В історії Української Греко-Католицької Церкви є людина з дивним незвичним іменем, як на наш час, Симеон, і біографія його сповнена несподіваних поворотів долі. Йому судилося стати єпископом і ввійти в історію Церкви як єпископ Симеон Лукач. Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі Старуня, а згодом у Богородчанах, – три роки навчання пройшов за два. В Коломийській гімназії вчився так добре, що завоювував популярність як репетитор і завдяки репетиторству міг сам оплатити своє навчання. А навчаючись у Духовній Семінарії, став зразком молитовності (семінаристи — звичайні люди, навіть за професією молитви буває забагато, а от йому – ні). Згодом, коли був вже священиком в с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача, прийшло призначення — стати викладачем в рідній Станіславівській Духовній семінарії. На той час у Станіславівській семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки отець Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, його проповіді стали справжнім зразком священичого ідеалу. Поза плечі отця Симеона називали «магістром моральності» і він насправді став «ходячою совістю» для всіх. В час наступу атеїстичної влади на Церкву таємно отримав єпископство, - висвятив його Блаженний єпископ Григорій Хомишин весною 1945 року, відчуваючи загрозу арешту. Єпископ Симеон Лукач став одним з найактивніших керівників підпілля незнищенної УГКЦ. Підпільного Владику Симеона Лукача заарештовано в лютому 1949 року за активну священичу працю та відмову перейти на режимне православ’я. На допитах він зізнався в душпастирській праці, але категорично відмовився назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі й по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб... Також уділяв хрещення і вінчання... Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, які шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність». Слідство отримало дані, що Лукач — єпископ, розслідування тривало ще декілька місяців. Впродовж довготривалих допитів Владика Симеон жодним словом не зрадив віри і не назвав ні одного імені тих людей, з якими спілкувався як єпископ. Вчитайтеся в слова протоколу: «... Одначе совість не дозволяє мені згадати імена, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги». Засуджений 14.08.1950 р. на 10 років. З підірваним здоров’ям був посланий на непосильну працю в таборах Красноярського краю. Працював на лісоповалі. Витримав, щоб повернутися в 1956 р. і знову взятися за роботу – працю священика із щоденним служінням Богові й людям. Не став підліковуватись, чи «сидіти тихо», як йому пропонували. Ні! Як інтелектуал писав книжку «Правдива і фальшива віра». Таємно вчив молодих хлопців на священиків. І їхав чи йшов всюди, де на нього чекали вірні. Вдруге був заарештований в липні 1962 року. Після обшуку і конфіскації всіх речей, владику Симеона відіслали в тюрму до Івано-Франківська. Тут з ним зустрівся арештований Михайло Косило, який чекав свого відправлення на етап. Користаючи з нагоди, в пересильній тюрмі, отець читав йому лекції з морального богословія. З часом Михайло Косило став одним з найактивніших підпільних греко-католицьких священиків на Прикарпатті. 69-літньому єпископові інкримінували: «Підсудний Лукач наряду з керівництвом нелегальною діяльністю уніатськими священиками на Станіславівщині складав рукописи релігійного характеру та розповсюджував їх серед уніатських священиків, віруючих і монахів з метою поширення католицизму, чого і не заперечував на судовому засіданні». Причиною присуду є: «...Як небезпека вчиненого злочину так і нерозкаяність, після першого засуду - заявив, що залишається на тих же позиціях». Присуд на підставі ст.209 ч.1 КК УРСР був до позбавлення волі на 5 років. Навіть судді були вражені силою волі цієї хворої, але незламної людини. Ув’язнення єпископ Симеон Лукач відбував у Станіславівській тюрмі. У в’язниці владика отримав важку хворобу легенів, яку тюремні лікарі визначили як астму. Насправді, це був туберкульоз легенів. У березні 1964 року, через критичний стан здоров’я, тюремники привезли владику Симеона в рідне село Старуня, помирати. Незважаючи на важку хворобу, єпископ Симеон виконував свої священичі обов’язки: щодня служив Св. Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. А 22 серпня 1964 року помер в селі Старуня, де й похований. На початку 90-х років ХХ століття православна громада с. Старуня перейшла у повному складі в лоно УГКЦ, а вже влітку 1991 року на кошти громади єпископові Симеону Лукачу споруджено пам’ятник біля церкви. (Це рік, коли проростали тільки перші паростки свободи). Громада високо оцінила свого єпископа, котрий був для неї не просто священиком, а, як і в ті далекі роки для Семінарії, «магістром моральності». В червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона Лукача блаженним. У 2003 році затверджена і освячена ікона Блаженного Симеона в м. Надвірній. «Дивні діла Твої, Господи..». Подиву гідні і шляхи, якими йде людина до святості. Йде не тільки сама, а й веде за собою інших, заохочуючи їх своїм життям, своїм ставленням до Віри, відданістю Богу, веде людей, прикладом свого життя, здобувати Царство Боже.
Ірина КОЛОМИЄЦЬ, Інститут історії Церкви УКУ.
Від редакції. Детальніше про життя, мученицьку смерть і прославу Блаженного Симеона читайте у книзі „Через терни до зірок” („Нова Зоря”, 2010), яку можна замовити у книгарні видавництва за адресою: 76018 Нова Зоря, пл. А. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ |
