351 рік – як для міста, це зовсім небагато… Є у світі міста, які пам’ятають балачки грецьких філософів і важку ходу римських легіонерів. Є міста гордовиті, які пишаються своєю архітектурою, широчезними площами та помпезними пам’ятниками. Поряд з такими наше місто виглядає молодим, легковажним, інколи навіть іграшковим. Але чому ж тоді, мандруючи світами, гостро сумуємо за нашою невеличкою "стометрівкою", елегантною сецесією, яку не добили роки будівельного буму, добрим провінційним духом місця, який мешкає в нескладному лабіринті старих вулиць? Можливо, хтось побачить Івано-Франківськ подібним до інших галицьких міст, але я точно знаю, що це місто – унікальне, бо були в його історії події і люди, якими не може похизуватися жодне інше. Мабуть, не всі знають, що місто більше, як два століття (з сер. ХVІІІ – до сер. ХХ ст.) було відоме також як Град Діви. Ця назва пов’язана із найбільшою станиславівською святинею – чудотворною іконою Матері Божої Ласкавої Станиславівської, яка чудесним чином заплакала в 1742 році. Хто не мав можливості здійснити паломництво до Ченстоховської Мадонни, той йшов до Станиславова поклонитися чудотворному образу Матері Божої Ласкавої Станиславівської, і його молитви здійснювалися. У 1763 році у місті спеціально для чудотворного образу був побудований храм Марії Панни Ласкавої (тепер відомий як «голуба церква»), оскільки стара вірменська церква вже не вміщувала усіх паломників. Протягом 1742-1763 років парох вірменської церкви у спеціальній книзі зафіксував 33 великі чуда, здійснені після молитви перед чудотворним образом. Звичайно, що Станиславів став відпустовим містом, з 1777 року відпуст охоплював один день, а 1870 року – тривав уже три дні. З чудотворним образом пов’язана ще одна подія справді європейського масштабу, яка відбулася у Станиславові 30 травня 1937 року, – коронація ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської. Станиславів у ті дні відвідали сотні священиків, десятки тисяч віруючих різних обрядів. Свято було гідно організоване і серед 13 папських коронацій міжвоєнного періоду вважається одним із найпишніших. Зараз оригінал чудесного образу перебуває у м. Гданську (Польща), куди його вивезли у 1946 році, рятуючи від радянського войовничого атеїзму. Але святиня не покинула нашого міста. Стараннями о. Володимира Вінтоніва точна копія ікони, виконана художником-реставратором Краєзнавчого музею Валерієм Твердохлібом, у квітні 2010 року була освячена у гданському костьолі Петра і Павла у присутності оригіналу, а 25 квітня – урочисто внесена в івано-франківську церкву Івана Хрестителя УГКЦ, що по вул. Микитинецькій, де і зараз творить дива. Зі станиславівською вірменською громадою пов’язана цікава версія про те, що предки видатного художника-мариніста І. Айвазовського були мешканцями нашого міста. За твердженням письменника з Феодосії Євгена Білоусова, Каетан Гайваз народився у Станиславові у 1765 році, і про це має бути запис у церковній книзі вірменського костьолу. Так, Станиславів пов’язаний з долею багатьох відомих людей. За твердженнями краєзнавців, один із власників міста Йосип Потоцький був дружнім із автором першої європейської Конституції Пилипом Орликом, більше того – прихистив у місті його дружину та дітей. Та й сам Пилип Орлик бував у нашому місті. Також Йосип Потоцький прийняв у Станиславові родину Колчак-паші – предків адмірала О. Колчака, які рятувалися від гніву турецького султана. Також, мабуть, відвідував Станиславів польський композитор Міхал Клеофас Огінський, відомий полонезом «Прощання з Батьківщиною», адже композитор був звідним братом останнього власника Станиславова з роду Потоцьких Антона Протасія. З історією Станиславова тісно пов’язана літературна і суспільно-політична діяльність І. Я. Франка, що і дало підставу перейменувати місто в 1962 році у Івано-Франківськ. У 1884 р. Іван Франко виступав на зборах «Товариства руських женщин», у 1989 та 1890 рр. – на шевченківських вечорах, у 1914 році у залі «Руської бесіди» (тепер – Січових Стрільців, 24) читав поему «Мойсей». Саме у Станиславові в 1883 р. поет зустрів своє велике