«Учися, дитино, бо вчитися треба!

Учися, голубко, хай розум не спить», –

слова, які не раз повторяла моя бабуся-вчителька, пам’ятаю з дитинства. Та лише тепер з’ясувала, що їх автором є Володимир Масляк – письменник, сатирик, перекладач, публіцист та педагог, чиє ім’я тепер малознане. Працював він і в Коломиї, тому з нагоди ювілейної дати пропоную коротку розповідь про нього.

Народився 14 вересня 1858 року в с. Діброві, тепер Рогатинського району. Батько, представник староміщанського роду, управитель панських лісів Іван Масляк, рано пішов з життя, тож мати перебралася до с. Горішньої (Верхньої) Липиці, де мала невелике господарство. Сина віддала на науку до народного вчителя Данила Хоми в с. Підгороддя. Потім були народна школа та гімназія в Бережанах, Перемишльська гімназія, яку Володимир з успіхом закінчив 1879 року, Львівський та Краківський університети. Вже в гімназійні роки В. Масляк дійшов переконання, що обов’язком кожної свідомої людини, а значить і його, є вірність і служіння Україні-Русі. У Львові, де студіював класичну філологію, історію руського (українського) письменства та філософію, великий вплив на формування його поглядів мали визначні діячі того часу викладачі Омелян Огоновський та Омелян Партицький (редактор часопису «Зоря»).

Успадкувавши, мабуть, від батька потяг до мандрівок, з часу навчання в гімназії Володимир багато подорожував – пішки обійшов не лише Галичину та Буковину, а й деякі місцевості Центральної України, записуючи свої спостереження і враження.

Вчительську працю розпочав у гімназії Перемишля 1888 року як заступник учителя, відтак викладав у навчальних закладах Станіславова, Золочева, Коломиї, Бучача та перед Першою світовою війною – Львова. Можливо, найдовше затримався у Бучацькій державній гімназії, був там ще й членом виділу повітової філії товариства «Просвіта», та для нас, коломиян, важливо те, що від 1901 до 1903 років жив і працював у нашому місті – вчив польської мови в Коломийській державній гімназії з українською мовою навчання, а також у польській виділовій школі ім. Королеви Ядвиги, де викладав антологію поезії у старших класах. Свідченням того, яким чудовим вчителем він був, є спомини учениці цієї школи Степанії Каратницької-Фодчук: «Проф. Масляк – сам поет і письменник – був дуже здібний педагог і так потрапив зацікавити нас клясичною поезією, що на його викладах про Гомера і Софокля ми сиділи, як зачаровані, і просто з уст ловили кожне його слово. Нам здавалося, що все те діється в нас, в Україні…».

Долучався він і до громадської праці, про що читаємо у вступі до збірки його поезій «Поетова побіда», виданій у Коломиї 1902 року: «…щирий і горячий націонал, не жалує…ніколи свого труду, де ходить о добро народне, а комітет, що займає ся в Коломиї популярно-науковими відчитами, зискав у авторі «Кістяків Гольбайна» визначного і дуже ревного співробітника».

Писати В. Масляк почав, мабуть, доволі рано, бо вже у 1879 р. у часописі «Ластівка» вперше опубліковано його вірш «Рідна мати», а невдовзі його поезії друкували такі періодичні видання, як «Слово», «Весна», «Родимий листок». Згодом і сам працював у редакції часопису «Зоря», а від 1883 р. співпрацював з газетою «Діло» та гумористичним журналом «Зеркало», де друкував свої сатиричні та політичні твори під псевдонімами Бережанець, Вуйцьо Влодзьо, Ратай, Овсій, Судислав, Яромир, Шило, Паленичка, Залуквич. У 1885 р. став редактором «Зеркала» й змінив назву журналу на «Нове зеркало». Не покидав літературної праці й під час роботи в школах: є автором поетичних збірок «З чорного шляху», «Поезії» (у двох томах), а також згаданої вже «Поетової побіди». Деякі його вірші, покладені на музику композиторами М. Вербицьким, В. Барвінським, О. Нижанківським та Т. Ярославенком, стали піснями. Сприймаються як народні пісні на слова В. Масляка «В гаю зеленім» і «Де Дніпро наш хвилі котить».

До його літературного доробку належать також і три книги сатиричних повістей «Кістяки Гольбайна», «Кандидат», «Аристократи», є він автором численних статей, присвячених творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича та інших, зокрема розвідка «На великі роковини» (про І. Котляревського). 1898 року В. Масляк своїм коштом видав «Одноднівку» (до 100-річчя відродження руського письменства), брав участь у виданні української читанки для жіночих виділових шкіл. Його дописи на літературні та інші теми публікувалися в польських часописах «Kurjer Lwowski», «Dziennik Poznanski», «Przeglad Powszechny», «Nowa Reforma».

Володимир Масляк успішно займався й перекладацькою працею: низку творів французького письменника Віктора Гюго, польської літераторки Марії Конопницької, російсько-німецького історика Герхарда Фрідріха Міллера, хорватського поета Петара Прерадовича та сербського письменника Любомира Ненадовича переклав на українську мову, а твори українських авторів Юрія Федьковича та Лева Василовича – польською. Академік Агатангел Кримський назвав переклади В. Масляка найкращими й зазначав, що він « …один із великих патріотів України, який бачив зорю свободи, як сходяче сонце правди, яка засіяла у 1848 року».

Письменник дуже важко переживав поразку визвольних змагань українців у 1918 – 1919 рр., навіть перестав писати, а згодом почав хворіти й 15 липня 1924 року помер. Поховано Володимира Масляка на Личаківському цвинтарі у Львові, де жив в останні роки.

Син письменника Степан був викладачем Львівського університету і також, як і батько, поетом, письменником та перекладачем. Найвідоміший його переклад – «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека – без перебільшення, геніальний. Інший син Володимира Масляка Омелян, талановитий художник, за патріотичну діяльність був засуджений на 10 років каторжних робіт.

Володимира Масляка з Коломиєю пов’язують не лише декілька років праці на освітній ниві, опублікована тут книжечка віршів, а й поштова листівка «Галицькі поети» з його портретом, видана знаним коломийським видавцем Яковом Оренштайном у серії «Історія Руси-України».

Завершити розповідь хочу віршем В. Масляка зі збірки «Поезії» (Краків, 1886), присвяченим Україні, за яку він вболівав усім серцем:

МОЛИТВА

Благослови, Боже, весь люд мій єдиний

Вкраїну широку мою,

Вкраїну далеку, вдовицю бездольну,

Сирітську Русь – неньку святу.

Благослови, Боже, високі могили,

Що вкрили вкраїнських синів

І пам’ять гетьманів, що нас боронили;

Що били тьми й ложи рабів.

Благослови, Боже, на день воскресеня

Мій тихий, мій щирий весь люд,

Най він процвитає, най він покріпляє

І серце, і душу, і грудь.

©Наукова співробітниця 

Музею історії міста Коломиї 

Мирослава Кочержук