«Станіслав розташований на сухій рівнині між двома Бистрицями й Вороною; гарно збудований і веде жваву торгівлю. Купці мають безпосередні зв’язки з Віднем, Брно та іншими містами: місто зв’язане з Молдавією, що має великий вплив на розквіт міста, найпомітнішого після Львова, хоча й наймолодшого в Галичині». Так писав у своєму подорожньому щоденнику Яків Головацький.
Український поет, історик, літератор, етнограф і педагог  народився 1814 року в с. Чепелях на Львівщині. У 1841 р. закінчив Львівський університет, з 1842 р. — греко-католицький священик. У 1848 р. очолив новостворену кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, пізніше — професор, а в 1864—1866 рр. — ректор цього навчального закладу.
Він належав до «Руської трійці», що ввела у 30-х роках ХIХ ст. народну мову галицьких русинів у літературу. Разом із М. Шашкевичем та і. Вагилевичем першим у Галичині порушив питання про організацію спеціальних народознавчих мандрівок, видав альманах «Русалка Дністровая» (1837 р.), в якому опублікував кілька патріотичних поезій. У 1846—1847 рр. у Відні разом з братом Іваном видав у двох частинах науково-літературну збірку «Вінок русинам на обжинки». Був автором першого публічного виступу на захист національно-політичних і соціальних прав русинів-українців під Австрійською короною — статті під псевдонімом Гаврило Русин німецькою мовою «Становище русинів Галичини» (Ляйпціг, 1846 р.)
Згодом Головацький поступово перейшов на москвофільські позиції, в 1867 р. переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (тепер — Вільнюс, Литва), де був головою археографічної комісії. Яків Головацький — автор численних праць з літератури, історії, етнографії. Найважливіша праця — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у 4-х томах (1878 р.).
Я. Головацький зробив значний внесок у вивчення історичного минулого Прикарпаття, етнографії й фольклору. Майже одночасно з і. Вагилевичем він у 1832—1840 рр. здійснив низку подорожей Прикарпаттям, результати яких описав у нарисі «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», що побачив світ у 1839 р. Його написано у формі подорожнього щоденника і він вміщує дев’ять листів, у кожному з яких є досить цінна історична інформація. Аналізуючи стан національного і духовного життя цього краю, автор із сумом констатує, «...як важко подорожувати по нашій батьківщині, точніше, як важко збирати пам’ятки та описувати їх. Немає у нас, як це буває в інших краях, ані по селах, ані в містах, ні в містечках письменника, ученого, любителя рідної минувшини... Ми є чужинцями на предковічній нашій землі, у власній своїй батьківщині».
Зібрані під час перебування Я. Головацького на Прикарпатті матеріали він використав в одному з найкращих видань української фольклористики XIX ст. — чотиритомному збірнику «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», куди ввійшли записані ним численні народні пісні і колядки.
Так, цикл «Гаївок» упорядник записав у с. Насташиному під Бурштином, а жниварські пісні та весільний обряд — у с. Григорові на Рогатинщині (тут він перебував у 1837 р.). До збірника ввійшли також записи Я. Головацького 
«З Коломийської округи», складені у формі спогадів, та записи, зроблені в с. Микитинцях, де відомий дослідник жив у 40-х роках XIX ст.
У 1840 р. Яків Головацький за участю коломийських народознавців здійснив ще одну наукову експедицію на Прикарпаття — через Чорногірський, Карпатський хребти і далі на Закарпаття. Зібрані вченим сотні зразків усної і поетичної творчості увійшли згодом у згадане видання «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные  Я. Ф. Головацким». Його було надруковано 1878 року в Москві за сприяння  М. Погодіна.
Перебуваючи на Прикарпатті, Я. Головацький узявся і за вивчення матеріальної культури. В його подорожньому щоденнику знаходимо короткі характеристики таких міст краю, як Болехів, Калуш, Тисмениця, Коломия, Косів, Станиславів тощо. Наукова цінність цих описів полягає, на наш погляд, у тому, що вони здебільшого мають характер етнографічних спостережень, серед яких знаходимо чимало цікавого краєзнавчого матеріалу. Приміром, при в’їзді до Болехова дослідник звернув увагу на казарми, «збудовані (в наш спосіб) зі зрубаних ялиць», як самобутній зразок народної дерев’яної архітектури, що бере початок із найдавніших часів. У цьому плані Я. Головацький також відзначив істотні риси одягу місцевих жителів.
«Мусимо признатись, — писав він, — що, мабуть, лише серед міщанства зберігся старовинний крій і одяг... міщанки ще недавно носили свої смушеві або соболеві шапки, які надягали поверх хустки. Цей дивний убір був поширений по містечках Галичини — у Калуші, Галичі, Бережанах, Бродах, і навіть у Львові пам’ятають старі таку моду в жінок».
