Людина честі та обов’язку - 30 Листопада 2012 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Із Борисом Кисілевським — викладачем Кошалінської політехніки (Польща), талановитим художником і поетом мене познайомив його брат, нині найстарший нащадок давнього українського шляхетського роду Кисілевських, інженер та історик, який, вийшовши на пенсію, скрупульозно досліджує свій родовід, коріння якого сягає княжих часів, іванофранківець Ігор Кисілевський. Сталося це наприкінці цього літа. Від пана Бориса та пана Ігоря я довідався тоді, що представники їхньої великої родини Кисілевських упродовж віків переплели свої долі з не менш славними та шляхетними галицькими родинами Цегельських, Шухевичів, Глібовицьких, Стернюків, Руденських, Бурачинських, Сембратовичів, Величківських, Крушельницьких, Левицьких та інших, які прислужилися розвою духовності, культури і національної свідомості українців Галичини та Буковини.

Шаша розмова з братами Кисілевськими була, на жаль, короткотривалою, бо у пана Бориса були того дня нагальні справи, а вже наступного він від’їжджав додому, до Кошаліна. На прощання пообіцяв, що восени неодмінно приїде до Івано-Франківська і ми продовжимо наше спілкування. Так воно і сталося. Буквально днями ігор Кисілевський запросив мене відвідати виставку мистецького доробку свого брата в Музеї мистецтв Прикарпаття, на якій, як він висловився, будуть присутні не лише місцеві митці й творча інтелігенція, а й представники великої родини Кисілевських. Зокрема Всеволод та Наталія Кисілевські — автори наукової розвідки «Проміння правди та звитяги з глибини віків», присвяченої пам’яті душпастиря і громадського діяча Івано-Франківщини Степана Кисілевського (1907—1995), на долю якого випали важкі випробування двома світовими війнами та принесеним на багнетах на наші галицькі терени тоталітарним компартійним режимом.

Знайомлячи присутніх на цьому мистецькому зібранні зі своїм творчим доробком, 71-річний Борис Кисілевський принагідно зазначив, що почувається як блудний син, що після довгих літ розлуки ступив на рідну землю, в якій спочивають його батьки — лікар і січовий стрілець хорунжий Богдан Кисілевський та урядничка колійова Станіслава Кисілевська з дому Лукасевич. Розповів пан Борис і про те, що завдяки покійному польському президентові Лехові Качинському він отримав недавно польське громадянство, а до того сторожував, розмальовував вітраж місцевого костьолу в Кошаліні, співав у хорі православної церкви цього міста, де проживає багато українців. А потім, підігруючи собі на дримбі, заспівав «Гей, на високій полонині»...

Перебуваючи у полоні народницького ракурсу вітчизняної історії, запропонованого свого часу Михайлом Грушевським та доведеного ледь не до абсолюту радянською історичною псевдонаукою, ми і тепер вперто не бажаємо оцінити належним чином роль та значення української шляхти у творенні протягом століть нашої української державності.

Натомість у сусідній Польщі ледь не кожен школяр може розповісти про роль і значення паризького готелю «Ламбер», який у 30-х роках позаминулого століття був політичним штабом польської революційної аристократії, символом нескореності польської нації імперському Санкт-Петербургу. Князь Чарторийський, Міцкевич, Словацький, Красінський, Норвід, Лелевель, Мохнацький, Дембовський — імена цих польських аристократів вписано золотими літерами в аннали польської історії.

Своєю чергою, що можемо ми, галицькі українці, розповісти своїм дітям та внукам про наші аристократичні родини Глібовицьких, Білинських, Цегельських, Левицьких, Кисілевських, Бурачинських, Олесницьких, Бохенських, Лепких, Шухевичів та інших? Якщо бути чесним, то майже нічого. Свого часу талановитий український поет і публіцист, вояк армії УНР Євген Маланюк сказав з цього приводу: «Українці, на превеликий жаль, вимірюють власну політичну історію датами чужих завоювань, а тому вона є нічим іншим, як мізерією чужих історій та сльозами п’яних кобзарів»ѕ До чого ж призвела ця перервана з тих чи інших причин тяглість українських поколінь? Як на мене, до хронічного «національного неврозу», глибинного, загнаного усередину конфлікту поколінь, який спричинився до того, що український національний проект і досі, на початку ХХI століття, залишається недовершеним...

Про свого батька Богдана Кисілевського його сини ігор та Борис можуть розповідати годинами. Розповідати про те, як він, військовий лікар УГА, під орудою генерала Мирона Тарнавського гнав більшовицькі орди аж під Вінницю, Браїлів та Київ. Як потрапив під Браїловом у так званий «трикутник смерті», в якому тисячі українських вояків вмирали від тифу, а потім — до більшовицького концтабору поблизу Ростова. Досконало володіючи російською мовою, він організував звідтіля втечу та, озброївшись мапою, баклажками для води, крупами, сухарями, медикаментами, разом із такими ж, як і він, бранцями, вирушив на захід — до рідної та милої серцю Галичини. Майже півроку тривала ця важка та небезпечна подорож. Дніпро й інші річки, які траплялися втікачам по дорозі, вони перепливали на власноруч зроблених плотах. Знесилені та виснажені, вони таки дісталися своїх домівок. Коли Богдан Кисілевський постукав у вікно рідної домівки, що у Крогульцях на Тернопіллі, то ні мама Олена, ані батько отець ізидор його не впізнали. Прийшовши нарешті до тями, отець Ізидор міцно обняв сина та поблагословив його хрестом.

