Якщо сучасний іванофранківець звертається до суду лише в крайніх випадках, то наші предки сто років тому мали з ним справу значно частіше. Однією з найпопулярніших причин звертання до суду в ті часи була… образа честі й гідності. Тобто приводом для судових «розборок» могла бути звичайна образа чи необережно сказане слово. Однак візити до станиславівського суду все ж не були особливо приємними ні для позивачів, ні, тим більше, для оскаржуваних, адже проблем у його роботі вистачало.

Як працювали галицькі суди
У 1850 р. у Станиславові створили Крайовий суд, який невдовзі перейменували в окружний. Він поділявся на три відділи: президіальний (відав внутрішніми справами суду), кримінальний і цивільний. Утворювалися суди присяжних, а присяжними могли бути тільки особи, які відповідали майновим, віковим та освітнім вимогам.
Окружний суд також обслуговував у другій інстанції певну кількість повітових судів. Повітові суди виконували роль першої інстанції і складалися з одного або трьох суддів. Вони розглядали цивільні справи і справи про злочини, які не належали до компетенції судів присяжних. Апеляційною інстанцією в розглянутих окружними судами справах був Вищий крайовий суд у Львові. Найвищою судовою інстанцією в державі були Верховний судовий і касаційний трибунал. Окружні суди в Галичині були значно перевантажені судовими справами. Якщо на початку XX ст. у всій державі кожен такий суд обслуговував у середньому 367 708 осіб, то в Галичині – 455 971 особу.
Разом із загальними в Галичині діяли спеціальні суди (військові, промислові, торговельні та ін.). Військові суди мали три інстанції – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал.
Станом на 1909 р. на 10 тисяч мешканців у Галичині припадало 12,7 злочина, що було одним з найнижчих показників в Австро-Угорській імперії. В станиславівському суді за злочинні дії проти працівників офіційних установ чи органів влади в 1906 р. засудили 146 осіб, за злочини проти моральності –13 осіб, за вбивства і важкі тілесні пошкодження –188 осіб, за крадіжки і співучасть у них – 408 осіб, за привласнення чужого майна –7, за ошуканство – 77 осіб. До смертної кари у 1906 р. в цілій імперії засудили 56 осіб, у Галичині –15, з них одна особа в Станиславові. До смертної кари тоді був засуджений робітник за забиття своєї жертви камінням до смерті.
Засуджені на кару смерті могли подавати прохання про помилування й нерідко отримували позитивну відповідь, навіть якщо йшлося про справді важкі злочини. Так, у вересні 1912 р. на кару смерті засуджено 35-річного господаря з Тлумацького повіту Николу Хому за вбивство п’яти чоловік, учинене в ніч з 28 на 29 лютого 1912 р. Він убив свого старшого брата, його дружину, двох їхніх дітей і дев’ятирічну приятельку дітей, що залишилася в них ночувати. У червні 1913 р. його помилував цісар і звільнив від смертної кари, натомість змусив відбувати довічне ув’язнення.
 

Будні станиславівського суду
Щоп’ятниці в суді розглядали позови «за образу честі й гідності». Про те, в яких умовах проводилися слухання у 1903 р., дізнаємося з місцевої преси. «Якби хтось зайшов у п’ятницю до повітового суду в карних справах, то згадав би відому фразу «Полиш надію всяк, хто сюди входить». У вузькому темному коридорі юрмляться десятки осіб – від елегантного панича й дами в модному капелюшку до злидаря, вбраного в лахміття. Ряди людських голів час від часу неспокійно рухаються, люди гарячково тиснуться й осипають одне одного сварливими словами. Куди ж вони поспішають? До дверей, що ведуть у кабінет якогось службовця чи до зали судових засідань, де засідає суддя в тозі, а люди тлумляться так само, як у коридорі. Бо п’ятниця у тутешньому суді – то день, призначений для розгляду справ про образу гідності, які в народі називають «писківками». Є тут багато справ незначних і просто дурних, а є й такі, від результату яких залежатиме все подальше життя людини. Кожен, хто шукає тут компенсації за образу своєї гідності чи реабілітації перед злосливими нападами, як і той, хто виступає в ролі оскарженого, мають право вимагати гарантії справедливості.
На один день і ту саму годину (дев’яту ранку, влітку восьму ранку) призначається розгляд усіх справ. Їх зазвичай налічується 60-80. Всі, хто оскаржує, мусить під загрозою втрати своїх прав бути присутнім у суді при розгляді своєї справи, кожен свідок і оскаржений теж мусять прийти, бо ж невідомо, яка справа буде першою, а яка останньою. Через те у суді в цей день панує страшна штовханина й присутні мусять очікувати від дев’ятої до першої години – часом лише для того, щоб дізнатися, що розгляд їхньої справи переноситься на інший день…»
«Будівля суду от-от завалиться»
На початку ХХ століття суд займав дві кам’яниці на сучасних Незалежності, 41 та Вагилевича, об’єднані спільним подвір’ям. Стан будівель залишав бажати кращого. У 1906 р. одна з будівель узагалі могла завалитися. Як повідомляла преса, «через побоювання, що будівля завалиться, в минулому тижні було закрито кілька кабінетів, а табулярне (майнове і земельне – авт.) бюро через брак безпечного приміщення розмістилося в коридорі. Панове адвокати нещодавно вислали до Міністерства справедливості розлогу телеграму про те, що станиславівський суд от-от завалиться, і через цю загрозу вони змушені відмовитись від виконання своїх обов’язків. А тим часом умови, в яких відбувається судочинство в Станиславові, просто неможливі й не відповідають елементарним вимогам гігієни й порядку. Приміщення темні, тісні, вологі й смердючі. Судові працівники скаржаться, але здається, що лише загроза повної руйнації будівлі суду пришвидшить будівництво нового приміщення».
У жовтні 1911 р. нову будівлю суду на вул. Білінського (нині вул. Сахарова) нарешті завершили. Кошти на будівництво склали майже два мільйони корон, причому кошторис аж на 400 тис. корон було перевищено. Своєю величністю будівля справляла сильне враження. Деякі історики архітектури навіть називають її «пам’ятником австрійської бюрократії».
Карний суд до березня 1912 р. знаходився у будівлі колишнього монастиря тринітаріїв (нині вул. Старозамкова, 2), а потім теж переїхав у будівлю на вул. Білінського. До речі, тоді виявили, що під підвалами колишнього монастиря знаходилися глибокі підземні ходи, які, ймовірно, тягнулися аж до вул. Третього Мая (нині вул. Грушевського).
 

