Високий, ставний, вродливий, ясноокий, Петро Маланюк одразу привертає увагу на вицвілій від часу світлині, де він серед побратимів по зброї — уродженців Станіславського і Галицького повітів. Характерна особливість юнака-упівця — погляд спідлоба. Цей проникливий погляд не змінився і після десяти років вимушеного переховування від органів КДБ на горищі батьківського будинку в селі Микитинці поблизу Станиславова. Навіть у подертій тілогрійці і стоптаних бурках, в яких сфотографували Петра відразу після затримання, він не видається зломленим чи бодай наляканим. Що ж спонукало цього молодого чоловіка вступити до лав УПА?
…13 листопада 1943 року у Станиславові в драмтеатрі ім. І. Франка (нині — обласна філармонія) йшла прем’єра оперети Ярослава Барнича «Шаріка», яка підносила національний дух, примножувала сили незламності й мужності галичан. Спраглий за українським мистецтвом, патріотичний місцевий глядач переповнив залу театру. Довідавшись зі слів зрадників про такий контингент глядачів, гестапо зіграло свою виставу — криваву. На початку другої дії фашисти ввірвалися в залу і після виснажливої перевірки, яка тривала всеньку ніч, заарештували десятки людей і кинули у станіславську тюрму на вул. Бєлінського. Жорстоко катували, багатьох убили на допитах, багатьох покалічили. А 17 листопада в’язнів перевезли до театру, де о 9-й ранку гестапівці розпочали показове судилище над 27 патріотами. Мадяри зігнали тисячі людей, щоб показати, що відбувається з тими, хто хоче незалежності України. З театру виводили попід руки смертників — українських патріотів. Гестапівці прив’язували їх колючим дротом до стовпів біля синагоги і за наказом розстрілювали. А ще живих добивали з пістолетів. Все це творилося під голосний регіт і оплески поляків. Відтак понівечені тіла повідв’язували і вантажною машиною вивезли за місто. Серед страчених було й двоє вчителів-односельців Петра Маланюка — його однофамілець член ОУН Олексій та Дмитро Бойко.
Сьогодні в Івано-Франківську на стражденному місці болю і мук, рясно зрошеному кров’ю героїв, зеленіють липи, а на стіні синагоги де-не-де видніються сліди катівських куль. Тоді ж ця трагедія потрясла все місто і його околиці. Не залишилися байдужими й учні Станіславської торгової школи, розташованої неподалік театру. Чимало з них, зокрема й Петро Маланюк, були свідками кривавої розправи. В школі різко засуджували німецьких окупантів за їх звірства над народом, а серед курсантів ширилися чутки, що в Карпатах діють українські партизани, які ведуть збройну боротьбу проти німецьких загарбників. А ще говорили, що учнів торгової школи фашисти відправлятимуть на роботу в Німеччину, тож, щоб уникнути відправлення, треба йти до українських партизанів і мстити окупантам.
Саме так за прикладом своїх однокласників зробив і Петро Маланюк. Ось як розповів він про це 16 років по тому слідчому капітанові Мещерякову під час одного з перших допитів у слідчому відділі УКДБ при Раді міністрів УРСР у Станіславській області: «Навесні 1944 року один з моїх однокласників спитав мене, чи не бажав би я піти до українських партизанів, як це зробили деякі учні торгової школи. Я сказав, що якщо інші пішли, то й я піду. Після цієї розмови ще кілька днів ходив до школи. Потім цей самий учень запропонував мені йти в село Підлужжя і там чекати поблизу млина. Я так і зробив. Батькам нічого не сказав. До мене підійшли двоє незнайомих чоловіків, назвали пароль і провели в сарай, де було ще четверо незнайомих людей. Потім ці двоє провели в село Клузів у сарай. Там я переночував, а наступного дня прийшло з десять осіб із села Підпечари. Приблизно через дві доби до нас прийшов не відомий мені озброєний чоловік, який привів нас у село Рибне. Тут нас поділили на кілька груп і розвели по будинках місцевих жителів для відпочинку. Потім наказали йти далі. Ми прийшли в ліс, який звали Чорним. У лісі нас зустрів озброєний чоловік на коні, який, як я пізніше дізнався, був чотовим УПА на псевдо «Чумак» із сотні «Шрама». Він провів нас у село Завій. Там у будинках місцевих жителів ми пробули кілька днів. Нас забезпечили продуктами харчування, а потім через село Грабівку ми прибули в ліс у розташування сотні «Шрама».
«Шрам», він же Степан Іванович Бурдин, Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги, очолював сотню «Лебеді» куреня «Дзвони» 22-го (Станиславівського) тактичного відтинку «Чорний ліс», згодом був військовим референтом Станіславського окружного проводу ОУН. За доносом зрадника загинув 21 липня 1947 року біля станції Хриплин.
Наступного дня новобранців вишикували і роздали зброю. Петрові дісталася рушниця з бойовими патронами. Йому дали псевдо «Лис» і зарахували до чоти «Чумака», де продовжив вишкіл зі стройової та військової підготовки. У складі сотні «Шрама» він кілька разів брав участь у засадах на німецьких і мадярських загарбників. З наближенням фронту сотня «Шрама» разом з іншими сотнями пішла в Карпати й опинилася в тилу військ Радянської армії. Восени 1944 року упівці з Карпат знову прийшли в Чорний ліс. Там чоту «Чумака» включили до сотні «Шума». До початку 1945 року Петро Маланюк був у цій сотні рядовим стрільцем. Та виснажливі переходи й переохолодження далися взнаки: хлопець захворів на тиф і лікувався в селі за Дністром. Навесні почав одужувати, а влітку 1945 року його зарахували до сотні «Чорного» — спочатку рядовим стрільцем, а потім — заступником командира рою. З другої половини 1946-го до літа 1947-го виконував обов’язки писаря в курінного УПА «Чорного» — Данила Рудака, складав звіти про бойову діяльність сотень УПА, що входили до складу куреня «Смертоносців», і надсилав їх вищому керівництву УПА.
Сотня «Чорного» дислокувалася у Перегінському, Надвірнянському, Тисменицькому, Жовтневому, Більшівцівському та Станіславському районах, розквартировувалась у селах Поплавники — Більшівцівського, Довге, Вільшаниця —Тисменицького, Тустань, Семаківці, Кінчаки — Жовтневого районів.
В архівній справі №36054 збереглися два аркуші одного з таких звітів за серпень 1946 року, списані акуратним почерком, де зокрема, йдеться про діяльність першої сотні «Звірів» цього куреня (частково відредаговано. — З. Б.): «1/VIII сотня вернула з рейду з Єзупільського та Більшівцівського районів. Цього дня коло села Межигірців о 18.45 недалеко від нашого табору на стійку посипались автоматні стріли. Ми відразу з кругової оборони, як квартирували, вдарили кулеметним вогнем. Впало троє більшовиків, з нашого боку втрат не було. 3/VIII скликано всіх чотирьох сотенних, щоб повідомити їм нові інструкції, владнати зв’язки та дати нові накази. З цієї нагоди на збірці цілого куреня трихвилинною мовчанкою вшановано смерть полеглого в боях з більшовиками світлої пам’яті сотника Різуна. Також при збірці розстріляно кулеметника Мороза (сотня «Гуцули») за те, що був зламаний більшовиками. 10/VIII перебираємося в російські уніформи і вночі заходимо в с. Назавизів, тут у стодолі заночовуємо. 11/VIII о 9-й ранку розвідка доносить, що в клубі розпочалася забава і є багато старшин з Надвірної, грає військовий оркестр, є 7 таксівок, одна вантажівка і одна панцирка. Вийти не можемо. О 14-й годині виїхали до Надвірної, а о 17.10 вийшли на гостинець. Там зустрічаємо фіру, на ній сім більшовиків. По дорозі за нами, як звичайно в неділю, йде гурма дітей. Народ нас питає, коли буде кіно, ми відповідаємо, що покажемо зараз своє. При цій нагоді закликаємо ховати збіжжя, не