Не одне століття чарує Гуцульщина своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями та обрядами, історичним минулим своїх і чужих. Про неї знають в багатьох країнах світу. Дорожні нариси відомих мандрівників Карпатами і сьогодні викликають непідробний інтерес. «Могутні гори русинів…» - так назвав Українські Карпати угорський хроніст Шимон Кезаї, описуючи повернення весною 1352 року короля Людовіка І з походу «на Русь». Враженнями від карпатських подорожей ділилися свого часу Балтазар Гак кет (1740-1815), Мені Дові (1867-1945), Ганс Цбінден (1893-1971) та інші. Вісімдесят років тому, влітку 1932 року, мандрував Карпатами швейцарський видавець і журналіст Ганс Цбінден. Його так вразила первозданність духовної і матеріальної культури гуцульського етносу, що він постарався в своєму репортажі «Мандрівка по гуцульських горах» зберегти для майбутніх поколінь цей шматок «Атлантиди». Вперше дана дослідницька праця була надрукована у 1933 році у швейцарському журналі «Der kleine Bund”. Авторизований переклад на українську мову зробила М. Деркач, опублікувавши її у львівському часописі «Наша батьківщина» за 1938 рік (№1-12) під назвою «У Східних Карпатах». Свою подорож Ганс Цбінден розпочав у Станиславові (нині Івано-Франківськ), сівши до потяга, що прямував до Воронєнки. Споглядаючи краєвиди, які мінялись за вікном, він вже тоді відзначив, що подорожніх всюди вітають прекрасні старі дерев’яні церкви «покриті гонтяними дахами із трираменним хрестом греко-католицького обряду». У Ворохті Цбінден вийшов з потяга і пересів до вагончика вузькоколійної залізниці (ширина колії 760 мм), що слідував до Форещанки біля гори Говерла, зауваживши, що його тягне допотопний локомотив фірми "Krauss" під назвою «Rosenberg». Швейцарець у сімнадцяти нарисах не тільки захоплено описує чудову природу Українських Карпат, але й намагається показати своєрідну ментальність гуцула, його світогляд, відмінний від інших етносів. Йому притаманні умовність, ірраціональність, казково-поетичні інтонації, заглибленість у внутрішній світ. Гуцульський епос Ганс Цбінден прирівнює до фінської «Калевали». Дослідник зауважує, що гуцули жагуче люблять красу і вона для них дорожча за маєток і почесті. Особливо йому сподобалися розкішні «вишивки, що покривають горішню частину жіночих рукавів». Прикметно, що Цбінден споглядав їх безліч разів, «але з-поміж ста, що їх бачив, нема двох однакових. У все нових сполученнях укладають вишивальниці в одну цілість різні види ромбів, ламані меандри, хрести і поперечні лінії». Не міг оминути своєю увагою Ганс Цбінден і опришків, відзначивши, що вони радо почували себе оборонцями покривджених і немилосердно мстилися на панах, які поневолювали бідних селян. Олексу Довбуша він називає «великим розбійником і королем гуцулів». Про камінь Довбуша Ганс Цбінден розповідає так: «Там, де Прут хвилями перебиває долину Яремча й де з високих скель споглядають униз гірські ялиці, наче оздобні покрівлі, лежить на пасовищі, близько при дорозі, один-одинокий великий камінь. Лежить він там, наче скинутий із гори з величезною силою. Є це камінь Довбуша. Він прикрашений невеличким хрестиком. Узимку, коли сніг покриває скісні, подібні до даху боки каменя, виглядає він, наче стара розвалена лісова капличка. Цей камінь мав раз кинути зі скелі Довбуш на тих, що гнали за ним. Деякі кажуть, що між ними мав бути сам чорт. Тому поклали на камені хрест, щоби чорт не міг більше вилізти з-під своєї камінної в’язниці». В окремих нарисах швейцарський журналіст розповідає про віщунів, примірників, як кажуть гуцули – тих, «які ходять між світами». В розповіді «Про короля громів» він дошукується причини: чому гуцули не працюють у громові свята, коли після довгих дощів заясніє прекрасна погода і треба використати погідний день. Та найбільше вражає нарис-застереження «Пімста смерек», в якому Ганс Цбінден яскраво змальовує наслідки хижацького вирубування гірської сланкої сосни, яку називають лелич, для потреб фабрики ефірних олій фірми «Олеарта». Ця рослина своїм корінням утримувала ґрунт на стрімких гірських схилах. Коли люди її по-хижацьки вирубали, від розмивання талими і дощовими водами ґрунт зник і з’явилась кам’яна пустеля на горі Данцеж. В результаті великих дощів в районі Чорногірського хребта на зрубі, що був оголений від криволісся, утворилась суцільна лавина селевого потоку. Вона знищила фабрику з виготовлення ефірної олії разом з робітниками. Ось як це описав швейцарський журналіст: «…Чути якийсь напівприглушений звук. Чи це омана? Здається, що це величезне, стрімке узбіччя сунеться помалу-помалу щораз ближче, а з його голого, пошарпаного тіла витріскує великими потоками бронзовий сік – наче кров гори. Глухий шум і гуркіт дуднить, зовсім близько чути гук – дикі придавлені крики. І наче широка, грузька лава, ллється підмите, ховзьке узбіччя й зі зростаючою швидкістю скочується вниз, саме на те місце, де на краю дебри стоїть велика будівля фабрики. Вже досягнула її та із клекотом і лоскотом усуває її зі землі, наче забавку. Високий димар дрижить, хитається, нахиляється, а за кілька хвилин зникають у хвилях і димар, і будинок із ув’язненими у ньому людьми; все це діється у страшній тишині, бо шум бурі і грюкіт скель приглушує все. Глибоко в дебрі виринає на хвилину кусок даху, колоди серед хвиль ударяють об себе, а розбиті пні котяться в дикому хаосі вниз…». У гуцулів, як зазначає швейцарець, були поширені легенди про запалу церкву, вибиту в скелі святиню. Якщо комусь пощастить дістатися такого місця, то він може заглянути в небо і побачити померлих родичів, а також знайти великі скарби. Гуцули вірили в рахманів, із чим пов’язане святкування Рахманського Великодня. Рахмани тішаться писанками, які приносять їм вістку про те, що діти землі все ще пам’ятають про них; а гуцули прикладають вухо до землі і слухають, як дзвонять рахманські дзвони; рахмани благословляють ниви й хати та маржину гуцулів. У цей день не сміють гуцули працювати в полі, «щоби земля не сплила кров’ю». Специфічність побуту гуцулів та їх світосприйняття надають циклу нарисів «Мандрівка по гуцульських горах» Ганса Цбіндена особливого колориту. Його глибока симпатія до наших краян очевидна. На жаль, ми потроху втрачаємо такий суперечливий, але самобутній гуцульський світ. Захоплені нариси швейцарського журналіста відтворюють широку панораму народного життя верховинців і допомагають нам не забувати й цінувати власні скарби. Світлана ФЛИС, Краєзнавець |
