Є будівлі, які налічують понад сотню років, але їхню історію можна описати кількома реченнями, бо нічого цікавого там не відбувалось. Комплекс споруд на вулиці Чорновола, об’єднаних під номером 119а, має настільки цікаве минуле, що тягне на окреме видання. Свого часу тут містилась кримінальна в’язниця «Діброва», військові казарми, тюрма для армійських злочинців, знову казарми, концентраційний табір та авіагарнізон.

А ще кілька місяців у «Діброві» таборувала офіцерська школа армії УНР, пише Іван Бондарев у Репортері. Як сюди занесло вояків з Великої України?

Дружба з розрахунку

Для початку розберемося із тою УНР. На початку ХХ століття територія України була поділена між Австро-Угорською та Російською імперіями. Після поразки у Першій світовій імперії розвалились і на їхніх уламках виникли Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Народна Республіка. І з перших днів обидві були змушені воювати з сусідами: галичани – з поляками, східняки – з росіянами.

Влітку 1919 зазнала поразки ЗУНР, а до весни наступного року більшовики загарбали практично всю територію УНР. 24 квітня 1920 Петлюра уклав військовий союз із Польщею, який мав відновити Українську державу – в обмін на відмову від Галичини. Так поляки з українцями стали тимчасовими союзниками. Іншого вибору у Петлюри не було – або «дружити» з Пілсудським, або чекати знищення більшовиками.

Спочатку все йшло добре, союзники зайняли Київ. Але незабаром червоні перейшли у контрнаступ і видавили залишки українських військ за Збруч. Так наддніпрянці опинились у Галичині.

Ближче до фронту

Кузнею офіцерських кадрів армії УНР були так звані «юнацькі школи» – аналог царських юнкерських училищ. У травні, коли Директорія ще контролювала частину України, сформували Кам’янецьку Пішу Юнацьку Школу під проводом полковника Пучківського. Спочатку школа складалась з одної пішої сотні (роти) та кулеметної чоти (взводу). Пізніше сотень стало шість: три піхотних, кінна, гарматна й кулеметна.

Курсанти таборували у Винниці, потім переїхали до Кам’янця, а коли більшовики прорвали фронт, школу евакуювали на захід. Це сталося 10 липня 1920 року. Залізницею юнаків провезли через всю Галичину й висадили на станції Ясло, що біля Ряшева. Тоді ж керівництво над школою прийняв полковник Микола Шаповал. До цього він командував 16 пішим загоном армії УНР, але через важкі втрати під час штурму Кам’янця був відсторонений від посади.

Новий очільник майже одразу почав кадрові чистки, чим налаш­тував проти себе чи не всіх викладачів школи. У доповідній записці Шаповал пише, що особисто звільнив 28 офіцерів за аморалку: «Серед цих старшин є дезертири, особи, які зовсім не знали української мови або вживали нецензурну лексику, морфіністи (наркомани), скандалісти, картярі та алкоголіки, хворі на венеричні хвороби, самозванці, які присвоїли собі військові звання, крадії, спекулянти, шахраї і навіть один сексуальний збоченець».

Ясло було у глибокому тилу, натомість Симон Петлюра хотів бачити школу у прифронтовій смузі. Відтак, 25 липня курсантів перекидають до Станиславова. Вивантаження з ешелонів відбувалось у Хриплині, де тоді стояв штабний поїзд Петлюри. У товаристві прем’єр-міністра Прокоповича головний отаман зробив стройовий огляд юнацьким сот­ням прямо біля вагонів. Після перевірки хлопці помарширували в бік міста.

Казарми у колишній в’язниці

Одним з курсантів юнацької школи був Микола Андрусяк, який надрукував свої спогади у часописі «Червона Калина» за 1931 рік. Про побут у нашому місті він пише таке: «В Станиславові помістилася Юнацька Школа в будинку тюрми на Діброві, відомої задля побуту в ній Мирослава Січинського. Як помічника начальникові школи приділено в перших днях нашого побуту на Діброві полковника Трутенка.