писатися до колгоспу. Доходимо до сільради. Там багато господарів, жінок і дітей. Заходжу досередини і дзвоню на пошту, щоб дали НКГБ. Звідти відповідає: «Замєстітель начальника». Відчиняю вікно і відразу до телефону: «Тут говорять повстанці!» Питає: «Хто?» Перекинувся з ним кількома гарячими словами, зірвав апарат, виходжу на дорогу, людей зменшилося, бо почули, що це не більшовики, а повстанці. Районний референт сказав народові Боже слово, присутніх назбиралося близько 200 осіб. За півгодини більшовики оточили село, але нам вдалося покинути його без перешкод. На відстані 2 км від села на гостинці Станиславів—Надвірна о 19.20 на нас наїхала фіра з трьома більшовиками. Ми вдарили по фірі. Вбито одного більшовика, два ранені здалися, а що то були закарпатці, то їх відпущено для пропаганди. Здобуто 3 ППШ, 230 набоїв. З нашого боку втрат не було. 16/VIII сотник Крамаренко і провідник Денис із боївкою, виходячи зі стриганецького лісу, натрапили на більшовицьку засідку. Більшовики ще не зайняли позиції. Наші вдарили кулеметним вогнем. Впало сім більшовиків. Наші вийшли без втрат.17/VIII дістаю розвідку, що в радгоспі с. Ворона є 12 більшовиків, 120 німців і мадярів, все збіжжя ще не молочене, коні, худоба та безроги. Сам радгосп від села за 300 м, там 30 стрибків, і то дуже активних, 150 м від гарнізону колійового. О 21.15 ми вдарили збірним вогнем по бараках розквартированих більшовиків, німців і мадярів. Радгосп попри труднощі здобуто. Підпалено три стодоли, 8 скирт пшениці, жита і вівса, випущено 120 німців та мадярів та пошкоджено трактор. Спалено дві стайні і барак. Вбито капітана, старшого сержанта, сержанта та сімох бійців, один втік ранений. Здобуто 1 ППС, 3ППШ, 5 крисів, 5 дисків до кулемета Дегтярьова, 5 уніформ: 2 старшинські, 3 звичайні. З нашої сторони кулеметник Бойко легко ранений в руку. По годині 25 хвилин нашого господарювання у радгоспі ані стрибки, ані гарнізон не дали жодного стрілу. 28/VIII у свято Матері Божої о 15-й год. висилаю чотового Соломку з двома роями в засідку на гостинець Станиславів—Товмач та в с. Клубівці. В цьому селі квартирує гарнізон з 30 більшовиків. О 17.45 вдарили по авто з продуктами на віддалі 200 м від гарнізону. Вбито чотирьох більшовиків».
Наприкінці літа 1947 року керівники підпілля ОУН, зокрема повітовий СБ Станіславського надрайонного проводу ОУН Григорій Вацеба («Сулима»), призначили Петра Маланюка керівником пропаганди Тисменицького районного проводу ОУН. Юнак одержував від провідників ОУН націоналістичні брошури та антирадянські листівки, частину з яких розмножував на друкарській машинці, передавав побратимам, зокрема «Дону», а ті розповсюджували їх серед місцевого населення. Не раз Петро особисто розповсюджував цю літературу, про що свідчить звіт у письмовій формі референтові пропаганди Тлумацького надрайонного проводу ОУН «Байденку» — Михайлові Матвійовичу Козакевичу.
У 1948 році сотні УПА було розформовано. Зиму 1948—1949 років Петро Маланюк перебув у бункері разом з керівником СБ районного проводу «Сміливим» — Миколою Йосифовичем Ферштеєм, згодом убитим. Навесні 1949 року, вийшовши з бункера, кілька днів переховувався в лісі, а потім попрямував додому — в село Микитинці. При собі мав пістолет.
