Довший час у Станиславові була лише одна гімназія. Її викладачів називали професорами, всі вони були людьми шанованими й відомими у місті. А директор гімназії взагалі вважався місцевою зіркою галузі освіти. Майже двадцять років, з 1879 по 1898, цю посаду займав Іван Керек’ярто.
Він походив з закарпатських русинів, що пояснює його дивне прізвище. Викладав математику, тримав залізну дисципліну, викладачі директора поважали, учні – боялися, пише Репортер.
Він помер 31 січня 1898 року від серцевого нападу. Прямо у кабінеті. Відчув себе погано, встигнув смикнути за шнур дзвоника. Та коли черговий прибіг у канцелярію, то побачив уже мертве тіло.
Поховали Керек’ярто у мурованому гробівці на християнському цвинтарі – теперішньому Меморіальному сквері. Але невдовзі після похорон стався дивний випадок.
Одна бабця прийшла на кладовище відвідати когось з рідних. У той час серед могил бігали малолітні хулігани. Вони побачили літню жінку та сховалися у новому, ще порожньому склепі, якраз біля поховання Керек’ярто. Коли бабця проходила повз, то почула якісь приглушені звуки, їй здалося, що вони лунають з могили гімназійного директора. Жінка побігла до гробаря з криками, що у замурованому склепі стогне Іван Керек’ярто.
Гробар зблід, адже випадки, коли людей ховали живцем, рідко, але траплялися. Так, у 1831 році в домовину поклали ксьондза Йозефа Габурека, який насправді впав у летаргічний сон. Гробар доповів у магістрат. Терміново зібрали комісію з лікаря, кількох викладачів гімназії та представників міської влади. Відкрили склеп, перевірили – директор був у труні, як і належало покійнику.
Іван Бондарев |
