Саме такими словами, за рік до початку Першої світової війни, львівська газета «Діло» у некролозі підсумувала життя відомого свого часу священика о. Ієроніма Бариша. Те, що священнослужителі займали активну життєву позицію, було завжди помітним. Адже багато із них не тільки виконували свої душпастирські обов’язки, але й вели за собою громади. Парохи часто організовували по селах товариства «Просвіти», були активними у протиалкогольному русі, відстоювали права своїх співгромадян у австрійському парламенті чи Галицькому сеймі.
Одним із таких діячів був якраз і о. Бариш.Отець Ієронім Бариш народився 27 червня 1864 року у с. Конотопи Сколівського району Львівської області. Висвячений у 1888 році.  Був одружений на дочці пароха із с. Ямниця о. Антонія Струтинського. Деякий час (у 1889 р.) працював сотрудником при цьому священику у Ямниці, пізніше – у Снятині (до 26 січні 1890 р.), Березові та Борщеві. З 9 жовтня 1894 р. парох у с. Угринові. 
Як парох цього села відіграв велику роль у пробудженні національної свідомості галицьких українців. На відміну від свого тестя, який стояв на москвофільських позиціях, о.Бариш усіма своїми силами  і працею був на стороні простого люду, відстоював поступовські ідеї. Численні факти, які нам вдалося зібрати, свідчать не тільки  про активну життєву позицію о.Ієроніма, але надзвичайну рухливість і бажання завжди бути в центрі подій.  У 1897 р. з його ініціативи зароджується «Просвіта» у Павлівці. На одному із концертів гість, отець Ієронім Бариш з Угринова, виступив зі словом-зверненням і дав почин до заснування читальні “Просвіти”. Ідею було підхоплено. У трьох частинах села відбулися збори громади, де всі згодились, що читальня вкрай необхідна.  В другій половині лютого 1898 року була заснована «Просвіта» у Залукві. На установчих зборах були присутні отці В. Озаренвич із Сільця та І. Бариш з Угринова. 15 березня 1903 року  о. Бариш бере участь в установчих зборах цього товариства у Єзуполі. Також він очолював «Просвіту» в Угринові Долішньому,  був діяльним членом «Підгірської Спілки» у Станиславові.Тісні стосунки склалися у о.Бариша із послом до австрійського парламенту Йосипом Гуриком, уродженцем Угринова. 
Гадаємо, що обидва громадські діячі створили  міцний тандем  і спільними силами піднімали український дух у Галичині. Так, 3 вересня 1896 року з ініціативи Й.Гурика та о.І. Бариша у м. Станиславові було скликано віче на захист галицьких селян, на якому виступали Юліан Романчук та Кирило Трильовський. Проти їх радикальних поглядів (хоча вони були народовцями) відкрито виступили священики   о. Струтинський  з Ямниці та о. Каратницький із Загвіздя.  Отець Бариш взяв слово наприкінці, щоб вирівняти ситуацію та завершити зібрання в нормальній атмосфері.  3 квітня 1898 року на «вічі просвітньому» угринівський парох виступав з повідомленням «Про  сільські крамниці і каси позичкові». Також отець Бариш постійно головував на зборах, коли Й. Гурик як посол звітувався перед виборцями про свою діяльність. Одні такі збори, що переросли у народне віче, відбулися восени 1903 року у Галичі на Замковій горі. Ось, як про цю подію написав часопис «Свобода»: «Посла вітали дві тисячі селян-виборців з навколишніх сіл.  Свою промову селянський улюбленець почав із ситуації, яка склалася в сеймі, де тільки 10 українських послів боронили інтереси селян проти переважаючої польської більшості. Промовець піддав гострій критиці рішення сейму, прийняте більшістю, стосовно створення Бюро посередництва праці. Вважав, що це спроба створити нову панщину. Зупинився він також і на характеристиці устрою шкільництва,а також оприлюднив свої роздуми про те, чим небезпечні є парцеляційний та дорожній закони. Після Гурика промовляли о. Бариш з Угринова, о. Городецький, а також селяни Качуба з Дорогова та Трач із Суботова. Наприкінці віче прийняло резолюцію, яка була ухвалена  з надзвичайним піднесенням, супроводжувалася оплесками та криками схвалення» (Свобода. -Львів, ч.46-13(26) листопада 1903 р.).
У 1897 році о. Ієронім Бариш був заарештований за участь у виборчій агітації. Після звільнення він зайшов у конфлікт із єпископом Хомишиним і, на знак протесту проти режиму,  у 1911 році виїхав за океан. В Америці дістав доручення від церковної влади об’їхати всю Канаду з метою підготовки ґрунту для приходу нового греко-католицького єпископа. 30 листопада 1911 року взяв участь і виступив на святі присвяченому 100-річчю від дня народження М. Шашкевича у Нью-Йорку. Деякий час, до квітня 1912 року, о.Ієронім навіть обіймав посаду генерального вікарія при єпископі Ортинському у Філадельфії.  Після цього о. Бариш отримав парафію у Пітсбургу  в Пенсільванії, де також розгорнув активну громадську роботу.  Перебуваючи в Америці, посилав щедрі жертви на народні цілі у Галичині. Так,  о. Бариш переслав 50 доларів на «Рідну Школу» у Львові. Він був одним із перших, хто жертвував кошти для спорудження будинку «Сокола» у Станиславові у 1912 році. А за шість років до цього,  у 1906 році, Товариство «Русских женщин» у цьому ж місті придбало дім для жіночої бурси на вулиці Липовій. Як подає «Альманах Станиславівської землі», «був це запис о. Ієроніма Бариша та його дружини Софії з Струтинських».Така велика активність підірвала здоров’я священика. Коли він повертався на батьківщину, давня  хвороба нирок раптово загострилась. У шпиталі німецького міста Бременгафен  26 липня 1913 року о. Ієронім Бариш помер. Його останки були перевезені до Ямниці і поховані 1 серпня, найвірогідніше, біля могили, у якій кілька років перед тим був похований о. А. Струтинський. Щоправда, могила о. І. Бариша не збереглася. На пам’ятнику о. Струтинського є прізвище його дочки, тобто дружини отця Бариша, яка там також похована.
На закінчення статті варто зазначити, що слово “бариш” означає “прибуток”. Воно може мати широкий семантичний зміст. Проте якщо говорити про священницьку і громадську працю отця, який носив таке прізвище, то, звичайно, мову треба вести про здобутки на небі. І, без сумніву, своїм жертовним і подвижницьким життям о. І.Бариш заслужив місце на Божих висотах. Ще б ми тут, на землі, навчилися гідно шанувати таких людей, навіть через роки. А нашим найбільшим пошануванням може бути тільки  пам’ять.

Іван ДРАБЧУК, співробітник Національного заповідника «Давній Галич»