Під трояндовим кущем біля криниці, між двома стріхами в стодолі, під підлогою у стайні — в 1940-х роках у селі Топільське, тоді Станіславської, а нині Івано-Франківської області, в половині зі 120 обійсть розміщувалися криївки. Щоб відшукати їх, радянська влада організовувала масштабні облави й репресії проти місцевих. За підозрами у зв'язках із повстанцями до 40 родин вислали із села в Караганду й Хабаровський край.

Кореспонденти Суспільного поїхали в Топільське, щоб поспілкуватися з очевидцями партизанського руху в селі — Іваном Василечком та Анною Бойчук. Іван малим хлопчиком допомагав воякам УПА копати бункери й збирав харчі. Свекор Анни був станичним, за що його вбили агенти Міністерства державної безпеки.

Чотири бункери на подвір'ї Івана Василечка

Іван Василечко народився у 1932 році. Крім нього, в сім’ї були троє братів і дві сестри. У школі він провчився до сьомого класу, а далі вже "партизанка пішла".

"Ми бункер копали. Я, як "офіцер", стояв на посту, аби хто не надійшов. Четверо хлопів копали, я стояв біля воріт на город, а брат — на горі. Він мав закашляти, якби щось, а я тут вже його слухаю. А хлопці копають цілу ніч. До ранку "знака" немає — от робота йшла: за ніч бункер готовий", — пригадує Іван Василечко.

На подвір'ї Василечків розміщувалися чотири криївки. Три — "гостьові": під стайнею, у стодолі під сіном і між двома стріхами. Основний бункер облаштували під кущем троянди біля криниці.

"До криниці ніби воду йдеш брати, а так — даєш знати, коли мос**лі в селі є. Один камінь з криниці вибраний, аби був люфт. Відро опускаєш і говориш: більшовики є, "Савин" або "Коломієць", бо то два оперативники були. Так що говорити можна було з повстанцями, а мос**ль може стояти поряд і не знатиме, що я з ними спілкуюся", — розповідає Іван Василечко.

Вхід у криївку розташовувався посеред стежки, що вела від хати до криниці. Аби спуститися всередину, потрібно було спеціальними дротами зачепитися за гачки скриньки із землею і витягнути її.

"Сторож", "Муха", "Оксана"

Іван Василечко пригадує трьох повстанців і зв'язкову з криївки під криницею.

Тарас Муха, "Святослав", провідник "Сторож" і "Оксана". "Оксану" звали Неля, здається. Така маленька була, файнезна дуже, пам’ятаю. З бункера мало вилазила, лиш друкувала й друкувала на машинці. У неї роботи було страшенної, там документів — кара: три полиці повненькі, всі забиті", — розповідає чоловік.

Усі троє, зі спогадів Івана, були вбрані в зелену форму з тризубом на нагрудній кишені.

"На шапці — тризуб. Чоботи блискучі, все культурно страшенно, чисто-чисто. Зброя в кожного обов’язково: автомат, пістолет, гранати. Взимку халати вдягали і йшли з автоматами. А потому, перед ранком або наступного дня вночі, поверталися", — пригадує Іван Василечко.

У криївці, крім друкарської машинки й полиць з документами, стояла буржуйка. Спали повстанці на дерев’яних лежанках.

Також у бункері тримали музичні інструменти.

"Скрипка, бубон, цимбали були в них тут. Співали ті партизанські пісні. А на цимбалах як вигравали! Тарас по весіллях грав до партизанки", — говорить Іван Василечко.

"Можете дати трохи молока?"

Повстанці не раз запрошували малого Івана в бункер "на підмогу" — почистити зброю або просити зібрати харчі.

"Мед у них все був, не переходив. Картоплю ми свою давали. А я ходив селом, збирав сметану, молоко. Приходжу:

— Слава Йсу!

— Слава навіки Богу Святому!

— Ви можете дати молока трохи?

Вони знали, куди. Ніхто не питав мене, і я не пояснював, для чого. Знали, що харчовий "Данило" мене послав, ціле село знало. Була така баба — про неї всі говорили, накладе мені цілий кушіль. Більше нікуди не йшов, лиш до тієї однієї. 15-20 яєць — все, пішов", — розповідає Іван Василечко.

