Сьогодні майже вся влада Івано-Франківська та області сконцентрована в одному будинку – у Білій хаті. Мерія – лівий під’їзд, ОДА – правий. Але така компактність була не завжди. Раніше тая влада була розкидана містом і постійно переїжджала. Отже, хто та звідки керував Станиславовом протягом 350 років?
Будинок ради Хоча Станиславів був приватним містом, Андрій Потоцький не прагнув абсолютної влади. Завдяки магдебурзькому праву, влада в місті належала магістрату, який займався збором і розподілом податків, житлово-комунальними проблемами, судочинством, іншими вкрай потрібними речами. Члени магістрату працювали в ратуші. У перекладі з німецької цей термін означає «будинок ради» і назва повністю виправдовувала зміст. Спочатку ратуша була дерев’яною, а у 1695 році коштом Юзефа Потоцького зводять муровану споруду, яка простояла понад півтора століття. Але магістрат сидів там значно менше. Після переходу краю до Австрії відбулась адміністративна реформа. Майже вся влада у місті належала старості, а бургомістр виконував чисто декоративну функцію. Незабаром по самоврядуванню нанесли черговий удар. У 1801 році за борги останнього власника Станиславів разом з усім комунальним майном переходить у власність австрійської держави. Магістрат чемно попросили звільнити приміщення, після чого зробили інвентарний опис. З нього з’ясувалося, що стіни ратуші вкрити тріщинами, годинник знищений, всередині необхідний капітальний ремонт, а загальний кошторис витрат становить 2600 флоринів – на ті часи то була величезна сума. Німці вирішили не витрачатись і розташували у «будинку ради» склади військової амуніції.
У приймах Для бідолашних чиновників магістрату почалась епоха поневірянь по зйомних квартирах. За даними краєзнавця Михайла Головатого, тривалий час міський уряд винаймав кілька кімнат у будинку №2 на площі Ринок. Цього дому зараз уже немає. За радянських часів на тому місці був продуктовий магазин, а тепер – будинок від «Надії» – з «Делікатесом», «Галереєю Н» і т. д. Проте магістрат не втрачав надії повернутись у ратушу. Для цього у 1837 році всередині вежі навіть зробили ремонт, але переїзд так і не відбувся. Після революції 1848 року магістрат змінює місце дислокації. Тепер він квартирував у новозбудованому будинку Гелавая, на розі Галицької та Новгородської. На жаль, він теж не зберігся. Будинок розвалився у середині 1970-х, потім там більше 10 років стояв котлован, а після цього на тому місці поставили ще один торговий центр – «Меркурій».
Стара-нова ратуша Але магістрат таки добився свого. У середині ХІХ століття місто викупило ратушу в уряду, і бургомістр із командою повернулися на «історичну батьківщину». У 1867 році в Австрії провели цілу купу законодавчих реформ. Згідно з новими законами, міське самоврядування зміцнило свої позиції. Відтепер мешканці обирали міську раду в кількості 36 членів, після чого «райці» (члени ради) між собою обирали бургомістра. Та недовго самоврядування раділо відновленню історичної справедливості. «Мармулядова пожежа» 1868 року знову робить магістрат безпритульним. Поки йшла відбудова ратуші, міські мужі коротали час у майже рідній для них кам’яниці Гелавая. Через три роки магістрат в’їхав у нову ратушу. Вона сильно відрізнялася від попередниці, була значно більшою та ззовні облицьована білим мармуром. Всередині теж було на що подивитись – зал засідань міської ради, крім багатого оздоблення, прикрашали написи про головні події історії Станиславова. На початку ХХ століття штат мерії настільки збільшився, що ратуша вже не могла вмістити всіх чиновників. Запахло новим переїздом.
