Навесні 1947 р. родина Вівчаренків з Угринова прихистила сім’ю з голодуючої Бессарабії – Марію Савкоч з дітьми: чотирнадцятирічним Федором і дванадцятирічною Вірою. Їм дали невеличку кімнатку, а біженці із вдячності допомагали по господарству й одночасно робили собі деякі запаси з врожаю. Пізньої осені Савкочі повернулися додому, а в 1953 р. Вівчаренки отримали вдячного листа за порятунок від голоду від Федора Савкоча. Але тепер колишній біженець служив у військах МВС, а Вівчаренки за іронією долі були вивезені на Сибір цими ж органами МВС.
Оскільки опір радянській владі в 40-х рр. ХХ століття в Західній Україні, незважаючи на масові виселення людей, продовжувався, 4 жовтня 1948 р. Рада міністрів СРСР ухвалила постанову №5728-1524, яка давала право органам МВС-МДБ у відповідь на «скоєні бандитами диверсійно-терористичні акти» виселяти на спецпоселення родини «бандитів, націоналістів та бандпособників із західних областей України».
На початок грудня 1948 р. в усіх західних областях уже було облаштовано дев’ять збірних пунктів, на яких одночасно могло перебувати 10550 осіб. У Станіславській області збірні пункти були організовані в Коломиї на 600 осіб та в Брошнів-Осаді на 500 осіб. І за весь період проведення акції у 1949-1950 рр. було виселено із західних областей 20016 сімей, у складі 69159 осіб.
А депортація в Угринові стала наслідком того, що 31 липня 1950 р. в селі пострілом з карабіна був вбитий дільничний міліціонер. Наступного дня приїхали уповноважені з району і заявили, що за вбитого відправлять сто осіб до Сибіру.
Не забарилися приїхати вантажні машини без лавок, на які, мов дрова, завантажили людей, подали команду рушати, і загуділи мотори до залізничної станції в с. Ямниці (виселили 27 угринівських родин). Там угринівчан завантажили в три товарні вагони і завезли до селища Брошнів.
Орест Вівчаренко, якому на той час було шість років, згадує: «У хату енкаведисти увірвалися о третій годині ночі, розбудили, зачитали указ про виселення сім’ї і перегнали до школи. Там мама намагалася відчинити вікно, щоб чотирирічному Олежику подихати повітрям (а ще були – десятирічна Дарія), але енкаведист різко гвинтівкою зачинив вікно і розчавив братові палець на руці…» Невідомо, чи тоді, чи пізніше, але в Олега зародилося бажання спротиву режиму, несправедливості, жорстокості. І він, попри неблагонадійність до радянської влади (5 разів вступав на навчання на юридичний факультет Львівського державного університету, але його не зараховували через минуле), став правником, стояв коло витоків незалежної держави, отримав звання заслуженого юриста України, захистив докторську дисертацію з права.
У Брошневі, де з 1946 по 1953 рр. був пересильний пункт для відправлення людей у Сибір, вивезених утримували в колишньому таборі для військовополонених. Табір розташовувався на вулиці Лесі Українки, але попри назву вулиці, вона асоціюється в людей з жахливими спогадами. За твердженням очевидців, на території табору було приблизно 10 бараків, у кожному з них поміщалося стільки людей, скільки було потрібно адміністрації табору. Всередині табору стояв великий мурований котел, в якому варили людям «похльобку», і табір був обнесений довкола густим колючим дротом. Cпали всі на долівці, як оселедці в бочці.
Так, уродженець села Верхня Липиця Рогатинського району Антон Голембйовський потрапив у Брошнівський концтабір у п’ятирічному віці разом з матір’ю і кількамісячною сестрою у квітні 1951 р. через репресованого батька – вояка УПА. Він згадував, що «харчування було дуже поганим…, тому моя рідна сестра померла і була похована під наглядом кількох совітів зі зброєю в руках на місцевому цвинтарі. Коли мама засвітила свічку для прощання з померлою сестрою, то ці совіти вибили її з рук матері». Антону Голембйовському також чітко врізалося в пам’ять, як чотирирічний Федір Коп’як підійшов ближче до колючого дроту, де цвіла кульбаба, а його з іншого боку дроту совіти облили киплячою водою.
