Молода вчителька української мови та літератури із села Річки на Гуцульщині – Іванна Чурук – створила вдома місце, яке дихає історією. Вона зібрала автентичні речі, що передавалися з покоління в покоління в її родині, та зробила експозицію гуцульського побуту. Ми поговорили з нею про ідею, джерела натхнення та гуцульську філософію.
– Іванно, чому ви вирішили створити музей вдома?
– Ця ідея довго визрівала. Вона ніби витала в повітрі, аж поки я її не «схопила». Задум полягав не у створенні музею, а в тому, щоб відтворити атмосферу справжньої гуцульської хати, максимально наближеної до тої, в якій жили наші предки. Остаточний поштовх дали мої діти. Коли вони почали підростати, я зрозуміла, що вони майже не знають елементарних речей нашої культури. Одне діло, коли ти показуєш у книжці і розказуєш, що це – сардак, коновка, а інше діло, коли діти це бачать, розуміють його призначення.
– Що саме найбільше вражає вас у гуцульській культурі?
– Наші звичаї, обряди та традиції. Коли почала заглиблюватися, зрозуміла, що всі ті, на перший погляд, прості дії мають глибоку філософію. Наприклад, подаваники за померлих чи шиття весільного вінка – це не лише ритуал, а ціла система підтримки психоемоційного здоров’я. Люди робили те, що психологи тепер продають за великі гроші.
Також гуцули завжди були вільними та самодостатніми. Хоч каток імперій прокотився цим краєм не раз, гуцули не втратили своєї сутності. Вони брали краще з інших культур, зберігаючи свою.
– Чому не називаєте це музеєм?
– Бо тут усе має особистий зв’язок із нашою родиною. Це місце не є виставкою чи атракцією для туристів. Тут кожна річ має історію. Я знаю, хто подарував чи привіз її, і пам’ятаю обставини. Наприклад, старенький креденс, який стоїть у куті, ми всією сім’єю ремонтували та відмивали.
Для мене ця кімната – місце сили. Беру до рук якусь річ – і перед очима постають спогади, теплі та позитивні. Коли хтось каже: «Вам треба приймати туристів», – мене це іноді ображає. Це місце не є чимось на кшталт виставки, музею чи показухи, воно створене в першу чергу для себе.
– А як рідні поставилися до цієї ідеї?
– Спочатку чекали, що з цього вийде. Але ніхто не намагався відмовляти. Згодом усі долучилися: допомагали реставрувати, ремонтувати, облаштовувати. Тепер навіть збираємося тут, щоби поспілкуватися, згадати старе, посміятися. Це хата нашої пам’яті.
– У кімнаті є портрет Шевченка. Хто він для вас: пророк, митець чи інфлюенсер, як модно казати сьогодні?
– Для мене він усім переліченим і є. Щоразу, готуючи уроки чи презентацію про нього, знаходжу нові деталі його життя, які вражають. Його доля виняткова. Шевченко не просто писав геніальні вірші, а й надихав і продовжує надихати покоління. У його творах можна знайти код нашої ідентичності. Що більше пізнаю його творчість, то більше розумію: великі люди, як він, потрібні, щоб ми були собою. Для мене він великий українець.
Якщо подумати, то великих українців є дуже багато. Шевченко має чи не найбільшу кількість памʼятників в Україні, а хтось так само жив для України і не має навіть могили. І тих, і тих треба шанувати. Без великих людей ніколи би не було нас.
Ми міцно стоїмо на своїй землі, якщо наша культура сильна. Пізнаючи своє, ми краще розуміємо себе. Це не тільки про традиції, а про світовідчуття, яке ніколи не дозволить нам зламатися.
Марина Тонюк |
