Для мене Калуш — це раннє дитинство, яке пов’язує мене з розповідями про церкву св. Архангела Михаїла, організатором і будівничим якої був мій прадід — Тимофій Пітулей; з незвичною для дитини неоготичною архітектурою костьолу; з годинниками на Ратуші, стрілки яких чомусь завмерли назавжди; з приміщеннями Народного дому, де відбувалось культурне відродження Калуша на початку 1990-х років, і, врешті, з вулицею мого раннього дитинства — Українською: тихою, спокійною, із забудовою маленьких приватних будиночків і прекрасним виглядом вишневих садів та ніжним запахом цвіту фруктових дерев навесні. Це — Калуш, який залишиться у моїй пам’яті на все життя. Для багатьох, у тому числі, місцевих мешканців, Калуш — це маленьке містечко, яке вічно забруднене хімічними випарами і взагалі не може мати будь-якого інтересу у плані історії та архітектури. Хіба — статусом зони екологічного лиха. Із жалем я дивлюся на сайти в Інтернеті, де про архітектуру Калуша немає ніяких даних узагалі, і навіть на офіційному сайті міста лінк "Історичні пам’ятки" вже декілька років — порожній! Усі говорять про розвиток туристичної галузі та з пафосом презентують украй посередні та абсолютно не нові туристичні маршрути. А що ж ми робимо для виправлення ситуації? То хто ж, як не ми, корінні калушани, повинні виправляти цю ситуацію? І — не чекати, поки хтось напише історію міста, напише путівник, а ми будемо критикувати, що там когось із наших рідних не згадали чи формат неправильний. Отож, нехай ця серія публікацій про Калуш буде тою першою ластівкою, яка, маю надію, дозволить хоча б декому поглянути на місто з нової точки зору. Звісно, як і у кожній публікації схожого плану можуть трапитися помилки. Буду радий, якщо хтось їх зауважить та виправить листом на електронну пошту — keiserandriy@mail.ru. Те саме стосується цікавих фото з минулого міста чи будь-якої інформації, яка може стати у нагоді у майбутньому. Коротко про історію міста Перша письмова згадка про місто датується 27 травня 1437 року. Знаходиться вона у дванадцятому томі Галицьких гродських книг. Мова йде про судові позови між Мітьком і Драгушем, королівським чоловіком із Калуша. Однак археологічні розкопки доводять, що на території Калуша були поселення ще у 3000-300 рр. до нашої ери. Версій щодо походження назви міста є декілька, але найвірогіднішою є така думка: назва населеного пункту Калуш пішла від старослов’янського слова "калужа", на місцевій говірці "калуша" — тобто "соляне джерело", яких на території міста та району було дуже багато. У 1549 році село Калуш отримало Магдебурзьке право, ставши вільним містом, а у 1553 році — адміністративним центром староства. Упродовж своєї історії воно входило до складу багатьох держав: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії, Західноукраїнської Народної Республіки, Польщі, УРСР. Сьогодні Калуш — це місто обласного підпорядкування у незалежній Україні. Герб Калуша Як і більшість міст України, Калуш має свій герб. "Герб мiста австрiйського перiоду зображував у лазуровому полi золоту лiтеру "К", три срiбнi солянi топки i золотий пiвмiсяць на знак перемоги короля Собеського над турками. Був перезатверджений Калуською мiською радою 24 вересня 1993 р. Щит обрамований декоративним картушем i увiнчаний срiбною мiською короною з трьома вежками". Здавна Калуш був центром промисловості і співіснування культур багатьох народів. Корінне населення — українці, які тривалий час становили більшість мешканців міста. Поляки почали прибувати до Калуша, починаючи з кінця XIV століття, слідом за військом. Також у місто прибували євреї, які в ХІХ столітті становили більшість населення міста. У Калуші також проживали німці, росіяни та представники інших національностей, проте їхня кількість була незначною. Лише, починаючи з другої половини ХХ століття, число росіян у Калуші значно зросло. На сьогодні більшість населення міста — це українці. Мешканці Калуша різних національностей завжди намагалися зберегти культуру свого народу. У місті діяло декілька шкіл, функціонували товариства "Пласт", "Сокіл", "Січ", "Рідна школа", "Просвіта", "Зоря". Славу Калуша примножували його уродженці та мешканці. Це — громадські діячі й письменники: о. Антін Могильницький, Олесь Бабій, Михайло Козоріс, Костянтина Малицька (літературні псевдоніми Віра Лебедова, Чайка Дністрова), Григорій Цеглинський, Іван Франко, адвокат Андрій Кос, лікар Іван Куровець, журналіст Іван Белей, художник Григорій Смольський, актор і співак Іван Рубчак та багато інших. Калуш у туристичних виданнях Калуш украй рідко потрапляє у поле зору укладачів путівників, путівника містом наразі теж немає. Однак, усе-таки деякі дані були і є. Одним із перших був путівник Орловича 1914 року, у якому місто описане так: Калуш, 72 км 282 м, місто районне, о 9 тис. мешканців (без передмістя), в нім 1700 поляків, 2800 українців і 4500 жидів. До залізниці 2 км. Готель Ляндсмана з рестораном і кав’ярнею. Ресторани і цукерня Шользової. Гандлі сніданкові: Захаривських, Коритовських, Гриневецьких, Есковідсових. Костел фундації Казимира Ягелончика. Замок перероблений на уряди. Саліна (калійний комбінат) із єдиними в Австрії копальнями кольорових солей (калій). Варіння і влаштування внутрішнє можна було оглядати через дозвіл дирекції, самі шахти — за дозволом крайової дирекції скарбової у Львові. Калуш збудовано ХІІІ ст. (перша письмова згадка датується пізнішим часом. — Авт.). Була там будівля старости, а був тут також і Ян Собеський. Провадив туди шлях татарський. У околиці багато пагорбів, Собеський побив під Калушем татар у 1672 році. За Калушем перетинає залізниця ріку Лімницю, а далі у декількох великих люках (тунелях) між Вістовою, Боднаровим, Ценжевом, Павельчем. За радянських часів Калуш викинуто з літератури цього плану. Сучасність подарувала невеликий сплеск активності — Андрій Івченко згадує про Калуш у путівнику "Вся Україна" (2006). Також Олександр Федорів включив місто у путівник "Івано-Франківськ та область" (2008), а Ірина Пустиннікова у 2008 році розмістила на своєму сайті http://www.castles. com.ua галерею початку ХХ століття. Усі автори підкреслюють нецікавість міста для стороннього. Дозволю це заперечити. І, хоча, насправді пам’ятки міста потребують значної уваги зі сторони всіх, та, все ж, хто, як не ми, будем плекати любов до рідного міста. Тож, сподіваюся, що мандрівка Калушем, буде цікавою для читачів. Використані матеріали: 1. Костишин А. Історія церкви Святого Архистратига Михаїла у Калуші. — Івано-Франківськ, 2004. — С. 8-11. 2. Івченко А. Вся Україна. — Київ, 2006. — С. 241-242. 3. Orlowicz M. Hustrowany przewodnik po Galicyi. — Lwоw, 1914. 4. Федорів О. Івано-Франківськ та область. Короткий путівник. — Харків, 2008. — С. 54-56. Андрій КОСТИШИН, краєзнавець |