Батьки переховували Петра на горищі. Одного разу в будинок Маланюків зайшли військовослужбовці Радянської армії. Солдати хотіли приготувати в домі обід, але Петрова мати, Марія Михайлівна, заявила, що збирається йти в місто, тож вони пішли в сусідній будинок. Іншого разу Петро побачив у вікно двох незнайомих чоловіків — представників органів радянської влади, які проходили повз будинок, і чомусь затрималися біля нього. Чоловік подумав, що його розшукують. Підозру посилив виклик батька, Михайла Маланюка, до Станіславського райвідділу МДБ. Тож син вирішив на якийсь час змінити місце «дислокації». Пригадав, що в сусідньому селі Угорники живе давня знайома — Варвара Вовчук, яка колись квартирувала в цьому селі в його бабусі і добре знала Петра. Вирішив якийсь час перебути в неї.
Та в жовтні 1950 року близько десятої години вечора, коли господиня поверталася від сусідки, її перестрів місцевий дільничний і наказав відчинити двері. Будинок Варвари на той час уже оточила опергрупа військ МДБ. Але жінці не вдалося відчинити вхідні двері, оскільки із внутрішнього боку в замку був ключ. Тоді чекісти вибили двері і вдерлися в дім. Наказали господині ввімкнути світло, проте «хтось» викрутив лампочку. Цей «хтось», а ним, зрозуміло, був Петро Маланюк, дав автоматну чергу по вікну, розбивши скло, і через нього вистрибнув на вулицю. У темряві йому пощастило втекти від переслідувачів, і відтоді він не полишав батьківської оселі.
Але світ не без «добрих» людей. У жовтні 1959 року в управління КДБ при Раді міністрів УРСР по Станіславській області від одного з таких «доброзичливців» надійшла інформація про те, що в с. Микитинці Тисменицького району на горищі будинку, який належить Михайлові Федоровичу Маланюку, переховується його син Петро — колишній учасник «банди» ОУН–УПА.
27 жовтня оперативна група працівників УКДБ перевірила будинок Петрового батька і виявила на горищі «нелегала», що переховувався від органів радянської влади. Нелегалом виявився 32-річний Петро Михайлович Маланюк — одягнутий у подерту тілогрійку і штани, без головного убору, зарослий, взутий у подерті ватні стьобані бурки. Опору не чинив. За димарем під балкою було знайдено бельгійський пістолет системи «браунінг», саморобний радіоприймач з навушниками, а в димарі — обойму з вісьмома бойовими патронами. Знайшли й чимало літератури, але жодна із книг не була антирадянською, зате було багато технічної.
Чоловіка затримали, а 29 жовтня пред’явили постанову про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності за «вчинення злочинів, передбачених ст. 1-ю і 9-ю Закону «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року. Стаття 1 була лаконічною — «зрада Батьківщини», а от 9-та стаття передбачала покарання за «організаційну діяльність, спрямовану на здійснення особливо небезпечних державних злочинів, а також участь в антирадянській організації».
У постанові зокрема йшлося про те, що «П. Маланюк навесні 1944 року добровільно вступив у банду українських націоналістів, так звану Українську повстанську армію. Після звільнення території Станіславської області від німецьких окупантів з літа 1944 року в складі банди українських буржуазних націоналістів вів збройну боротьбу проти радянської влади за утворення так званої Самостійної України».
Петра Маланюка тримали під вартою в тюрмі №1 Станіславського облвиконкому. А далі почалися допити, які іноді тривали з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Надто вже прискіпливим виявився слідчий Мещеряков. Окрім обставин вступу підслідного в «банду», подробиць діяльності в ній та інформації про побратимів, він неабияк зацікавився оунівськими естафетами, а також світлинами, знайденими опергрупою Станіславського МДБ в будинку Варвари Вовчук в Угорниках ще дев’ять років тому. На них Петро був у товаристві товаришів по зброї. Поспіхом втікаючи від переслідувачів, чоловік забув тоді прихопити ці речові докази. А от доблесні нащадки «залізного Фелікса» не забули скористатися цим його промахом і дбайливо зберігали їх до слушного моменту. І от така нагода у них нарешті трапилася, тож одне за другим посипалися запитання…
10 листопада на черговому допиті, що почався о 9.40 і закінчився аж о 18.30, підслідному пред’явили для упізнання групове фото за 1947 рік. «Кого впізнаєте на ньому?» — питали Мещеряков і прокурор Анісімов. Напружуючи пам’ять, Петро одне за одним називав псевдо: «Ярко», «Гладкий» (кулеметник), «Крамаренко», «Зенко», «Вихор», «Дуб», «Мотиль», «Ластівка», «Стрілка» (ройовий), «Остап» (сотенний), «Пімста» (кущовий), «Комар», «Крига», «Сірий», «Стрий», «Юра», «Клим», «Соломка». Проте слідчих цікавили не псевдо, а прізвища та імена упівців. Петро ж удавав, що не пам’ятає їх, а багатьох навіть не знає.