Aналогічні описи, але вже селянського одягу, автор подає під час свого перебування на Гуцульщині: «Коло Калуша й Станіслава риси обличчя людей дуже правильні, біляві, з живим рум’янцем, зріст середній, очі сині, що особливо жінкам додає краси. Барва сіряків біла, тимчасом як біля Стрия, коло Болехова й Долини, близько до гір, переважає чорна. Та й типи інші, чорняві, з чорними жвавими очима...»
Під час відвідин Тисмениці Я. Головацький серед перших з-поміж дослідників Прикарпаття описав життя тутешньої вірменської громади. Автор особливо підкреслив ту обставину, що вірмени «до сьогодні зберегли свою віру, почасти мову, народний побут» та «відзначаються стриманістю і торговельним хистом». Описуючи прикарпатські міста і містечка, Я. Головацький водночас не залишив поза увагою яскраві факти важкого національного й соціального становища корінних жителів. В одній зі своїх записок він констатував, що «нема в Галичині містечка, яке не вело б тяжби зі своїм грунтовим паном. Такі процеси тривають не раз 20 і 30 літ».
і пізніше, у 60—70-х рр. XIX ст. Яків Головацький цікавився історичним минулим Прикарпаття, збирав і вивчав фольклорні матеріали, хоч і поволі відходив від українства. Відомо, наприклад, що у 1865 р. він, тоді професор Львівського університету, просив через видавця Теодора Білоуса, щоб його знайомий викладач коломийської гімназії А. Шанковський заохотив своїх учнів під час канікул «назбирати різних пісень з уст народу». Через три роки, в лютому 1868 р., у листі до того ж А. Шанковського вчений уже сам знову попросив його зібрати світлини народних костюмів селян і селянок Покуття, маючи задум підготувати статтю про народний одяг у Галичині.
Як видно з листування Я. Головацького з членами оргкомітету щодо організації в Москві російської етнографічної виставки, учений мав намір надіслати на цю виставку гуцульські костюми, які носили жителі Коломийського і Станіславського округів. У цьому йому мав допомогти  Т. Блонський, священик із Косівщини.
Для Я. Головацького, як і для інших діячів «Руської трійці», питання української автохтонності гуцульських земель набувало політичної актуальності. Він вважав слов’ян «первісними обивателями Прикарпаття», бо «історія ніде не упоминає о пришествію слов’ян в сих сторонах», — отже, «слов’янський народ доконче зріс на місці». На його думку, саме із Прикарпаття — «свого стародавнього отечества» вийшли як південні (хорвати і серби), так і західні (чехи, поляки), а також і східні слов’яни. Концепція Головацького про Прикарпаття як про прабатьківщину всіх слов’ян нині є дискусійною. Разом з тим чимало дослідників називають Прикарпаття в числі тих етнічних регіонів, де, на їхню думку, були засновані найдавніші слов’янські поселення.
У 1846 р. Головацький, перебуваючи на Прикарпатті, написав велику статтю німецькою мовою «Становище русинів у Галичині», яка вийшла в Лейпцігу в журналі «Щорічник зі слов’янської літератури, мистецтва й науки» під псевдонімом Гаврило Русин. У ній Я. Головацький описав тяжке становище українців у Галичині, сваволю польських дідичів, низький рівень народної освіти і культури, що доповнювалося ще й національним ренегатством, відірваністю від народу значної частини української спольщеної шляхти, як і частини духовенства. «...Убогий стан громадського і літературного життя, в якому була провина і самої галицько-руської інтелігенції, і особливо ієрархії, — зазначив і. Франко, — спонукав Головацького написати палку викривальну статтю». Автор дорікав австрійському урядові за те, що він віддав українців на поталу польській шляхті, тим самим завдаючи великої шкоди народові та самій Австрійській державі. Розв’язати українське питання повинна, на думку Головацького, сама Австрія, надавши галицьким українцям політичне самоуправління і повну свободу національного розвитку — шляхом запровадження у навчальних закладах рідної мови викладання, підтримки української культури тощо.
Стаття Головацького вперше ясно висвітлила ідею політичного українського австрофільства, яке в тій чи іншій формі проіснувало аж до 1918 року. І все ж, на тлі тодішньої консервативної суспільної атмосфери в Галичині її поява викликала справжній переполох. Австрійські власті негайно заборонили статтю, конфіскувавши майже весь наклад журналу. Лише частина примірників цієї статті потрапила до галицького читача завдяки вихованцям Львівської духовної семінарії, які за одну ніч переписали півтори сотні її примірників.
Стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» з її ідеєю єдності всього українського народу стала, таким чином, голосом протесту проти безправ’я й денаціоналізації українців.
Такою в загальних рисах є спадщина одного із діячів «Руської трійці» у сфері карпатознавства. Важкі матеріальні нестатки, задушлива політична атмосфера та іноземне поневолення Галичини перешкодили талановитим вченим завершити свої численні й багатообіцяючі проекти. Але й те, що вони зробили, було доволі помітною віхою української етнографії та історіографії періоду просвітництва і романтизму в Західній Україні.

Богдан ГАВРИЛІВ