Коли ніч падала на місто важким оксамитовим покривалом, гаснуло світло у вікнах та вітринах, а вулиці і площі заповнювала інша, тиха робота нічних вартових. Вони були не просто живими маяками порядку, а й своєрідною сигнальною системою, що боронила спокійний сон містян.
Спробуймо більше дізнатися про тих, завдяки кому мешканці старого Станиславова спокійно спали у своїх ліжках, аж поки звуки годинника на ратушній вежі не сповіщали, що пора вставати, пише Західний кур’єр.
Бійтеся вогню й злодія!
Можна з упевненістю сказати, що нічні вартові слідкували за порядком уже у новозаснованому Станиславові. Як стверджує історик Юзеф Зелінський, у травні 1662 року в місті вже діяли цепаки – вартові, озброєні важкими бойовими цепами, від чого й походила їхня назва. Цепаки слідкували за порядком на вулицях і використовувалися як почесна охорона. Вони чатували на вулицях і вдень, і вночі. Ця міська служба була організована за прикладом Львова.
Станом на 1792 рік серед міських службовців були комендант поліції, 8-9 поліцейських і 4-5 нижчих службовців, ратушний трубач, стражник на вежі і нічний сторож. Разом кількість зайнятих у міській адміністрації складала 25 осіб. Як бачимо, ратушний трубач і стражник – це були два окремих службовця, але вже в ХІХ столітті обидві ці функції виконувала одна особа.
Краєзнавець Михайло Головатий у своїй монографії розповідав про легендарну фігуру давнього Станиславова. На початку ХІХ століття місто ще не мало вуличного освітлення. Станом на 1801 рік тут проживало 5400 мешканців і було 690 будинків. Для профілактики крадіжок і пожеж магістрат утримував нічного сторожа – майже 30 років ці функції старанно виконував такий собі Войцех, мазур за походженням. Він мав веселу вдачу, а також приємний і гучний голос, а тому, обходячи місто пізно ввечері, виспівував жартівливу пісеньку:
«Гей панове-господарі, вже десята на дзиґарі! Бійтеся вогню й злодія, майте в Бога всю надію. Челяді не довіряйте, самі вогню доглядайте. Бо той вогонь-матіяшко зліта в небо, яко пташка».
Мабуть, нинішні пожежники були б раді взяти пана Войцеха до себе на службу.
З давніх-давен на станиславівській площі Ринок існував такий звичай. Кам’яниці, які знаходились на площі, не тримали окремих сторожів. Всі ключі тримав у себе єдиний сторож, якого називали «Янкелем». Цей «Янкель» на ніч закривав двері кам’яниць і впускав тих жильців, які повернулися додому пізно вночі. Він користувався загальною повагою, але в 1885 році місцева преса надрукувала лист одного з мешканців площі Ринок, який сумнівався в корисності цього звичаю і самого «Янкеля».
А що, як в «універсального» сторожа і портьє вкрадуть усі ключі або ж він їх просто загубить? Скільки незручностей це принесе мешканцям і як полегшить роботу грабіжникам! Крім того, цей звичай може бути небезпечним у випадку пожежі. Адже «Янкель» навряд чи встигне швидко відкрити всі двері й випустити мешканців. Дописувач зазначав, що цілком готовий до закидів на свою адресу, бо цей звичай дуже давній, але до того часу не спричиняв проблем. Однак подібних ситуацій не можна цілковито виключати.
Крім того, в багатьох кам’яницях були власні сторожі, яких жартівливо називали «лицарями ключа і мітли», бо в їхні обов’язки зазвичай входило також прибирання та замітання тротуару перед будинком. В 1911 році газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала жартівливу замітку про сторожів кам’яниць, яка відображали їхню не завжди бездоганну поведінку:
«Сторож має слідкувати за порядком та чистотою в кам’яниці, спокоєм та належним господарюванням у ній. До обов’язків сторожа належить підтримування чистого повітря в кам’яниці – там, де брама і так звані ґанки, а за порядком на сходах і в коридорах хай слідкують самі мешканці. Світло у брамі і на сходах сторож запалює влітку о восьмій годині вечора, а взимку о п’ятій. Ну хіба що за винятком тих випадків, коли він у цей час ще сидить у шинку. Зате «шперу» (чайові – Авт.) від мешканців сторож бере завжди дуже пунктуально. Сторожу кам’яниці не можна належати до жодних таємних товариств, але в кам’яниці, де немає фортепіано, він може користуватися власною гармонікою чи іншим інструментом і в такий спосіб робити більш приємним пообідній сон чи розумову працю мешканців будинку. Скроплювати тротуар перед будинком сторожу необов’язково – нехай цим займаються міські служби чи звичайний дощ, а з замітанням чудово впораються станиславівські модниці в довгих сукнях. Мешканцю чи гостеві, який уже півгодини дзвонить до брами, не можна казати сторожеві: «А то що, пан сторож знову напився як худоба?». Зате сторожу можна пробурчати собі під ніс: «Ходять тут всякі посеред ночі».
В місті існував давній звичай віддячувати сторожу кам’яниці дрібною монетою, коли він відчиняв браму після десятої години вечора. Ці гроші називалися «шперою» від німецького слова «Sperre» – засув. У 1905 році газета «Кур’єр станиславівський» зазначала, що мешканці Відня протестували проти «шпери», стверджуючи, що сторож не мав права брати окрему платню за відчинення брами у пізній час. Проте на жителів Станиславова ці протести не впливали, адже вони не хотіли ображати сторожів.
