24 лютого 1920 року — це був вівторок. Десь у Мюнхені було проголошено «25 пунктів» політичної програми Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, а у Великобританії Ненсі Астор стала першою жінкою, яка виступила в Палаті громад Сполученого Королівства. А тим часом неподалік Долини, у мальовничому селі Рахиня, в сім’ї Василя і Павліни Ковалів на світ з’явився хлопчик, що отримав давнє християнське ім’я Омелян.
Дитинство проходило безтурботно, хлопчина ріс у постійній ласці і любові близьких. Під пильним впливом виховання такі потуги, як волелюбність, гуманність, загострене почуття справедливості, стають орієнтирами у дорослому житті, повному випробувань і перешкод, проякі навіть не здогадувався зовсім малий Омелян Коваль. Щоб краще зрозуміти увесь подальший шлях діяча, звернемось до його біографії, яку слід поділити на три періоди.
Із золотого дитинства в буремну юність
У віці п’яти з половиною років Омелян потрапив у школу, де всі учні в класі були старшими за нього. Однак це ніяк не завадило Омеляну вже з перших днів показувати ледь не найкращі результати посеред своїх однокласників. Особливу цікавість мав до читання, бо читав практично все, що бачив. Це міг бути місячник для дітей «Дзвіночок» або якась більш доросла література з читальні «Просвіти», чи тижневик «Народна справа». Читав те, що першим потрапляло до рук. Потім — рік засвоєння малярства в приватного вчителя, військового емігранта, сотника армії УНР Олеся Соловія. Саме тоді юнак вперше розуміє неоднозначність життя. Бо хтось співпрацює з польською поліцією, як-от колишній вояка, а хтось — чинить спротив жорстоким діям «пацифікації», що тривали в Галичині в 1930 році.
Далі триває період трирічного домашнього навчання й перше знайомство з підпільними листівками ОУН. Несподівано Омелян потрапляє на допит до польської поліції, а саме — її політичного відділу. Хлопець отримує коротке доконане питання: «То ти читав «Сурму»?». Так,саме цю «Сурму», яка залишалась вісником українського революційного руху й за яку могли легко запроторити до в’язниці. Проте, тут він вийде сухим із води.
Тридцяті для Омеляна проходили в українському культурному середовищі і праці в кооперативах товариствах. 1938 рік стає для нього переломним. На фоні державности Карпатської України 18-річний Омелян стає членом революційних сил ОУН, складає присягу на хресті і пістолі, отримує свою першу бойову зброю і завдання з організаційної розбудови. Маневрування між конспіративним і цивільним життям викликало певну тривогу, але справ було достатньо.
Почалась війна. Німці напали на Польщу, а радянські війська перейшли кордон, зайнявши Західну Україну. Утвердження влади комуністів, зміна постійної роботи на курси з планової економіки привели до праці у ворожій «Райспоживспілці». Проте — ненадовго.
Кінець червня 1941 року привів на українську землю нових окупантів і нові виклики. Перед приходом німців, за дорученням повітового провідника «Нечая», юнак отримує групу бойовиків для встановлення на місцях порядку і запобіганню грабежів. Вони взяли контроль на містом, створили тимчасову міліцію та очікували новин. По радіо передали приголомшливу звістку: у Львові Українські Національні Збори ОУН за ініціативи Організації Українських Націоналістів революціонерів під проводом Степана Бандери проголосили Акт відновлення Української Держави. Не чекаючи наказу від Крайового Проводу про ознайомлення всіх з цією новиною, Омелян Коваль завчасно бере участь у створенні місцевого уряду й наступного ранку проголошує українську владу у місті Долина. Надалі українці протистояли угорській жандармерії та німецьким військам. Уряд не розігнали, але пильно наглядали за ним.
З липня в повітрі відчувався дух небезпеки, постійно йшла мова про арешти. Так і сталось: 15 вересня 1941 року таємна поліція викликала оунівців на бесіду, де відбулось швидке ув’язнення без зайвих розмов. Вечірнім етапом їх було доставлено до в’язниці в місті Станіславів.
