В сучасному Івано-Франківську є багато локацій з «народними» назвами. Центральну вулицю міста ми називаємо «соткою», один з мікрорайонів – Каскадом, а невеличкий речовий ринок – «п’ятачком».

Мешканці давнього Станиславова теж часто давали неофіційні назви вулицям, площам, скверам і навіть улюбленим ресторанам та кав’ярням. Спробуймо дізнатися, які ж народні назви були поширеними у давньому місті, пише Західний кур’єр.

Вулиці

Перші міські вулиці спочатку отримували народні назви, а вже потім ці назви «узаконювалися» в міських актах. Зокрема у давніх документах фігурували назви вулиць «Затильна», «Перебита», «Підзамкова», «Підвальна» чи «Привальна». З них усіх удається ідентифікувати лише вулицю Затильну – зараз це тупик по вул. Галицькій. Кілька народних назв упродовж своєї історії змінила сучасна вулиця Незалежності – одна з найстаріших вулиць міста.  Ще в 1760-х роках тут з’явилися три перші єврейські садиби, і вулицю почали називати «На трьох домах».  Ще одна її давня назва – Тисменицька дорога. Вони виникла тому, що вулиця починалася від Тисменицької брами Станиславівської фортеці і вела на виїзд до Тисмениці.

На початку ХХ століття частину цієї вулиці, яка офіційно називалася Сапєжинською, називали лінією А-Б чи «станиславівським корсо». Назва «лінія А-Б» використовувалася і в інших європейських містах. Тоді було прийнято називати певний ряд будинкових фасадів «лінією» і позначати ці лінії буквами. Наприклад, у Кракові на площі Ринок була не лише «лінія А-В», а й лінії C-D, E-F і G-H. Станиславівська лінія А-Б була найрозкішнішою частиною міста, яка починалася від бакалійної крамниці Каетана Копача і закінчувалась біля готелю «Під оленем». Тут знаходилися вишукані крамниці, затишні кав’ярні й ресторани. Тепер це відрізок від початку вул. Незалежності до вул. Шашкевича.

Назву «корсо» мешканці міста запозичили з Італії, де так називають найкрасивішу вулицю з елегантними крамницями й дорогими ресторанами. В 1910 році газета «Кур’єр станиславівський» так описувала центральну вулицю:

«Кожне більше місто має своє корсо, має його і Станиславів. Але в той час коли всюди корсо служить для прогулянок, у нас корсо, тобто лінія А–Б вулиці Сапєжинської, використовується для чого завгодно, лише не для променадів. Восени й навесні ця вулиця болотиста, влітку вкрита шаром пилу, переповнена найрізноманітнішими крамницями – галантереї, прянощів, тканин, покоями для сніданків та іншими закладами.

Кожної пори тут сотні людей, які залагоджують свої справи. Лише о сьомій годині вечора на цій найрухливішій вулиці з’являється елегантна публіка і починається беззмістовна крутанина від аптеки пана Аміровича (була на розі сучасних вулиць Галицької й Бельведерської. – Авт.) до карлсбадського складу порцеляни (кут сучасних вулиць Незалежності та Шашкевича. – Авт.), посеред пилу, який піднімають сотні ніг та довгі жіночі спідниці».

Площі і сквери

Була у давньому місті й площа з народною назвою. В Станиславові продавали рибу в основному на площі, яка в народі так і називалася – Рибною. Вона знаходилася на місці сучасної синагоги (темпля). Колись там стояла церква Святого Воскресіння, яка спочатку була православною, але потім прийняла унію з Римом. В 1815 році вона завалилася й на тому місці утворився пустир, де торгували рибою. 24 січня 1894 року місто подарувало цю земельну ділянку Товариству ізраїльської святині, яке незабаром спорудило тут синагогу. Рибну торгівлю перенесли в інше місце, у район вул. Галицької.

Як зазначала газета «Кур’єр станиславівський», торгівля тут розпочиналася дуже рано:

«Ще світанок не заяснів на небі, а вже розпочався рух на Рибній площі, де у величезних кадках сотнями лежать риби, призначені для того, аби їх якнайшвидше купили наші чарівні господині». Через дорожнечу риби її часто крали. Так, у жовтні 1904 року в торговця рибою Герша Делмана вкрали сім коропів на суму двадцять корон.

Найвідомішим сквером Станиславова довший час була Краттерівка, і назва цього скверу теж була народною. В 1823 році до Станиславова прибув новий окружний староста Францішек Краттер, який проявив себе як чудовий господарник. З самого початку своєї каденції він активно взявся за розширення і брукування вулиць, площ, прокладання стічних канав, встановлення ліхтарів. У той час на місці теперішнього Вічевого майдану був звичайний приватний город, який належав родині Агопсовичів. Краттер орендував цю землю, і за його наказом там висадили декоративні кущі й дерева, проклали доріжки, встановили лавочки. В липні 1827 року відбулося відкриття нового скверу, який в народі охрестили Краттерівкою. Вечорами там грав військовий оркестр і прогулювалася елегантна публіка.

На жаль, уже наприкінці 1840-х років дітище Францішка Краттера занепало. За сквером погано доглядали, тому він перестав бути окрасою міста. Кущі і трави безладно розрослися, в центрі скверу утворилася яма, яка після сильних дощів наповнювалася водою, а колись охайні доріжки були геть засипані сміттям. Лише у 1867 році Краттерівку відродив заступник бургомістра Іґнацій Камінський. Тут знову запанувала чистота і з’явилися ошатні клумби. В 1896 році у Краттерівці навіть з’явився перший у Станиславові автомат, який продавав різні дрібнички. Ось як повідомляла про це диво техніки місцева преса: «Оце так винахід!» – вигукують діти, студенти й інші, протискуючись до автомата, встановленого в «Краттерівці» навпроти дому Гальперна. Вкинувши монетки від одного до десяти галерів, тут можна отримати пляшечку одеколону, шоколадки, сигарети та багато інших цікавих речей. Але невдовзі публіка йде геть із кислими мінами, бо після вкидання грошей рідко щось випаде, адже автомат працює так, як йому заманеться».

