Його ім’я, вписане в підпільну хроніку 1930–1950-х, звучить сьогодні як відлуння війни, що не мала фронтів у звичному сенсі — лише ліси, криївки й постійну присутність страху поруч із надією.

Вступивши до ОУН у 1937 році, він починав із ролі кур’єра — непомітної, але критично важливої ланки підпілля. Згодом, після вишколу, участь у засідках і боях стала частиною його щоденного життя — не як вибір, а як реальність часу.

1941 рік біля Жаб’є (нині Верховина) став для нього межею: арешт, Станіславівська в’язниця НКВД — і втеча, яка повернула його назад у ліси. Туди, де вже не було дороги назад у звичайне життя.

Далі — підпільна Гуцульщина, командування Косівським районним проводом ОУН, роки, що складалися з боїв, засідок і постійного протистояння радянському режиму. У спогадах і джерелах фігурують втрати противника, які вимірювалися сотнями — цифри, що сьогодні залишаються предметом історичних дискусій і різних інтерпретацій.

За свою діяльність Василя Палинюка відзначили Срібним і Бронзовим хрестами заслуги УПА — як символами підпільної війни, що жила своїми правилами честі й виживання.

1952 рік став фінальною точкою. Затримання, допити, Київ, вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР — і розстріл у Лук’янівській в’язниці в січні 1953-го.

І сьогодні ця історія не про завершення. Вона — про пам’ять, що досі не має остаточної форми. Про людей, які залишилися між архівами, родинними переказами і мовчанням гір.

Чи є в Соколівці нащадки “Ненаситця”? Чи є там знак, який би тримав цю пам’ять на поверхні, а не дозволяв їй розчинятися в часі?

Питання, на які історія відповідає не одразу.