Аушвіц-Біркенау, Маутхаузен, або «Авантюра» ціною в життя
«Я потрапив до келії, де вже не було лежачого місця, а в’язні сиділи сперті до стін. Вражало густе повітря і неприємний в’язничний сопух».
Такими словами описує свої перші враження Омелян Коваль. Маючи малий досвід тюремного ув'язнення, він навіть не уявляв, що чекало його далі. Тут, а далі — у Львові на Лонцького та в Кракові в тюрмі «Монтелюпіх» було багато націоналістів і провідних діячів. Певною мірою складалось враження про кінець боротьби, оскільки ніхто не володів жодною інформацією. В’язні описували тюремні дні так: умови були хороші, дозволялась Служба Божа, чистоту і порядок перевіряла адміністрація. Харчі й різну допомогу могли отримати від польського комітету, що віз для своїх співвітчизників хліб і гроші. Однак не було ніякого контакту зі світом, листування з рідними заборонялось.
Наприкінці весни 1942 року лави тюрм почали поповнюватись новими людьми з оунівського оточення. Вони дали зрозуміти полоненим, що боротьба в Україні триває, і люди, які сидять тут, мають велике значення для тих, хто бореться на волі. Усе докорінно змінилось 20 липня 1942 року, коли 25 в’язнів названих «Бандера-группе» були направлені в «новий дім» — концентраційний табір Аушвіц. У цій групі були такі відомі діячі визвольного руху, як Василь Бандера, Степан Ленкавський, Петро Мірчук, брати Пасічники, Дмитро Яців. Омелян Коваль. Їх та інших діячів помістили до 11-го блоку.
Утвердившись на місці, діяч згадує:
«Ми стали номерками, а щоб це утривалити, то на лівій руці кожному зроблено татуаж, якого змазати не можна».
Далі були важкі дні в «Нойбав» — команді, що займалась будівництвом нових споруд для розширення табору. Важка фізична робота і постійний нагляд, на фоні особливої жорстокості наглядачів і поганого харчування, виснажували навіть найбільш загартованих. Багато молодих душ так і залишилися спочивати на території зони поневолення. Політичний в’язень за час перебування відбув ще декілька робіт: «фольксдойчі» — це було будівництво стодоли в полі, мийка посуду на військовій кухні і «ефектен-касем»— робота з індивідуальними речами в’язнів.
Цікавим є те, що з часом українці в таборі змогли отримати дозвіл на діяльність редакційної колегії і видавати свої журнали та альманахи.
Так минули 1943-1944 роки, а вже 18 січня 1945 року, через наближення фронту, всі в’язні, які могли йти, рушили на евакуацію під пильним наглядом конвоїрів. У штучних тунелях гірських масивів Альп Омелян Коваль і його товариші прокладали нові шляхи, а поруч, у цих же тунелях, німці виготовляли зброю. Це були останні спроби спротиву в повному оточенні.
Увечері 5 травня 1945 року охорона табору оманливим способом спробувала завести всіх в’язнів у тунель і розстріляти. Однак в’язні викрили підступний задум і стався великий бунт. А вже 6 травня 1945 року тут були американські танки. Ніхто з в'язнів навіть не думав нікуди тікати: всі чекали на їжу і Червоний Хрест.
Так закінчився другий період в житті бандерівця з Долини.
Повоєнне життя в діаспорі та праця в СУМі
Найдовшим і найбільш плідним слід вважати третій період у житті Омеляна Коваля, коли закінчується вир військової боротьби й починається довга щоденна робота. Уже пройдено всі дев’ять кіл пекла, а попереду навіть не видно щастя, а лише нові і нові випробування. Дороги додому немає — там чекають вороги, а реальні будні еміграції в затишній Європі ніяк не зігрівають душі. Одне, що залишається, — праця й титанічні зусилля, щоб стати щасливим там, де ти опинився зараз. Перед Омеляном Ковалем постають дві важливі лінії: власна самореалізація в нових умовах і консолідація українських сил для порятунку від асиміляції іншими етнічними групами.