Щоб, так би мовити, освіжити його пам’ять, слідчий призначив низку очних ставок: з уже згадуваною Варварою Вовчук, зі зв’язковим станичної ОУН Миколою Бельбасом, засудженим у 1949-му до 25 років виправно-трудових таборів, з інформатором ОУН Андрієм Процаком («Зеленим»), у тому ж 1949-му засудженим до 10 років позбавлення волі, з Василем Дзиворонюком, якого звинувачували у переховуванні членів ОУН, зборі грошей та продуктів для УПА і засудили за це на 25 років позбавлення волі.
Підняли навіть архівну справу добре відомого нині Володимира Чав’яка — курінного «Чорноти», теж засудженого до 25 років позбавлення волі. В його показах йшлося про структуру куреня «Смертоносці», яким командував Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 1-го класу Олекса Химинець («Благий») і до якого входила вже згадувана сотня «Шума». В лютому 1945 року і курінний, і сотенний загинули в бою з чекістськими військами під селом Саджава Богородчанського району. Керівництво куренем перебрав сотенний «Чорний», згодом організаційний референт Станіславського окружного проводу ОУН.
Та ключовим свідком у справі Петра Маланюка був, безперечно, на п’ять років старший за нього вже згадуваний Михайло Козакевич («Байденко») — референт пропаганди Станіславського окружного проводу ОУН. Саме з ним Петро підтримував найтісніший зв’язок, він давав юнакові листівки і націоналістичну літературу для розповсюдження. Заарештований 10 лютого 1951 року, Козакевич здав емдебістам кілька схронів з 38 активістами ОУН. Через це було повністю ліквідоване керівництво Станіславського проводу ОУН. Зрозуміло, що під час очної ставки з цим зрадником Петро Маланюк цього не знав. Згідно з довідкою АТ №000242, виданою керівництвом тюрми №2 у Володимирській області (РРФСР) 15 квітня 1957 року, Михайло Козакевич відбував там покарання з 3 травня 1952-го по 15 квітня 1957-го і звільнений постановою президії Верховної ради СРСР від 9.04.1957 р. з помилуванням.
Матеріали Маланюкової справи документували аж надто ретельно. Підозрюваному під розписку було зачитано його права, призначено низку експертиз. Допитали і його батьків, які пояснили, що лише здогадувалися про те, де перебував їхній син, але нічого достеменно не знають. З огляду на їхній похилий вік і на те, що вони чесно працювали вже за радянської влади, Михайла Федоровича і Марію Михайлівну Маланюків було звільнено від кримінальної відповідальності.
Слідство було закінчено 26 грудня, через день складено обвинувальний висновок, а останнього дня 1959 року матеріали справи подано в Станіславський обласний суд. Судове засідання відбулося 14 січня 1960 року. Петро визнав себе винним у пред’явлених йому звинуваченнях, однак заперечував будь-які зв’язки з українськими націоналістами і будь-яку антирадянську діяльність у той період, коли переховувався від органів радянської влади. Пояснив, що не з’являвся з повинною, побоюючись помсти товаришів по зброї. Крім того, не вірив, що радянська влада пробачить йому участь в УПА. Щодо пістолета, то пояснив, що зберігав його на випадок самооборони. На суд з’явилися усі заявлені свідки, окрім Козакевича. Його відсутність пояснювалася нібито складанням державних екзаменаційних іспитів. На той час він уже жив у Дніпропетровську, де, зрозуміло, ніхто не знав про його минуле.
З урахуванням давності злочину Петра Маланюка засудили до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії без обмеження в правах і без конфіскації майна за його відсутністю.

Зіновій Бойчук