Після вичищення вільних келій, від яких спершу віяло відразою, ми скоро привикли до цієї нашої станиці. За часів української влади в Галичині стояв тут Кіш У. С. С., по якім залишилася таблиця на каплиці коша. В цій бувшій стрілецькій каплиці улаштовано бібліотеку й читальню. Тут також виголосив генерал Шаповал кілька викладів на тему українського державного будівництва. У своїх викладах підчерк­нув Шаповал між іншим неможливість збудування української держави без співучасті Галичан, які є нацією скристалізованою в західно-європейським значінні та мають кадри національно свідомої інтелігенції. Тому – на його думку – хибною є політика того українського уряду, що зрікається, навіть хвилево, Галичини. «Ми можемо – говорив генерал Шаповал – зректися на якийсь час Волині, Чернигівщини і це нам не перешкодить в будуванні української держави, але без Галичини ми української держави не збудуємо».

Крім генерала Шаповала, мав ще виклад на тему нашої політичної орієнтації міністер праці О. Безпалко. Професор І. Фещенко-Чопівський зреферував господарське становище України до Московщини».

Заняття перервали тривожні вісті з фронту. Побоюючись оточення, Петлюра вирішив відвести війська на правий бік Дністра. Прикривати переправу біля Галича доручили Юнацькій школі.

Микола Андрусяк бачив, як форсувала Дністер Київська дивізія генерала Тютюнника.

«Переправлялись смагляві, закалені в бою козаки, ріжно вбрані, тільки стріхаті із шликами шапки були козацьким одностроєм. Глянеш на них і здається тобі, що бачиш колишніх Запорожців; любуючись їхнім бадьорим виглядом забудеш на хвилину про сумну дійсність».

На сторожі скарбниці

А дійсність була й справді не радісна. Червоні розвивали наступ: армія Тухачевського штурмувала Варшаву, кіннота Будьонного рвалася до Львова. 19 серпня більшовики зайняли Стрий. Здавалося, ще трохи і українська армія буде відрізана від польських союзників.

У вересні 1920 року курсантів поселили у “вселюдній школі” на Липовій. Поштівка з колекції Олега Гречаника

21 серпня під проливним дощем юнацьку школу оглянув командувач Омелянович-Павленко. Наступного дня курсантів відправили до Надвірної. Схоже, керівництво не вірило, що зможе втримати Станиславів. Скориставшись сум’ятицею, кілька юнаків-галичан втекли додому, решта перебували у пригніченому настрої. Аж раптом ситуація докорінно змінилась. Під Варшавою червоні зазнали нищівної поразки і покотились на схід.

Коли більшовиків відкинули від Дністра, 6 вересня юнацька школа повернулась до Станиславова. Цього разу курсантів поселили у приміщенні «вселюдної школи» на вулиці Липовій (тепер Шевченка), а на лекції вони ходили до будинку української гімназії. Та щойно у станиславівських школах почався навчальний рік, юнаків знову відправили у «Діброву».

«Майже двомісячний побут в Станиславові дав змогу продов­жувати вишколення, – згадує Микола Андрусяк. – Почалися знову виклади з військового знання та українознавства. Українознавство подавали нам учителі української гімназії, а саме Кость Кисілевський – мову, Андрій Чайківський та Лев Лепкий – літературу, Степан Рудницький – географію України. Історію України викладав професор Кам’янецького університету Василь Біднов. Серед військових лекторів були такі, що з трудом говорили по-українськи».

В останньому реченні немає нічого дивного, якщо згадати, що багато офіцерів-східняків у минулому служили в царській армії та не мали мовної практики. Але це не заважало їм битись з більшовиками. Серед старшин був полковник Аверкій Гончаренко – командир українських підрозділів у бою під Крутами. Після завершення визвольних змагань він осів у Станиславові, де працював у споживчій кооперації.

За домовленістю з поляками армія УНР мала залишити територію Галичини і самостійно боротися з більшовиками на Поділ­лі. 3 листопада 1920 року юнацька школа повернулася на Велику Україну. Втім, не в повному складі. У Станиславові залишилась кулеметна чота із двома скорострілами. Вона мала важливе завдання – охороняти державну скарбницю. Через тиждень охоронці остаточно виїхали з міста разом з казною. Ешелон з золотом і цінними паперами пройшов станції Чортків, Гусятин, й лише коли уряд впевнився, що зможе втриматись на Поділлі, перетнув Збруч і 10 листопада прибув до Кам’янця.

Іван Бондарев