Цей шлях починається з американських повоєнних окупаційних зон, де зосереджувалось українське життя. У Мюнхені створюється Народний Університет на основі колишнього Українського Вільного Університету з тим самим професорським складом. Найцікавішим для Омеляна тут є педагогіка і психологія професора Григорія Ващенка. Український Технічно-Господарський Інститут став наступною ланкою навчання. Але молодому Ковалю цього було мало. Він прагне потрапити в бельгійське місто Левен, де був потужний освітній осередок. За допомогою звертається до Проводу ОУН. Так отримує фальшиві документи на ім’я польського військовика, що ніби їде у відпустку на Різдво. Проте цей план «провалився»: англійський прикордонник відправляє Омеляна до Аахену, де військовий суддя дасть йому один місяць тюрми.
Те саме трапилось уже вдруге через пів року, коли Омелян уже зміг перетнути кордон і побути на бельгійській землі.
1947 рік. Омелян Коваль підтримує зв’язок із ОУН (р). Його завданням було зустрічати в прикордонних зонах рейдові групи Української Повстанської Армії і надавати першу можливу допомогу. Після цього завдання Омелян легально отримує візу та прямує на навчання в Левен.
З 1948 року починається його громадська робота. Омелян Коваль долучається до Спілки Української Молоді, бере участь в житті Українського Допомогового Комітету, який згодом стане найбільш впливовою організацію українців Бельгії. Завдяки досвіду роботи в коопераціях Долини Омелян забезпечує матеріальними благами місцевих українців. Тривала праця в економічній справі почнеться з невеличких крамниць і закінчиться великою відпочинковою базою для таборування українського юнацтва — «Франкополе».
У 1951 році Омелян Коваль очолює Крайову Управу СУМ бельгійського терену, де велику увагу приділяє вишколу впорядників і виховників, організації літніх таборів. Ще через сім років Омелян стане головою Центрального Комітету СУМ, який очолюватиме впродовж наступних 20-ти років. За ініціативою Коваля з’явився дитячий журнал «Крилаті» і тривав друк давнього рупору організації — «Авангард».
У 2013 році Омелян повернеться в незалежну Україну назавжди. На фото — Омелян Коваль із дружиною. Львів
Важко переоцінити увесь внесок Омеляна Коваля в розбудову українського життя. Інколи ця діяльність перешкоджала звичайному життю сім’янина, бо забирала надто багато часу. Адже далі буде ще багато різних організацій, громадських справ і безкінечний вир подій…
У 2013 році Омелян повернеться в незалежну Україну назавжди. Тут його чекатиме визнання. Орден «За заслуги» III ступеня, почесний знак святого Юрія від міста Львів, орден першого ступеня регіонального фонду імені Короля Данила, бельгійський королівський орден Леопольда II-го зі званням офіцера, орден Свободи і орден Володимира Великого від голови Київського Патріярхату тільки офіційно підтвердили велич особистості, що своїм титанічним трудом була прикладом для всіх поколінь. Усе просто, адже істинна краса — у вічних цінностях: любови, жертовности, щоденній праці, волелюбности, обороні великих правд.
19 січня 2019 року у Львові, на 99-му році життя, перестало битись серце Омеляна Коваля. А вже 23 січня 2019 року на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря його првоели в останню путь. Життя слід прожити гідно. Так, щоб, зустрічаючи смерть, можна було з гордістю сказати, що все, що відбулось, не було марним. Упевненість в тому, що шлях Омеляна Коваля був не марним, демонструє слід його діянь на землі. У сторіччя народження ми оживляємо теплими словами людину, що стала орієнтиром не для одного покоління українців. Згадуючи світлої пам’яті справжнього націоналіста, Спілка Української Молоді має за честь бути послідовником його великих справ, які беззаперечно слідували гаслу «Бог і Україна».
Матеріал підготував Захар ПОБЕРЕЖНИЙ, Спілка Української Молоді в Україні | 
