На правому березі Дністра, при усті Бистриці Солотвинської, розташований один із найдавніших населених пунктів Галицького Придністров’я. Нині це Єзупіль, названий на честь Господа – Ісуса Христа. Але так було не завжди…

«Бісівське» коріння

На жаль, хто й коли заснував поселення, історія замовчує. Перша згадка про містечко датується 1435 роком, тоді воно називалось Чешибіси. І є безліч легенд, які намагаються пояснити походження цієї поганської назви. Ось одна з них.

«Давним давно, в ті часи, коли на нашій землі жили велети, а були вони людьми спокійними, побожними і чесними, чорти далеко оминали їхні околиці. Але з того часу, як не стало останнього велета, в ці краї все частіше почали навідуватись чорти. І так стало їх тут багато, що люди вже оминали їхні околиці, як раніше чорти оминали велетів. Народ боявся тут осідати, тому не було тут міст і сіл. Аж через сотні літ зайшли сюди двоє відчайдухів, які заповіли свої душі чортам. Оглянувши околицю, відчайдухи намовляли інших людей тут заселятись, бо тут і земля врожайна, і в лісах повно всякого добра. А в Дністрі і в обох Бистрицях аж кишіло рибою. І люди, заманені сюди багатством цієї землі, зачали тут поселятися, і утворилось тут два поселення. А щоб чортів не дразнити, назвали їх – Чортопіль і Чешибіси».

Тепер ці дві назви вже історичні, вони проіснували до польських часів. А оскільки тоді села були власністю панів, які часто змінювали назви населених пунктів, тож у другій половині XVI століття Чортопіль став Маринополем, а Чешибіси – Єзуполем.

Професор Володимир Грабовецький у «Нарисах історії Прикарпаття» пише: «Від назви чується відлуння давньоісторичного, давньослов’янського і княжого походження». Назва Чешибіси – дуже давня, і за переказом спершу стосувалася лісистої гори на Буйному, де ще досі височить скеля з печерами.

Історик Михайло Худаш писав, що первісна назва поселення була не Чешибіси, а Тішибіс.

«Особова назва Тішибіс могла виникнути як іронічно-зневажливе прізвисько за професією чи заняттям, скоріше за все, в давнину скоморохів, яких церква переслідувала, їх заняття вважали бісівським, а самих їх слугами біса, – вважає Худаш. – Оскільки заняття скоморохів було переважно розважальним, світським, за оцінкою церкви – бісівським, то до них у певній місцевості сповна могло «прилипнути» прізвисько тішибіс – той, що виконує бісівські розваги і цим тішить біса».

І друге його припущення такого змісту:

«Тішибіс – це не що інше, як сполучення двох окремих імен, мабуть, імен братів – Тіш і Біс. Отже, назва цього населеного пункту Тіш-и-Біси мала первісне значення – рід (піддані) Тіша і Біса».

Цікаву версію походження назви розповідав і місцевий мешканець Антон Чеверда. За його словами, коли Галич був містом, де судили людей, у Тязеві їх страчували, а в Чешибіси засилали тих, хто мав відбути покарання, тобто «прочесати дурня». Їх привозили в Чешибіси, де у певному місці у два ряди стояли вояки з палицями. Засуджений змушений був пройти через цей ряд і отримати від кожного вояка певну кількість палиць. Таким чином виганяли біса – чесали його.

Крім того, можна пригадати що в IX столітті в північному підніжжі Карпат проживав народ бессів-біссенів. Це їх пізніше назвали печенігами. Чорний ліс між Луквою і Бистрицею у VI столітті називався лісом Печенігів. Вони були розбійниками і жили там, де Покуття сходиться з Підгір’ям. Це власне околиця – Чеши-Біси. А «чесати» могло означати місце втечі або розбиття біссів-печенігів. Можливо, що від цього пішла назва села, тим більше, що гуцули і досі згадують якийсь дикий народ бесси-осини.

Католицький костел Успіння Діви Марії

Jezu daj pole!

Та це лиш легенди, а істина десь посередині. Натомість історичні дані свідчать, що у 1594 році містечко обступили татари. Шансів на порятунок майже не було. Саме тоді власник Чешибісів Якуб Потоцький вигукнув «Jezu daj pole!» (Ісусе, дай перемогу!) – і, рушивши на ворога, пробився до Дністра, переплив його і врятувався. Тоді ж перед образом Марії Панни у монастирі львівських домініканців шляхтич дав обітницю, що за дивовижний рятунок від ординців фондує монастир для цього ордену.

Згодом Якуб Потоцький відбудував містечко і назвав його Єзупіль (Місто Ісуса). У 1598 році воєвода запросив до Єзуполя відомого львівського зодчого, автора Успенської церкви Павла Доміні, якого звали – Римлянин. Він спорудив спершу дерев’яний костел, а при ньому монастир, а пізніше перебудував його, використавши для цього мармур та алебастр. У цьому костелі спочив його фундатор – Якуб Потоцький.

Єзупільський монастир, був головним осередком домініканців на Покутті, проіснував до 1675 року. Отці проповідники виїхали звідси лише під загрозою польсько-турецької війни. Через рік монастир зруйнували турки. Відбудова костелу йшла повільно і тривала від початку XVIII аж до кінця ХІХ століття.

Зберігся в містечку, хоча і в перебудованому стані, маєток графів Дідушицьких. Його збудували на місці старого замку, там і досі простежуються сліди оборонних мурів. Це давня шляхетна українська родина, і Владислав Дідушицький зробив великий внесок у розвиток Єзуполя. Головну увагу приділяв відгодівлі коней, чим прославився в Австрійській імперії. Він схрещував англійських коней з арабськими і вивів 24 нових цінних породи.

У 1851 році граф став членом Галицького товариства господарського, мав там великий авторитет. У 1863-му Владислав Дідушицький – уже окружний начальник Станиславівщини і має мандат до Крайового сейму. Помер він у 1868 році у Відні, після себе залишив двох дітей: Марію і Войцеха. І саме Войцех був найбільш відомим із Дідушицьких, мав великий вплив на своє покоління як політик, філософ, науковець, людина енциклопедичних знань. Його бурхливий темперамент виявився в інтенсивній громадській діяльності. Войцех Дідушицький займався політикою, був міністром справ Галичини в уряді Австро-Угорщини.

Свята вода

Сьогодні Єзупіль має понад 3000 населення, є дитячий садочок, школа, лікарня, будинок культури, селищна рада. Неподалік розташована криниця Духа Святого, відома ще з ХІІІ століття, вона теж має свою історію. Тут ще з княжих часів існував Іванівський монастир. Водою з цього джерела освячували свої щити воїни Ярослава Осмомисла та короля Данила Романовича. Монахи цього монастиря, коли його зруйнували татари, за одною з версій, заснували Манявський Скит. У 1878 році тут збудували каплицю і до 1944-го сюди ходили багато прочан. Прощі вдалося відновити лише з 1990 року, тепер вони відбуваються щороку – на свято Івана Хрестителя.

З Єзуполя походить відомий український енциклопедист, мовознавець Памво Беринда. Також звідси український живописець, графік Євген Кавка та письменник, перекладач, громадсько-культурний діяч української діаспори у США – Іван Петрушевич.

Андрій Гусак