Зібрану їжу він носив харчовому, який уже потім розподіляв за потребою.

"Як Україна постане, Топільське має бути обзолоченим"

Іван Василечко добре запам'ятав, як переводив конем повстанців через річку Лімницю в село Сваричів. Серед них були "Денис" і провідник "Сторож".

"Сторож" носив малесенький пістолет у кишені. Я думав, що то — іграшка діточа. Лазив вічно біля того пістолета, він на стіл покладе, а я обзираю. Каже: "Вважай, бо там — патрони. Але тебе кортит, ай, тебе кортит!" А як я їх перевіз, він витяг його з кишені й так підкине-зловить, підкине-зловить. Каже: "Би знав: як я повернуся живим, то постараю такий подарунок, а ні, то я тобі цей дам". Я його більше вже не бачив, лише чув, що у Сваричеві загинув", — пригадує Іван Василечко.

Особливо запам'яталися чоловікові слова повстанця "Дениса", які він досі згадує зі сльозами на очах: "Він каже: "Як Україна постане, оце село Топільське має бути обзолоченим". Я так подивився, а я вже пацан, вже до армії маю йти скоро, а мені сльози пішли. Він каже: "Іване, ану ходи сюди. А чого ти плачеш?" Я кажу: я не плачу (але через плач). "Ах, українець", — каже мені, поплескав мене по плечі. Я ті слова ніколи не забуду".

Полювання на "Певного"

Свекор Анни Бойчук Данило Бойчук на псевдо Певний був станичним у Топільському. Він відповідав за передислокацію повстанців, облаштування бункерів, житло, одежу й постачу їжі. Емгебісти влаштували полювання на "Певного".

"Два тижні наше село було обложене. Люди повставали, а то вогні горять довкола. Таку зграю війська зібрали на таке мале село. А в ньому з ломами все довбають, шукають. Як пройдеш, то кожне подвір'я — солома, сіно, дошки. Ходили з тими залізними піками", — говорить Іван Василечко.

Анна Бойчук розповідає, що МДБ поставило за мету вбити її свекра Данила "Певного" під час облави у грудні 1948 року.

"Називалася та облава "Червона мітла". Сказали, що "маємо зловити "Певного", вони на нього засіли", — каже Анна Бойчук.

На час облави "Певний" переховувався у бункері під стайнею Ганни Тимків. Недалеко від її хати стояли солдати МДБ, які мали намір знайти сховок.

"Сусідка вчула їхню розмову, пішла полегко через город і сказала тій Ганні, що "завтра будуть у вас шукати Данила. Знають, що у вас є бункер". І Ганна зранку пішла до стодоли, ніби взяла сіна й віднесла корові їсти, а часовий ходив поперед хати. Вона відв'язала корову, й тварина побігла до воріт, збрикалася. Часовий пішов її завертати, побіг з тим автоматом, а Ганна тим часом витягнула Данила. Він — поза хату, поза стайню і втік. Проліз на колінах через поле аж у друге село. Пізніше Ганну вислали у Хабаровський край разом з дітьми", — розповідає Анна Бойчук.

Аби знайти "Певного", емгебісти не раз допитували його сина, чоловіка Анни, Дмитра Бойчука.

"На дорозі зловили, поставили автомат на плече: "Де твій тато, скажи?" Вони знали вже, чий він є. А він все казав:

— У мене тата нема.

— Скажи, бо стріляю.

Він мовчав", — переповідає Анна Бойчук.

"Повезли мого тата"

Свекра Анни Бойчук, станичного "Певного", емгебісти вбили в 1949 році.

"Йшов дорогою понад вечір, а вони якось зайшли в село, що ніхто не дав знати, й здибали "Певного". Він почав тікати городами, а вони — за ним, пускали ракети (сигнальні — ред.), стріляли. І застрелили аж тут, у нашій хаті", — розповідає Анна Бойчук.

Історію вбивства Данила "Певного" Бойчука їй розказав чоловік Дмитро.

Після вбивства солдати МДБ винесли "Певного" з хати, спинили посеред дороги чоловіка, який їхав саньми з поля, і завербували його, аби перевезти тіло у сусіднє село Берлоги. У Берлогах його протримали цілу ніч, з 11 на 12 лютого, доки не повезли в Перегінське.