трагічне кохання – вчительку Юзефу Дзвонковську. Проте Юзефа не відповіла юнакові взаємністю. Не знав тоді Франко, що дівчина хворіла на туберкульоз і не хотіла занапастити життя коханому. Юзефа Дзвонковська не дожила навіть до 30 років, похована на кладовищі, що тепер перетворене на меморіальний сквер за драмтеатром. А у світову літературу увійшли 10 віршів І. Франка, присвячених Юзефі Дзвонковській – «гордій княгині». До поезії І. Франка «Цвітко осінняя» сучасний івано-франківський композитор Богдан Шиптур написав чудову музику – шкода, що цей романс так мало виконується. А першим професійним композитором у Західній Україні був Денис Січинський, який останні 10 років життя (1899-1909 рр.) працював у Станиславові, де створив музичну школу, організував музичне видавництво, допомагав сільським хорам, займався громадською діяльністю. Д. Січинський помер у Станиславові і похований на кладовищі, яке зараз є меморіальним сквером. Іменем Дениса Січинського назване івано-франківське музучилище, яке у 1939-1940 рр. було організоване з трьох музичних закладів, що діяли у місті у міжвоєнний період: консерваторії ім. С. Монюшка, музичної школи ім. Ф. Шопена та філії львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. У Станиславові і в краї працювали музиканти та організатори музичного життя Василь Безкоровайний, Іван Смолинський, Іван Недільський, Ромуальд Зарицький, Ярослав Барнич, Микола Колесса, Осип Залеський. Певний час проживав у Станиславові і славетний композитор Анатолій Кос-Анатольський. Хто не чув його шедевральний український романс на слова І. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»… Уродженцем Станиславської землі були художники І. Рубчак, М. Зорій, тут проявився талант скульптора Г. Крука. Саме в Станиславові був започаткований галицький жіночий рух. Літературна та громадська діячка Наталія Кобринська у 1884 році створила у нашому місті першу в Галичині жіночу організацію «Товариство руських женщин», яке згодом переросло у станиславівську філію «Союзу Українок». У червні 1934 р. «Союз Українок» провів у Станиславові Перший жіночий конгрес, в якому взяли участь представниці українського жіноцтва з різних країн світу. Учасниці Конгресу закликали українське жіноцтво до активної участі у громадській роботі. Щира релігійність та національна свідомість завжди були притаманні жителям міста. На Зелені свята, або ж Трійцю, коли на 50-й день після Паски церква згадує померлих, в місті віддавали честь тим, хто загинув у боротьбі за рідний край. І такого, як у Станиславові, масового зеленосвяточного походу до могил січових стрільців не було в жодному галицькому місті. Наприклад, у 1937 році у величавій поминальній процесії взяло участь до 10 тис. чол. (при загальному населенні міста – 60,3 тис. чол.). Приїхало багато мешканців навколишніх сіл. В поході несли 341 вінок, супроводжували процесію три духові оркестри. У 1939 році у поході взяло участь 23 тис. чол. і ще стільки ж городян стояло на тротуарах. До могил героїв було покладено 419 вінків з дубового листя, соснових шишок та колосся. Добре, що традиція зеленосвяточних походів до стрілецьких могил відновилася, проте уже, мабуть, ніколи не буде такою масовою. Сучасність вносить свої корективи. З’являються нові традиції. Уже традиційним стало щорічне Свято ковалів – Міжнародний ковальський фестиваль, що приурочений до Дня міста і проводиться з 2001 року. Свято триває декілька днів і завершується створенням колективної композиції, яка залишається в подарунок місту. Час змінив і обличчя міста. Саме в Івано-Франківську в 1985 році була створена перша в Україні пішохідна зона, яка охоплює вул. Незалежності (в ті часи – вул. Радянська), в народі звана «стометрівкою». За вдалу ідею архітектори – автори проекту - були нагороджені державною премією. Дуже би здивувався Андрій Потоцький, який у 1666 році збудував першу станиславівську дерев’яну ратушу, якби побачив сучасну, з позолоченим куполом площею 37 кв. м. Це єдина в Україні світська споруда, яка має позолочену покрівлю. Де ще таке диво побачиш? Нігде, як у Станиславові! Наталія ХРАБАТИН | 
