Четвер, 05.12.2024, 00:21:35

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2024 » Листопад » 7 » Отець Орест Смицнюк: Через духовне служіння хочу залишити у своїй творчості публіциста і краєзнавця слід учення Христа…
09:50:29
Отець Орест Смицнюк: Через духовне служіння хочу залишити у своїй творчості публіциста і краєзнавця слід учення Христа…

Свого часу наші з отцем Орестом СМИЦНЮКОМ земні шляхи могли зійтися у дорозі до Бога ще багато років тому – і під час провадження спільнотою «Пієта» нічної пішої прощі з Івано-Франківська до Духової криниці, й у часі короткого перепочинку в Ямниці та молебня у церкві Святого Миколая УГКЦ під час десятиденної пішої прощі родин мігрантів «Самбір – Зарваниця» під патронатом Пасторально-міграційного відділу УГКЦ... Але Бог, очевидно, мав свій задум на нашу зустріч – аж через десять років.

З творчої метрики

Отець Орест СМИЦНЮК – греко-католицький священник, публіцист, краєзнавець і дослідник сакрального мистецтва Прикарпаття. Народився 16 квітня 1950 р. у селі Супранівка на Тернопіллі. Закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу та Івано-Франківський греко-католицький інститут. Ієрейські свячення відбулися 2 серпня 2014 року. Автор п’яти книжок: «Опис храму села Городниця Городенківського району» (2014), «Храм Царя Христа отців василіян на «Майзлях» (2017), «Перлини сакральної архітектури Гуцульщини. І том. Яремчанщина» (2018), «Дорога до витоків. Духовні джерела Ямниці» (2021) і «Перлини сакральної архітектури Гуцульщини. ІІ том. Косівщина» (2024). Автор краєзнавчих публікацій у періодичних виданнях Прикарпаття.

Кожна людина створена для святості. Але тільки якщо християнин глибоко вірить у Бога, то і в багатстві своїх життєвих років усвідомить, що наближається не до завершення свого буття, а до його першоджерела. Такі переконання допомагають навіть за крок до межі не піддатися страхові перед невідомістю потойбіччя, а відчути радість від очікуваної і вимоленої за життя та бажаної зустрічі зі Всевишнім. Тож у переддень християнського празника Дня усіх святих у форматі редакційного проєкту «Літературна світлиця» ми пропонуємо читачам інтерв’ю з о. Орестом Смицнюком, священнослужителем церкви Святого Миколая Мирликійського Чудотворця УГКЦ села Ямниці і ревним подвижником сакрального краєзнавства на Прикарпатті, про його покликання до служіння слову – священниче, публіцистичне й дослідницьке – та вагу слова у часі нинішніх страшних воєнних реалій.

– Хоч Ви, отче, як інженер-будівельник за професією вже у зрілих роках стали священником, проте відтак написали низку поважних книжок... Звідки у Вас та велика любов до слова?

– Я виріс у побожній християнській родині. Мій батько закінчив свого часу Львівську богословську академію, хоч священником через об’єктивні тодішні реалії не став, але відтак навчався ще й у Станіславському педінституті, де здобув фах філолога. А мамин рідний брат Орест Гуцайлюк також навчався теології, але загинув десь на чужині після більшовицької мобілізації. Тато свого часу познайомив мене зі священниками підпільної УГКЦ й абсольвентами, тобто такими, що ще не висвятились. Я жив серед них, завдяки їм формував свій світогляд і відчував їхню духовність. У тих людях можна було побачити священників навіть якщо вони були без облачення. Шляхетність, поведінка, такт, уміння спілкуватися...

Це все благотворно впливало на мене й формувало мої життєві цінності. Тато навчав мене мови, розповідав про українських письменників Розстріляного відродження, давав читати їхні твори й т. ін. А вже в Івано-Франківську я познайомився з о. Романом Чикалюком – розумною, начитаною і шляхетною людиною, який свого часу відбував покарання за боротьбу в лавах УПА та СС «Галичина». Він багато мені розповідав, перекладав з польської...

Хоча можу сказати однозначно, що моя любов до слова народилася таки на батьківській землі. А о. Роман свого часу доручив мені написати історію УГКЦ і забезпечив потрібною літературою. Я написав і вже думав, як і де її надрукувати: чи за кордоном, чи, може, під чужим іменем. Але 1986 року в Івано-Франківську у моєму помешканні на вулиці Гагаріна (тепер Вовчинецька) та помешканнях деяких моїх знайомих й однодумців відбувся обшук. Мені вдалося зберегти рукопис – передав товаришеві, який обіцяв переховати його, але не зробив цього. Мене дивом не заарештували. Бог уберіг.

