На думку дослідників, скельний комплекс біля села Бубнище (Івано-Франківська область) був фортецею-замком раннього середньовiччя. …Безладне нагромадження гiгантських каменiв, якi нагадують дивовижних iстот. Скелі, покраяні глибокими, завжди темними тріщинами, ямами, потаємними ходами та стежками. Ущелини то розширюються, утворюючи печери, то звужуються до маленьких щiлин. Коли вiтер вривається у лабiринти скель, все навколо виповнюється дивними звуками. З пiвнiчного боку, на пiдступах до основного масиву стоїть самотня скеля – Одинець. Справдi, сам-один цей 30-метровий камiнь стримить iз землi, нiби вартова вежа. Назви iнших скель цього комплексу не менш промовистi – Шуршунчик, Лялька, Броненосець, Колобок, Вiдьма, Тюльпан, Голець i просто Безiмянка. Але саме про Одинець побутує в народi легенда. Кажуть, буцiмто саме бiля пiдніжжя цiєї скелi Довбуш заховав скарби, до яких можна дiстатися, зрушивши камiнь, який обертається довкола своєї осi. А якщо прикласти до Одинця вухо, то можна чути, як той камiнь крутиться пiд горою, нiби в очiкуваннi нового героя, який має таку ж силу, як Довбуш, що мiг його повернути. Поки ж таких героїв не видно, сюди приїздять вправлятися у майстерності альпіністи та скелелази. Тутешні краєвиди надихають художників, які облюбували це місце для проведення творчих пленерів. Тут завжди багато туристів, яким, окрім оглядин рукотворних печер у цих давніх скелях, пропонують покататися на конях, придбати традиційні карпатські сувеніри і послухати легенди про Довбуша.
Хто створив печери? Скельно-печерний комплекс біля села Бубнища (14 кілометрів на захід від міста Болехова), з радянських часів асоціюють з іменем легендарного ватажка опришкiв Олекси Довбуша. І хоча немає жодних історичних підстав вважати Скелі Довбуша базовим табором «народних месників», дотепер у цьому скельному масиві Сколівських Бескидів екскурсоводи показують опочивальню Олекси – печеру iз вирубаними в нiй двома кам'яними ложами, а також печеру-конюшню, кам'яну комору, криницю бiля однiєї з ущелин... Насправді ж дослiдники досi не визначили нi часу, коли в монолiтi пісковикових скель з'явилися рукотворнi печери, нi їхнього первiсного призначення. Відомо, що 1843 року тут ще були якісь дерев’яні прибудови. Самі ж печери на той час існували вже багато століть. У 1900 роцi Михайло Грушевський, приїжджаючи для дослiдження скельного городка бiля Бубнища, запитував мiсцевих селян, як називають цi скелi тутешнi люди. Але тi не знали жодної назви i переконували iсторика, що скелi цi звуться просто – "камiнь". Жодних переказiв про печери тоді не існувало. Лише назва довколишнього лiсу – Городище – вказувала, що в давньоруськi часи тут було якесь поселення. У 1880 роках польський археолог Адам Кiркор зробив припущення, що тут могла бути давньослов'янська святиня – якийсь поганський храм або капище. Михайло Грушевський вказував на аналогiю скельного городка бiля Бубнища зi скельними монастирями середнього Днiстра. При цьому вiн зауважував, що монастир з часом потребував укрiплень i перетворювався в замок. «Видовбати печери в монолiтi пiсковика, з якого складенi скелi, можна було лише залiзним iнструментом – невеликими зубилами, - розповідав журналісту «Z» архітектор-реставратор, викладач Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Зенон Соколовський. – Чiткi геометричнi форми печер, їх правильнi пропорцiї, рiвнi поверхнi вертикальних стiн – все це свiдчить про роботу фахових будiвельникiв. Оскiльки в документах XIV-XIX столiть не знайдено жодної згадки про будiвництво цього фортифiкацiйного коплексу, скельний городок бiля Бубнища мiг виникнути десь на початку X столiття, в часi становлення Київської Русi. До речi, на це ж вказує цiкава згадка у Галицько-Волинському лiтописi про боярина Домажира, який мав у цих краях замок-печеру». До речі, коли науковцi вивчали розчин, яким було скрiплене склепiння над так званою «криницею» на території скельного масиву, то виявилося, що до його складу входили яйця i сир. Такий "цемент" найчастiше використовували саме зодчi Київської Русi. До речі, так звана "криниця", швидше за все, була просто в'язницею, зробленою в такий спосіб, як це було заведено в схiдних слов'ян. Бранця кидали у глибоку і холодну яму завглибишки 6 метрiв, з якої йому вже годі було вибратися, тож навiть охорони до нього не приставляли.
Скельний городок Зенон Соколовський скептично оцінив можливiсть вiдновити первiсний вигляд цiєї оборонної споруди. "У Європi немає поняття реконструкцiї. Для збереження пам'яток там послуговуються виключно консервацiєю, – сказав вiн. – Зрештою, Венецiйська хартiя, прийнята ще у 1964 роцi, забороняє вiдновлювати давнi споруди, якщо не збереглося їх детальних описiв чи тогочасних малюнків. Але ретельно обстежити це загадкове мiсце i створити мiнiатюрний макет цього скельно-печерного комплексу цiлком реально». Як же вiн мiг виглядати у давнину? Найперше, скельний городок був оточений ровом, слiди якого залишилися донинi. При наближеннi ворога вiн наповнювався водою iз загати, i це було першою несподiванкою. Не виключено, що й пiдлога в'їзних ворiт, мiсце знаходження яких також є визначене, була пасткою – провалювалася пiд непроханими гостями. Перша печера, всерединi якої є двi кам'янi призьби, а вгорi над нею видовбана нiша другого поверху, обрамлена двома похилими подвiйними лiнiями, що видовбанi в скелi. Здалеку цей фронтон нагадує будiвлю античних часiв або ж фасад романського костьолу. На переконання Зенона Соколовського, це примiщення справді могло бути храмом. На торцевiй стiнi містився вiвтар, а на кам'яних «ложах» стояли культовi предмети. Печера поруч справдi могла бути конюшнею, а в третiй, трохи меншiй за розмiрами, могла перебувати челядь володаря замку. Самi ж хороми вельможi розташовувалися в ущелинi мiж храмом i конюшнею, яка тягнеться вгору i сягає аж до вершини скелi. Ця ущелина має багато вiдгалужень, природних печер i нiш. Саме тут є декiлька добре оброблених широких прилавків, пристосованих для спання. З рiвня другого поверху тут видовбанi сходи, що ведуть до плоского майданчика, де могла стояти вартiвня. До речi, праворуч вiд цiєї ущелини на скелi чiтко проглядається силует голови лева. Видовбаний у скелях малюнок часом називають «карпатським Сфiнксом». Але якщо обiйтися без аналогiй зi схiдною екзотикою, це зображення цiлком ймовiрно могло бути родовим князiвським знаком – галицьким левом. Хтозна, чи не був скельний городок бiля Бубнища зародком найдавнiшого мiста Лева, якому так i не судилося збутися?.. |