— Наш дідусь іІидор Кисілевський, — зазначив він, — добре знав отця Сильвестра Лепкого і був з ним у приятельських стосунках. Родини Лепких та Кисілевських у важкі часи чужинецької займанщини не корилися долі, а готували галицький люд до самостійного державного життя. Можливо, тому девізом життя нашого батька були слова «Бог і Україна»...

Отець Ізидор Кисілевський мав 12 дітей, але восьмеро з них померло у ранньому віці. Мого батька Богдана дідусь віддав на науку до Бучацької класичної польської гімназії, після закінчення якої він вступив на правничий факультет Віденського університету, але невдовзі перевівся на медицину, яка його більше цікавила. У часи Першої світової війни батько, отримавши військове звання хорунжого, став лікарем корпусу усусусів — українських січових стрільців. Пригадую, як уже в поважному віці він розповідав нам про Симона Петлюру та Євгена Коновальця, яких знав особисто, про своїх побратимів по зброї військових лікарів Белея та Воєвідку. Цитував напам’ять майже весь «Кобзар» Тараса Шевченка. Брав нас, дітлахів, на коліна і співав стрілецькі пісні та національний гимн «Ще не вмерла Україна», награючи собі на цитрі.

Під час німецької окупації батько продовжував працювати лікарем-фізіотерапевтом у залізничній поліклініці Станиславова. Якось його викликав до себе комендант місцевої тюрми і запропонував посаду тюремного лікаря. Тоді наша родина, залишивши у Станиславові помешкання на вулиці Короля івана, тепер Маланюка, перебралася до Маріямполя — чудового містечка на березі Дністра. У Маріямполі у тата знайшлося багато друзів і приятелів. Серед них — директор школи Корнелій Монастирський, священик отець Онуфрій та ксьондз отець Шкредко, панство Черняхівські, Каменецькі, Когути, Волошини, Тарасевичі...

«День і ніч десять підвод перевозили нас переправою через Дністер до Маріямполя. Над лісом, що темною смугою оточував дорогу до Крилоса, жовтіло небо над заходом сонця. Та дорога повернула направо, до Єзуполя, де після весняного паводка вже діяла переправа через Дністер. Вечірні сутінки щораз більше заходили над містечком Єзупіль, яке виднілося поодаль у теплій осінній млі. Тиша товаришувала подорожуючим, лише поскрипували колеса довгого каравану підвод. Перед очима Богдана, що придрімав на першій підводі, міцно притискуючи до грудей цитру, завинену в теплу шерстяну Стасину хустку, промайнуло тихе таке далеке і таке близьке дитинство. Крогулецька дерев’яна церковка на Тернопільщині, а з неї виходить після ранішньої Служби Божої батько — отець ізидорѕ Маленька радість витала над нашим ескортом, який нагадував втечу Святої родини до Єгипту. На щастя, вдалося вирватися з того пекла, яким став окупований німцями Станиславів...»

Навесні 1937-го у станіславівському катедральному соборі Святого Воскресіння хор заспівав «Многая літа», а владика Григорій Хомишин на завершення шлюбної церемонії поблагословив новонароджену сімейну пару Богдана Кисілевського та Станіславу Кисілевську з дому Лукасевич. Був на їхньому весіллі й бойовий побратим молодого, у минулому січовий стрілець, а тепер окружний лікар Станіславова та області Кость Воєвідка, а можливо, і хірург залізничної поліклініки єврей Кох, якого родина Кисілевських переховувала під час німецької окупації на стриху своєї старої кам’яниці.

Доля часто випробовувала на міць доктора Кисілевського, але була напрочуд прихильною до нього. У перші дні окупації Станіславова німці оголосили про зустріч представників окупаційної адміністрації з місцевою інтелігенцією, на яку запросили і Богдана Кисілевського. Підслухавши випадково розмову двох німецьких офіцерів, він на руках спустився з балкона міського театру на землю та пішов додому. Решту ж лікарів, вчителів, урядників, адвокатів, архітекторів і митців, які прийшли на зустріч з німцями, гестапівці під конвоєм відвезли до павлівського лісу та розстріляли..

«Других совітів» Богдан Кисілевський зустрів у Маріямполі. Знав, що його як хорунжого УГА, представника давнього шляхетного роду Кисілевських, який бере початок від найбагатшого та найзнатнішого магната Речі Посполитої, воєводи брацлавського та київського, покровителя Києво-Могилянської академії Адама Кисіля, можуть будь-якої миті заарештувати, а то й убити. Та, незважаючи на це, оперував по ночах у криївках українських повстанців, передавав через зв’язкових упівським командирам інформацію про задуми енкаведистів.

Помер доктор Богдан Кисілевський 20 січня 1957 року в Делієві, де в останні роки свого життя зорганізував за дорученням місцевої влади лікарню. Заупокійну Службу Божу по ньому відправив його рідний брат отець Нестор, а стрілецьку пісню на прощання заспівали йому деліївці. У Делієві, що пам’ятає переможну битву військ короля Данила Галицького з татаро-монголами, в сусідньому Тумирі, Ланах та Кінчаках і досі згадують старого лікаря, людину честі й обов’язку. Після здобуття Україною незалежності його сини посадили на могилі батька червону калину, яку він так любив за життя.