Високо сидить – далеко бачить
Коли мешканці Івано-Франківська у передсвятковий час чують колядки на площі Ринок, вони навряд чи замислюються, що колись ці мелодії лунали просто з ратушної вежі. Їх виконував міський службовець, якого містяни добре знали, але часто не помічали – стражник ратуші, або як його тодішня преса інколи називала, вежовий вартовий. Згадки про такого службовця збереглися ще за 1792 рік, але, ймовірно, він був і раніше. Головним обов’язком ратушного стражника був цілодобовий нагляд за містом з висоти вежі.
Сторож обходив оглядовий майданчик, вдивляючись у панораму міських дахів: кам’яниці у центральній частині, квартали та околиці, де знаходилися менші будиночки, садки, майстерні, стайні й склади. Станиславів був містом високого пожежного ризику, адже його вулиці були досить щільно забудовані, причому більшість будівель аж до кінця ХІХ століття була дерев’яною, критою ґонтом, а пічне опалення лише збільшувало ймовірність біди. Якщо стражник помічав дим, полум’я або навіть підозрілий відблиск, він негайно діяв – гучними сигналами сурми попереджав місто про небезпеку.
В 1886 році містом гуляли вперті поголоски, що третя ратуша, збудована у 1871 році, от-от завалиться. А справа була в тому, що стражника тоді переселили на вежу казарм пожежної служби. У місті говорили, що ратушна вежа начебто помітно схилилася у бік вірменської церкви. Насправді ж тоді на вежі проводилися ремонтні роботи, під час яких міняли підлогу в приміщенні, де перебував стражник. Цим і пояснювалося його тимчасове переселення. Газета «Кур’єр станиславівський» навіть була змушена дати офіційне підтвердження того, що ратуша не валиться і не перебуває в аварійному стані.
За старою міською традицією, перед Святвечором і у перші дні Різдва стражник виходив на вежу не для сигналу тривоги, а для музики миру. Він виконував на трубі різдвяні мелодії. Містяни виходили на вулицю або відчиняли вікна, щоб почути цю святкову музику. Після Першої світової війни, з розвитком професійної пожежної охорони і телефонного зв’язку професія вежового стражника поступово втрачала своє значення.
Пригоди нічних вартових
На жаль, бували й такі нічні вартові, які й самі вляпувалися в неприємні історії, замість того, щоб рятувати від них мешканців міста. Так, у вересні 1907 року Василь Микитюк, сторож однієї кам’яниці на площі Міцкевича зайшов до знаменитого шинку Холдера випити гальбу пива і познайомився там з якимось драгуном. Певний час сторож пив пиво зі своїм новим приятелем, а потім запросив його до себе додому, щоб продовжити гостину. Вдома сторож і його гість ще трохи випили та й полягали спати. А на ранок, коли сторож прокинувся, він побачив, що драгун уже пішов, залишивши свій мундир, чоботи і палаш. Натомість вояка вбрався у святковий одяг Микитюка. Ображений на свого гостя сторож звернувся до поліції, яка розпочала пошуки драгуна-втікача.
В Станиславові на зламі ХІХ і ХХ століть весело і гучно відзначався карнавальний період, який припадав на січень-лютий. Тоді в місті не бракувало веселих вечірок і балів. Причому розважалася не лише світська публіка, а й нижчі верстви населення. Вони теж влаштовували собі карнавальні забави – на свій лад. В 1900 році газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що 25 січня того року в кам’яниці Горовіца (тепер вул. Грушевського, 1) відбулася бурхлива карнавальна вечірка, яка закінчилася кривавою бійкою. Особливо дісталося робітникові Пьотру Гурському, який під час бійки зазнав важких поранень. Справу погіршувало ще й те, що на вечірці були присутні кілька військових, які мали при собі зброю. Часопис зазначає, що кам’яниця Горовіца взагалі була відома бурхливими вечірками, які влаштовував місцевий сторож. Причому на забави він запрошував не лише друзів та знайомих, а й жінок сумнівної поведінки. Вечірки відбувалися пізно ввечері, коли брама будинку закривалася, а отже, поліція не мала можливості в них втрутитися. Про всі інциденти в кам’яниці поліціянти дізнавалися вже постфактум. Цікаво, що власником цієї скандальної кам’яниці була дуже поважна особа – Іцхак Маєр Горовіц, який походив із впливової родини станиславівських рабинів. Понад 100 років клан Горовіців міцно тримав цю посаду і накопичив величезні багатства. Враховуючи бездоганну репутацію власника, преса закликала його покарати сторожа кам’яниці за надмірну любов до розваг.
В січні 1907 року о п’ятій ранку нічний сторож кам’яниці Гартенберґів біля пасажу побачив, що на стриху замерзли труби, по яких до водозбірника стікала вода. Недовго думаючи, він приніс соломи і підпалив її, щоб розігріти труби. В результаті на стриху спалахнула пожежа, яка невдовзі огорнула ціле піддашшя кам’яниці. Близько дев’ятої ранку над кам’яницею вже здималися величезні хмари диму. Міська пожежна служба, добровільна пожежна служба, колійова пожежна служба і навіть пожежники з Княгинина-села відразу поспішили на порятунок, але гасіння пожежі ускладнював сильний мороз, а крім того, загоряння вже встигло розповсюдитися на значну поверхню. На місце пожежі прибув бургомістр Німгін і, зрозумівши труднощі пожежників, попросив військових, щоб вони надали коней артилерії для підвозу бочок з водою, а також солдатів для роботи з чотирма помпами. Лише близько дев’ятої вечора вогонь повністю загасили, а шкода, завдана кам’яниці сягала 40 тис. корон. І все це через нічного сторожа, який замість того, щоб оберігати від небезпеки, допустив злочинну необережність.
Олена БУЧИК |