А далі всіх вивозили на Схід. Сім’ю Вівчаренків транспортували залізницею до Томська, Іркутська, звідти – до Братська. Під час транспортування, як згадує Орест Вівчаренко, угринчани бачили через заґратовані віконця ешелони за такими ж виселенцями. З усіх вагонів махали руками, перекрикувалися.
Везли залізницею, баржами, вантажівками. Нарешті 15 родин українських страждальців привезли в далеке село Шаманово, з якого їх погнали пішки ще 18 кілометрів до поселення Стрілка в межиріччі рік Оки й Ія. До поселення доправляли на човнах місцеві. Люди з переляку молилися, хрестилися, плакали, коли сідали в човни, але треба було плисти на другий бік ріки.
Спочатку жили у військових наметах по шість-сім сімей, а на другу зиму побудували бараки з дощок, засипали трачиною, мохом. З угринчанами проживали ще 20 сімей зі Львівщини та Дрогобича. Взимку до виселенців через замерзлу річку приїжджали селяни з с. Шаманово. Привозили морожене молоко, квашену капусту й огірки, хліб.
Усі дорослі працювали на лісоповалі, готували площу під майбутнє озеро для Братської ГЕС. Люди важко переносили спекотне літо з комарами, мушкою і люту зиму з морозом 50-60 градусів, а ще були величезні таргани, блощиці по бараках і т.д.
Батько Вівчаренків працював бригадиром столярів, його неодноразово викликали в КДБ, катували. Особливо дітям запам’ятався випадок, коли тата викликали в КДБ на самий святвечір. Мама працювала сторожем у конторі, різала дерева на кубанці і колола їх на «чурку» для автомобілів, а ще довгий час працювала пекарем. Олег Вівчаренко згадує, що якось він, тоді восьмирічний, насипав у тісто в процесі випікання хліба пачку патефонних голок, і добре, що покарання обмежилося штрафом і сім’ї знову не пришили політику.
У 1951 р. у Стрілці побудували школу, і діти пішли на навчання, де їх вчили з «Родной речи» і «Букваря» з портретом Сталіна на обкладинці, який тримав на руках дівчину-бурятку.
У перший період після приїзду на Сибір всі дорослі виселенці ходили до коменданта на реєстрацію кожного дня, потім один раз на тиждень. Після смерті Й.Сталіна й арешту Л.Берії у 1953 р. реєстрацію відмінили, дозволили виїжджати за межі поселення. Коменданта зняли і влаштували працювати до батька родини Вівчаренків у бригаду. Тепер він вже ввічливо казав батьку: «Антон Андрійович».
Більшість виселенців завели собі господарства, доглядали худобу, обробляли землю, збирали дари лісу. Депортовані трималися дружно, разом відзначали релігійні свята, переживали радості і біди. Як згадує Орест Вівчаренко, молитви, віра і надія допомогли дочекатися свободи.
Не всі дожили до повідомлення 31 липня 1958 р. про дострокове звільнення, але без права проживати в рідному селі. Спецпоселенці все-таки з часом повернулися в Україну і в рідний Угринів, а село Стрілка затоплене сьогодні Братським водосховищем.
Повернення додому не було райдужним. Так, будинок Вівчаренків одразу після виселення купив собі голова колгоспу. Коли один житель села приніс родині мішок картоплі в поміч, то батько плакав. Сім’я три роки перебивалася без прописки, батько змушений був поїхати на заробітки на Донбас. До того ж деякі українці непривітно зустріли повернення вивезених, обзивали їх бандерівцями і т.д. Однак Вівчаренки вижили і дочекалися незалежності України. Натомість у Брошневі у травні 2010 р., на місці, звідки тисячі сімей розпочинали виселення, з ініціативи Олега Вівчаренка було відкрито капличку, а в майбутньому постане й Музей пам’яті.
Сергій АДАМОВИЧ |