По слідах залізничників Ще у 1894 році місто власним коштом вибудувало шикарну кам’яницю, яку здало в оренду Станиславівській дирекції залізниць (тепер – головний корпус медуніверситу). Два десятиліття колійовці чемно сплачували орендну плату, аж поки перед самою війною не звели собі власного приміщення на Грюнвальдській. Зважаючи на це, влітку 1914 року у порожнє комунальне приміщення переїхав магістрат. Як виявилося – дуже вчасно. Під час війни ратушу суттєво пошкодила артилерія, а колишня дирекція залізниць стояла неушкодженою. За часів ЗУНР Станиславовом керував міський комісар, колишній вчитель гімназії Павло Чайківський. У повоєнний час міську владу почали ущільнювати. В адмінбудинок підселяють «квартирантів» – воєводство та фінансове управління, а перший поверх віддають банкам і крамницям. Дійшло до того, що магістрат займав лишень один поверх, і ветерани самоврядування з ностальгією згадували часи панування у ратуші. У 1934 році – нова реформа. Тепер міську владу назвали управою, а бургомістр став президентом. Якщо перший президент, Здіслав Стронський, мирився з такою тіснявою, то його наступник, Францішек Котлярчук, не схотів працювати в «комуналці».
Штаб міста Станиславова У 1930-х роках будинок теперішньої школи №5, що на Франка, винаймало військове відомство. Якщо бути точним, то там дислокувався штаб 11 Карпатської піхотної дивізії Війська Польського. Напевно, орендна плата була високою, тому що в 1938 році військові перебрались у новозбудовану власну кам’яницю на Грюнвальдській. Міська управа зреагувала миттєво і того ж року зайняла колишнє приміщення штабу. Тут місця було більш ніж достатньо. Деякі чиновники навіть отримали тут службові квартири, і першим щасливим новоселом був, звісно, президент Котлярчук. Через рік прийшли «совіти», які президента нагнали, а хату відібрали. Спочатку більшовики створили Тимчасове управління міста, яке очолив такий собі товариш Чучукало. Пізніше управління було реорганізовано у Станіславську міську раду депутатів трудящих. Є дані, що незабаром у тому будинку з’явився «цікавий» сусід – міське управління НКВС. За німців посадником міста був професор Іван Голембйовський. Цікаво, що і совітів, і німців приміщення колишнього штабу цілком влаштовувало. А ще цікаво, хто тоді жив у квартирі бідолашного президента Котлярчика?
Найкраще – дітям Коли місто звільнили, то у старе приміщення вселятися не стали. Його вирішили віддати під школу-інтернат. А виконавчий комітет міської ради Станіслава облюбував собі кам’яницю по вулиці Карла Маркса, 31 (тепер Грушевського). Його на замовлення скарбової дирекції у 1912 році збудував львівський архітектор Францішек Сковрон. Триповерховий палац більш ніж на 40 років став домівкою міському керівництву. У 1977 році, після прийняття «брежнєвської» конституції, виконавчий комітет міської ради депутатів трудящих став називатися виконавчим комітетом міської ради народних депутатів. Посаді мера тоді відповідав голова виконкому. З післявоєнного періоду до незалежності на цій посаді працювали дев’ять осіб.
Будинок з ялинками У 1987 році нарешті закінчили будову монстра-довгобуду – Білої хати. Туди оперативно вселилося обласне керівництво, тим самим звільнивши стару споруду обкому на Грюнвальдській, 11. Нагріте місце зайняли міські установи. Тоді перед фасадом будинку росли розкішні блакитні ялинки, між якими ховався бетонний Ленін. Але він не довго мулив очі чиновникам міськвиконкому. Спочатку демонтували пам’ятник, потім розвалився СРСР, а ще пізніше міській владі надійшов наказ пакувати валізи… У 1994 році відбулось дві значні події. По-перше, Франківськом тепер керував не призначений згори голова виконкому, а демократично обраний міський голова. Першим справжнім мером міста став Богдан Борович. По-друге, міська влада знову переїхала. Відтоді вона господарює у лівому крилі Білої хати. На сьогодні це – останній переїзд. Були розмови про чергове пересування до ратуші, але, враховуючи нинішню кількість чиновників, туди вони точно не влізуть. Хіба розкопати підземелля та запхати їх туди? ІВАН БОНДАРЕВ, "Репортер" | 
