Минулого тижня в Музеї мистецтв Прикарпаття відкрилася виставка до 95-річчя відомого художника, дисидента Опанаса Заливахи.
Під час відкриття багато говорили й згадували про митця – «Репортер» зібрав спогади.
Рідні друзі
Обидва зали Музею мистецтв Прикарпаття нині заповнені роботами Заливахи. Тут його олійний живопис, вироби з кераміки й дерева. Загалом – понад 120 робіт. Усі поділені за секторами. Окремо ранні роботи, на сакральну тематику, родинні портрети. А в малому залі розмістили полотна на тему Голодомору та ув’язнення. Адже він першим в українському образотворчому мистецтві порушив цю тему і збирав матеріали.
Опанас Заливаха народився у селі Гусинка, на Харківщині. А на Прикарпаття, до Косова, він приїхав на практику студентом пітерського Інституту живопису. Так тут і залишився. У 1965 році його заарештували, дали п’ять років й відправили у Мордовію.
Цікаво, що більшість картин експонується вперше. Виставити всі його робити з сімейних фондів вирішила донька художника Ярина Заливаха. За її словами, це вдруге у стінах колегіати зібрали стільки батькових робіт. Перша персональна виставка була у травні 1989 року.
«Тоді прийшло багато людей, таке піднесення було, – пригадує донька художника. – Він хвилювався, бо це було його повернення – Заливахи для Івано-Франківська. Понад 150 робіт. А зараз ми вшановуємо пам’ять про нього».
Каже, що на всіх виставках супроводжувала батька, що вони були щирими друзями.
«Не їздила хіба у Лондон, – посміхається пані Ярина. – У 1997 році його запросили туди на виставку. Повіз 40 робіт, і жодна не повернулась. Багато подарував, а решта 20 – лишилося. З них 10 робіт зараз у католицькому університеті в Лондоні, а ще 10 взяв український музей у Нью-Йорку».
Відкриття нинішньої виставки відбувалося під акомпанемент живої музики. Пані Ярина каже, що батько в майстерні завжди слухав класику. І з Василем Стусом свого часу він познайомився на концерті класичної музики.
То була сенсація
Картини заворожено розглядає Ганна Шеремета – старша наукова співробітниця музею. Каже, ото як влаштувалась сюди на роботу, то дуже хотіла познайомитись з Заливахою.
«Я його з виду знала. На виставках він все у натовпі стояв, нічим не виділявся, – говорить пані Ганна. – Його якось усі оминали. Може, не хотіли зайвих проблем, бо час такий був. Мене з ним познайомив художник Олександр Коровай. Я була вражена скромністю й ерудованістю Заливахи. Я вірменка, а він одразу Параджанова згадав, бо разом були на засланні. Розказував, що Параджанов йому якісь малюнки малював. Мене розпитував про Вірменію, про художників, тішився, що я їх знала. Такого патріота я ще не бачила. На кожній виставці, може, не всім подобалося, але закликав художників, аби вони особливо звертали увагу, що вони – українські художники. Аби в їхніх творах був національний колорит».
Також пані Ганна згадує, коли у цьому музеї була його перша виставка, то приїхали з усієї України, бо це була сенсація. Більше музей такого ажіотажу не бачив. І на тій виставці Заливаха також скромно стояв збоку.
Академія у таборах
Для художника Богдана Бринського Заливаха був вчителем і добрим другом. Каже, коли познайомився з ним у 1988 році і побачив його картини, то пів року до рук пензля не брав. Усе, що досі малював, здалося непотрібним. Але потім прорвало.
«Він все щось мав мати в кишені, якусь цукерку – і поділитися, – розповідає Бринський. – Він багато пережив. Але про ув’язнення не дуже розказував. Ніколи не жалівся. Все казав, що пройшов там академію становлення. Коли я працював в інституті, то він постійно питав: «Богдане, а чи є в тебе мислячі діти?». Його це завжди турбувало».
З собою до музею Богдан Бринський приніс старі фото й листівки, які Заливаха привіз із Лондона.
«Купив там у музеї, – показує художник. – Отут пише, що то малюнки невідомого українського митця. А то були роботи Заливахи. Він з того сміявся».
Особливе вітання
Художник Орест Заборський пригадує, як вперше побачив Заливаху на виставці у краєзнавчому музеї. То був 1962 рік, Заборському було 15 і він якраз планував вступати в Одеське художнє училище.
«Я просто побачив чорного, невеликого чоловіка, очі горять, такий енергійний, – розповідає пан Орест. – Його робота всіх дивувала, бо це був стилізований портрет жінки з блакитними губами й рожевим волоссям. На той час – щось нетипове».
А потім він побачив Заливаху вже після його повернення з таборів. То був 1969 рік, вже тоді познайомились.
«Стоїть худий геть сивий чоловік, а минуло лише сім років, як я його бачив, – говорить художник. – Одно око тече. Я все питався, які там були муки? Він казав, що не було, лиш з ливарного цеху, де працював, їх напівголих виганяли на 30-градусний мороз на пробіжку».
Заборський зберігав скриню Заливахи у своїй майстерні. Каже, його речі багато людей розібрали. От, його попросили забрати на зберігання велику скриню з різним начинням.
«Я її тримав дуже довго, поки він був на засланні, – каже Орест Заборський. – Накрив, аби ніхто не бачив. Дуже цікава річ. З фанери, розмальована. Були там соняшники в темних кольорах, у нього завжди якось усе йшло через такий трагічний надрив. Ще там піднімалося віко, і можна було спати. То він собі там спав, а коли гості приходили, то це був стіл або стілець».
Заборський каже, що Опанас Заливаха дуже добре розбирався в людях і тонко відчував, з ким можна говорити, а з ким краще мовчати. Не всіх до себе підпускав.
«Особливим було навіть його привітання, – посміхається пан Орест. – Він просто піднімав напівзігнуті руки. Хтось казав: «О, Заливаха здається». А він просто так вітався, але не з усіма. Той жест був символічний – це тризуб».
…До 100-річчя художника Ярина Заливаха мріє відкрити музей батька, аби там були представлені всі його роботи. Каже, він теж мріяв про це.
Світлана Лелик | 