Я відтак багато друкувався у періодиці. Був депутатом Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання, членом УГС та головою комітету зі сприяння УГКЦ, працював у виконавчих структурах. Свого часу трохи відвідував виклади світлої пам’яті о. Андрія Кияка, спілкувався з численними священниками епохи велетнів УГКЦ – Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Духовно я вже був готовий до священства.

– Але це дуже сміливо й водночас відповідально – стати священником у 60 років?

– Після проголошення Незалежності України я намагався не пропускати богослуження – завжди був на Службі Божій. Вирішальним поштовхом до священства стала смерть мого тата. Адже не вдалося стати священниками татові і вуйкові, тож я вирішив на себе взяти таку родинну місію. Внутрішньо був до цього налаштований і підготовлений морально. Ієрейські свячення уділив мені тоді чинний єпарх Коломийсько-Чернівецький УГКЦ владика Василь Івасюк у селі Дора на Яремчанщині у церкві Чуда архістратига Михаїла УГКЦ отців студитів…

Я дуже любив писати змалку. А згодом, працюючи в Ямниці на цементно-шиферному заводі, робив замальовки з історії України і УГКЦ. Наприклад, 1984 року написав іронічну «Оду окупантам» після того, як наші лукаві земляки прославляли окупантів у День Радянської Армії – співали й танцювали, та ще дітей і внуків привели. Звісно, статтю не опублікували. Але якщо говорити про мої перші друковані твори, то це передовсім публіцистика. Якось світлої пам’яті владика Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Микола Сімкайло, якого я знав священником ще з підпілля і який висвятив мене на диякона, благословив мене написати про сакральну спадщину єпархії – храми. Я багато читав, консультувався, відвідував архіви та бібліотеки. Владика Микола надзвичайно глибоко відчував цінність іконопису. У кожній моїй книжці представлено дуже багату джерельну базу. Але після відходу у засвіти владики Миколи Сімкайла у Коломийсько-Чернівецькій єпархії мені як священнику важко було приписатися до якоїсь парафії і я звернувся по допомогу до владики Володимира Війтишина, з яким ми були знайомі ще з Тлумача. Він перевів мене в Івано-Франківську єпархію. Так я опинився в Ямниці.

– Що для Вас у житті важить слово?

– Людина сприймає і формує своє світобачення головно через слово. Наука, виховання, освіта... Дитина не розумітиме краси квітки чи заходу сонця, якщо її не навчити. Через слово ми облагороджуємо світ навколо нас і розкриваємо його невідомість. Якщо слово передавати грамотно і з любов’ю, воно обов’язково проросте. У своїх проповідях намагаюся подавати парохіянам розуміння й особливості того чи іншого вчення. Слово, сказане від серця і через пояснення Євангелія, допомагає пізнати Бога. Люблю читати духовні твори.

– Погоджуюся, отче, але все сказане Вами – це розуміння і науки священника, як проповідь із казальниці. А яке значення має слово для Вас осібно як духівника, публіциста чи краєзнавця?

– Найперше для мене слово – то особисте просвітлення і шлях до пізнання Істини. Намагаюся виразити себе у слові, відкрити словом свою душу, а головно – залишити по собі слід у житті і передати набуте прийдешнім поколінням. Як свого часу нам передали наші діди і батьки. Ісус Христос словом навчав нас бути носіями Світла, тож слово – Світло і знищення темряви, піднесення до вищого й божественного. Священник зобов’язаний з катедри проголошувати слова любові, добра, благодаті, утвердження й переконання. Люди ходили за Ісусом, щоб почути Його слово. А Він говорив те, що до нього ніхто не говорив, – ні фарисеї, ні садукеї. Слово заспокоює і втихомирює біль.

– Яку роль слово – священниче чи письменницьке – відіграє нині, у часі понад десятирічної війни з московітами?