Справи, які розглядав станиславівський суд
у 1904 р. у Львові й Станиславові орудувала банда, яка здійснила ряд сміливих крадіжок. Ватажками були відомі злодії – Міхал Осташ і Самуель Люстіґ. На судовому процесі проти банди опитали 46 свідків, а розгляд справи затягнувся до пізньої ночі. В результаті Міхал Осташ був засуджений на 6 років тюрми, а його спільник Люстіґ – на 4 роки. Але на цьому історія не закінчилась. У квітні 1905 р. Осташ утік з тюрми. У великодню суботу до камери, де він сидів з іншими в’язнями, зайшов арештант, який виконував обов’язки помічника дозорців. Він тримав у руці гасову лампу, його супроводжувало двоє стражників. Один з в’язнів вхопив лампу й кинув її в обличчя дозорця, Осташ кинувся на другого, повалив його на землю й утік. Одні замкнені двері він відчинив ключем, який стирчав у замку, інші, скляні, вивалив. Брама, що вела на Тринітарську площу, була відчинена, бо її замикали тільки о дев’ятій вечора. В’язень знаходився у тюрмі на Тринітарській площі, бо перебував під попереднім арештом, його вирок ще не вступив у силу.
У квітні 1906 р. перед станиславівським судом постав незвичний оскаржений – російський матрос Григорій Березнов з броненосця «Потьомкін». Він родом з Владикавказу, служив фельдфебелем чорноморського флоту й брав участь у повстанні на броненосці. Пізніше блукав Трансільванією, Румунією, Буковиною й Галичиною. В Коломиї сів на потяг і прибув до Єзуполя. В дорозі під впливом горілки він розповідав своїм попутникам, що приїхав до Галичини, аби «різати поляків і жидів», а цісаря погрожував висадити в повітря. За такі бунтівні розмови його заарештували, й він постав перед карним судом у Станиславові. Його засудили на місяць позбавлення волі.
У листопаді 1912 р. у станиславівському суді розглядалася справа фальсифікаторів банкнот, які були… неписьменними. 25-річний гуцул з Яблуниці Михайло Рептак і 24-річний Василь Новоселюк змайстрували із залізної бляхи кліше на купюри у 10 і 20 корон. Вони також виточили дерев’яні печатки й ще підмальовували купюри чорнилом. Таким чином вони виготовили не один десяток фальсифікованих купюр і кілька з них успішно пустили в обіг. Але найцікавішим був результат судового процесу проти «народних умільців». Вони щиро визнали свою провину, але суд присяжних прийняв рішення… відпустити винахідливих селян.
У травні 1914 р. у залі станиславівського суду сталася спроба самогубства. Розглядалася справа такої собі Анни Малюти, утриманки одного з поручників місцевого гарнізону. Вона нанесла легкі тілесні ушкодження своїй щасливій суперниці. Перед виголошенням вироку, який засуджував її до трьох днів позбавлення волі, вона блискавичним рухом вийняла з сумки пляшечку з отрутою і випила її, перш ніж присутні змогли їй перешкодити. Жінку відвезли до шпиталю, де її життя вдалося врятувати.
Як бачимо, життя станиславівської Феміди було насиченим і різноманітним, а її служителі старанно виконували свої обов’язки, хоч працювати їм часом доводилось у дуже скрутних умовах. Чим не приклад для сучасних чиновників?

Олена БУЧИК