"Наступного дня мій чоловік стояв на дорозі, йому було 14 років. То дітей було багато. І їхала кіньми повна фіра мос**лів. А ззаду стирчали по коліна босі й голі ноги. І мій чоловік каже: "Повезли мого тата". Він уже знав, що його немає. Тіло поставили в трупарню. Чоловік згадував: "Я прибіг, тато лежав, внизу живота все було перебите. Була чорна сорочка вишивана й на руці перстень з тризубом", — переповідає Анна Бойчук.

Згодом повстанці домовилися з гробарем на цвинтарі в Топільському, щоб поховати "Певного".

"Тіло завили у верету й поставили у крайню хату в Перегінську, в загату біля стайні. І там воно пробуло два тижні. Один чоловік з нашого села сказав: "Я його привезу, бо він колись за мною постояв". Він домовився, запряг коней, поїхав на базар. Звідти винесли "Певного", поставили на сани, прикрили соломою, і він поїхав. А чоловік дорогою ще підібрав людей. Вони посідали наверх, і ніхто не знав, що там є труп", — розповідає невістка Данила Бойчука "Певного".

Чоловік довіз станичного аж на цвинтар, де вже викопали яму й збили ящик. "Певного" поховали таємно вночі.

"Ми не вилазимо — ми життя кінчаємо"

Під час однієї з облав у 1948 році загинули два дядьки Анни Бойчук — Василь і Дмитро Варваруки. На той момент вони перебували в криївці під хатою місцевої жительки Настуні Лешко разом з побратимами Іваном і Петром Фенюками.

"Вони (емгебісти — ред.) кричали: "Здавайтеся, хлопці, здавайтеся". Хлопці казали, що "ми не здаємося". Тоді мос**лі закликали сусіднього чоловіка. Він поліз до них і каже:

— Хлопці, здавайтеся, бо розстріляють вас.

— Ми не вилазимо, ми життя кінчаємо.

І розірвали гранату", — переповідає Анна Бойчук.

"Крик, плач, фіри гаркотять"

Упродовж 1948-1949 років з Топільського за підозрами у зв'язках з УПА радянська влада вислала до 40 родин у Караганду й Хабаровський край. Пересильний пункт розмістили в місцевій школі, навпроти якої стояла хата сім’ї Анни Бойчук.

"Заїхали в село в шинелях і шапках з червоними зірками. Мали список, ходили попід хати й усіх збирали до школи. Хто мав коні — впрягав їх, брав пшеницю, грушки сушені. Ну а хто не мав нічого, то з вузликом пішов. Хтось хліб мав. От у моєї баби була діжка розчинена з хлібом — перевернули. А хату запалили. Таке було", — пригадує Анна Бойчук, яка малою дівчинкою бачила усе з вікна.

"Усіх звозили цілу ніч до школи, у клас. То такий був крик, плач. Тут — коні, фіри гаркотять. Ми всі у вікна дивимося: що то таке? Я те все бачила, як там уже всіх повантажили, як виводили зі школи. Ми всі плакали у вікнах. Дивимося: люди такі сумні виходять, плачуть. І фірами їх повезли. Кого виселяли, то хати розбирали", — каже Анна Бойчук.

Родину Івана Василечка від виселення врятував місцевий "стрибок" Кирилюк, який до співпраці з МДБ служив у армії з його старшим братом Яковом.

"Нас вивозили. Ми все у мішки спакували. Хата обложена. Все, людей виводять. Вісім фір їхали із села, в Перегінське везли всі ці добра людські. І Кирилюк прийшов: "Отставить, отставить, бабушка, розбирайте свої мішки. То — ошибка". І нас не вивезли. Хоч бункер знайшли, ми лишилися. Він поміг нам", — розповідає Іван Василечко.

"Партизанка зробила багато"

Іван Василечко не згоден з тими, хто вважає вклад повстанців незначним.

"Кажуть, що все пропало. То — неправда. Партизанка зробила багато, велике значення мала. Піднімали й піднімали народ, інакше б і досі тут половина мос**лів була", — каже чоловік.

Так само вважає односелиця Івана Анна Бойчук: "Дуже були тяжкі часи. Але якось полегко люди вижили. Настала вже Україна, й уже було б добре, якби тепер не було війни".