Сквер займав чималу площу і простягався від теперішнього ЦНАПу до вулиці Січових стрільців. Офіційно цю локацію нарекли садом принцеси Ґізели, але в народі її й далі називали Краттерівкою.

Ресторани, кав’ярні і готелі

Сучасний іванофранківець часом не знає, куди себе подіти у вихідний день. А от у старому Станиславові були заклади, в яких кожен порядний містянин просто не мав права не бувати. В 1907 році газета «Кур’єр станиславівський» описала типовий вихідний день більш-менш заможного мешканця міста:

«Зранку власними ногами піду до Хриплина, подихаю запахом полів і весни, вип’ю кислого молока і полечу думками десь далеко… Потім повернуся до звичного життя, до міста, пройдуся трохи парком і займуся невинним фліртом. Бо чого б це те, що можу зробити я, мав би робити хтось інший? А тоді піду до Квятковського на склянку води й кухоль пива, з’їм канапку, паштет, трохи борщу, якусь м’ясну страву і так далі. Виберуся на чорну каву до кав’ярні «Уніон», прочитаю цілий стос газет, а ввечері буду у Хованця в фотопластикумі. Після фотопластикуму вступлю на славний поріг ресторану Гаубенштока, а потім уже піду додому, якщо мене ще захочуть нести ноги. В іншому разі шукатиму допомоги для моїх ніг у якогось екіпажу…».

В цій недільній програмі згадується заклад Теофіла Квятковського, що знаходився у будинку на місці сучасного Центру надання адміністративних послуг. У пана Квятковського в місті було прізвисько, що походило від його прізвища, – «Квітка». Тож постійні гості ресторану так і говорили – «піду обідати до Квітки». Згодом і ресторан почали у народі називати «У Квітки».  Власне кажучи, це була крамниця делікатесів і бакалії, поєднана з рестораном, де можна було скуштувати знамените угорське біле вино «Шомлауер», смачне, легке і натуральне. Ціни були більш ніж помірні – пляшка коштувала лише 40 центів, літрова – 56, а пляшка сухого вина вартувала 50 центів. Пропонувалися також цукор і сири з польського міста Пшеворськ.

На вулиці Зосина Воля (тепер вул. Коновальця) знаходилася цілодобова кав’ярня, яка в народі мала оригінальну назву – «Під золотим колінцем». Важко сказати, чому до закладу намертво приліпилось це ім’я – може, через танцювальні «колінця» танцівниць, які розважали нічну публіку?  В кав’ярні «Під золотим колінцем» було прийнято завершувати вечір. Хоч заклад не належав до надто респектабельних, там можна було побачити вельми поважну публіку.  Спраглі до розваг мешканці міста ввечері йшли до театру, потім на вечерю в ресторан Гаубенштока, далі «на абрикосовий лікер» до цукерні Кровіцького, потім на чорну каву в «Едісон» і нарешті на добрий спочинок пили чай у кав’ярні  «Під золотим колінцем».

Судячи з повідомлень преси, цей заклад полюбляли військові.  В серпні 1912 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомляла про відправку війська на маневри: «В останню ніч перед відходом війська на маневри ресторани і кав’ярні різко змінюють свій вигляд. Близько години дев’ятої маса офіцерів усюди, о десятій вже менше, в одинадцятій дуже мало, а о дванадцятій навіть у кав’ярні  «Під золотим колінцем», де грає дамська капела, не знайдеш уже жодної шаблі, жодної зірки, ані жодного чорного, жовтого чи зеленого комірця. Армія спить, бо завтра о п’ятій годині ранку – на маневри».

Був у Станиславові й популярний шинок, де подавали бочкове пиво і дуже смачні м’ясні делікатеси. Цей шинок знаходився по вул. Бельведерській і володів ним підприємець З. Діамант. В народі його називали «У Дувидка» – важко сказати, звідки взялася ця назва. В шинку «У Дувидка» часто виступала дамська капела, і по вечорам тут було не протовпитися. Причому сюди навідувався не лише простий люд, а й цілком респектабельна публіка.

Одним з найстаріших готелів Станиславова був заклад, який в історичній літературі фігурує аж під трьома назвами: «Під залізною дорогою», «Під залізничною колією», «Під залізницею». Він відкрився в середині ХІХ століття, коли у Станиславові ще й залізниці не було, і знаходився на місці сучасної будівлі по вул. Мазепи, 2. Цей готель був не надто респектабельним, тому в народі його називали просто: «Заїзд у Хаїмка». Втім, у 1875 році при цьому готелі запрацював цілком інтелігентний заклад – книгарня пана Ґлуховського.

На місці сучасної будівлі по вул. Незалежності, 6 колись стояв двоповерховий будинок. В ньому розміщався готель «Під трьома коронами», яким мав не дуже добру славу. Дослідники історії міста зазначають, що кожен охочий чоловік міг там «зняти» жінку легкої поведінки на ніч. Мабуть, тому в народі його іронічно називали «Під трьома цицьками». В 1900-х роках готель змінив свою офіційну назву й почав називатися «Англійський». За Другої Речі Посполитої власником закладу був сумнозвісний Якуб Провізор на прізвисько «Куба», який фактично перетворив його на підпільний бордель. В ті часи готель називався «Східний». В 1980-х роках його знесли і на тому місті звели нову будівлю.

Олена БУЧИК