– Нині роль слова надзвичайно відповідальна й дуже особлива. На передовій воїни спраглі слова духівників-капеланів, адже війна забирає у людей велику частину їх духовного стрижня, спустошує та випалює внутрішній світ бійців. І священники як психологи повертають людей до життя і дарують добрі надії, а головне – не дають опускатися до рівня ворогів-нелюдів, спонукають бути гідними й доблесними воїнами, пам’ятати, що на Україну, а щонайперше на її Збройні сили, дивиться весь світ. І роль священників, літераторів чи журналістів у сучасних реаліях війни не лише надзвичайно актуальна, а й безцінна. Завдяки працівникам слова ми – нація і нас бачать Європа й Америка. Слово просвітлює наш світогляд і дає те, чого ми не бачили раніше. Й особливо тепер.

– А як, отче Оресте, спонукати людей, не тих, які гречно відвідують богослуження і щонеділі бувають у храмах, які справно моляться, сповідаються і причащаються, а інших, які поза церквою, а часто й поза вірою? Як заохотити їх слухати Слово, щоб його почути й усвідомити?

– Тут могли б відігравати велику роль засоби інформації, подаючи матеріали духовного змісту. Та для цього мав би змінитися формат донесення інформації – і священнослужителів, і представників медіа, і літераторів. Ще колись Олена Теліга підмітила, що велику людину і навіть на високому п’єдесталі годі помітити, якщо самому не піднятися чи бодай не наблизитися до висоти її рівня. Треба сіяти слово, хоча, звичайно, не в кожному воно зійде. Наш час дуже жорстокий, тож не слід кидати перли перед свинями. Через війну відбувається велике переселення людей зі східних прифронтових регіонів у західні – тилові й порівняно мирні. Через ці міграційні рухи, на мою думку, ми багато втрачаємо та потерпаємо від процесів моральної і духовної деградації суспільства. Слід не опускатися до нижчого рівня, а всім, хто працює зі словом, навпаки, треба бути для суспільства потужним рушієм піднесення до вищого рівня духовності.

– Чи думали Ви, яку роль відіграють Ваші дослідження у житті Прикарпаття?

– У моїх роботах представлено нашу сакральну культуру, духовне багатство – храми Прикарпаття, а головно – унікальну й самобутню гуцульську школу церковної архітектури. Це наші скарби й надбання, безцінний внесок у світову культуру. В книжках описано сакральні цінності наших дідів і батьків. Це багатство важливе для кожного, адже наші діди та батьки будували, а діти й онуки моляться у тих храмах. Ми мало знаємо про наші церкви, а особливо про їхнє внутрішнє оформлення, про ікони та інші деталі інтер’єру, начиння та його призначення. Адже крізь вікна ми сприймаємо фізичний світ, а через ікони – духовний, тобто одухотворюємося. Бо від колиски й до труни ми пов’язані з церквою. Тож у своїх книжках я намагаюся піднести значення храмів у нашому житті.

– А чому об’єктом дослідження стала передовсім сакральна спадщина Гуцульщини, а не, наприклад, Бойківщини, Покуття чи Опілля?

– По-перше, відповім Вам питанням на питання. А чи можете Ви назвати низку авторів, які свої капітальні дослідження присвятили прикарпатській сакральній спадщині? А по-друге, я ж був священником Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, яка охоплює й гуцульські терени Прикарпаття.

– Погоджуюсь, отче, що у такому ракурсі храми Прикарпаття мало хто й описував: у Ваших роботах дуже вичерпно подано й деталізовано особливості їхнього інтер’єру та унікальність іконопису, настінних розписів, а також наведено потужну бібліографію і джерельну базу, представлено архів світлин.

– Розумієте, одна людина не може всього охопити. Я працював над книжками і видавав їх упродовж дев’яти років. А всі видання великі за обсягами. Наприклад, останнє – 400 сторінок. Щоб воно побачило світ, були потрібні чималі ресурси. Ні Коломийська єпархія УГКЦ, ні священники коштами мені не допомогли, а видання дуже дороге. Бо чого варті тільки кольорові світлини! Я книжку писав три роки, а відтак ще шукав кошти на видання. Подарував книжку і владиці Василю Івасюку. Всі схвалили мою роботу, але не допомогли. Для такої роботи потрібен колектив фахівців. Колись владика Микола Сімкайло мав добрий задум – створити каталог-довідник про всі церкви на той час Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, яких нині налічується майже дві з половиною сотні. Потрібна для такої роботи група краєзнавців, адже я пишу самотужки і, образно кажучи, на коліні. Численні поїздки, робота зі світлинами, праця в архівах, спілкування з людьми у різних селах... Все це забирає час і сили. Та знаю однозначно, що через свою працю я пізнаю Бога.

Ігор Лазоришин


Переглядів: 16 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024