –

слова, які не раз повторяла моя бабуся-вчителька, пам’ятаю з дитинства. Та лише тепер з’ясувала, що їх автором є Володимир Масляк – письменник, сатирик, перекладач, публіцист та педагог, чиє ім’я тепер малознане. Працював він і в Коломиї, тому з нагоди ювілейної дати пропоную коротку розповідь про нього.

Минає чергова річниця з того часу, коли Червона армія здійснила «визвольний» похід в Галичину. Результатом цього стали зламані долі багатьох людей, репресії щодо свідомих українців, численні людські втрати серед місцевого населення.

Відомий український композитор, музикознавець Станіслав Людкевич (1879 – 1979), висловився на одному зібранні про це досить лаконічно: «Нас визволили і нема на це ради», відповідно в російському описі ця теза була відображена більш анекдотично: «Нас освободили и мы этому очень рады»…

За Другої Речі Посполитої далеко не кожен міг собі дозволити завести собаку. Крім «собачого» податку, господарі тваринки мусили сплачувати ще й штрафи, якщо собака завдавав клопоту іншим особам.

У 1938 році преса повідомила про історію молодого подружжя – Тадеуша і Зофії Лангсар, яким друзі подарували гарненького шпіца. Господарі добре дбали про улюбленця і бавили його, неначе дитину. Проте песик мав одну прикру ваду – він узяв собі за звичку ховатися на сходах, підкрадатися до інших мешканців кам’яниці і без жодного звуку нападати на них ззаду. Таким чином він устиг покусати доволі широке коло осіб, і на господарів посипалися скарги і позови про компенсацію шкоди.