Лецівка – невеличке село на Рожнятівщині, оточене лісом і розташоване, як кажуть, на краю географії. Але воно живе. Люди його не лишають, живуть дружно, як одна велика родина із спільною трагедією. До 1950 року совіти зрівняли Лецівку з землею.

Більшість селян за зв’язки з партизанами у три етапи вивезли до Сибіру. Решту переселили на Херсонщину, пише Репортер.

Вулиця, річка, церква

Лецівка лежить в ямці між трьома горами – Майдан, Рипори й Баранча. Колись його називали Лесівка, бо був такий Лесь, який і заснував село, але людям прижилося – Лецівка.

Тут лише одна вулиця – Тараса Шевченка, яка тягнеться уздовж річки Паровиці. Краєвиди навколо неймовірні.

Тут народилася майбутня дружина Романа Шухевича Наталія Березинська, а наприкінці 1930-х у селі переховувався відомий режисер Лесь Курбас.

Церква в селі завжди була одна.

Екскурсію «Репортеру» проводить Лілія Шумей, вона заві­дує місцевим клубом. Каже, нині у Лецівці є 120 хат, 414 мешканців. Порожніх будинків мало. До виселення хат було понад 200. Усю родину пані Лілії також вивезли у 1949 році. На висилці народилася її мама.

«Бабусі вже давно нема, а мати багато не пам’ятає. Але тут є вуйна, вона ще добре чується у свої роки і багато вам розкаже», – говорить Лілія Шумей.

У кожному куті

93-річна Магдалина Бойко сидить у світлій затишній кімнатці на високому ліжку, плете килимки із целофанових пакетів. Каже, не може без роботи. Бабуся багато читає, особливо духовну та істо­ричну літературу. Запрошує до просторішої зали. Показує за вікно на сусідську хату. Колись на тому місці був її дім.

«Нині у селі жодної старої хати – усе побудоване наново, бо після 1950 року тут все зруйнували та спалили, – розповідає пані Магда. – Усіх до одного вивезли, бо в нас тут була ніби партизанська столиця. Крайнє село – під лісом. У нас тут партизанка почалася ще у 1942 році».

Пригадує, як на Великдень усіх хлопців з села вчили марширувати біля церкви старші чоловіки, які пройшли війну. Дівчат не брали, тому вона лише ходила дивитись. Потім хлопців щонеділі збирали на вишколи, вчили стріляти та поводитися з зброєю.

Бабуся розказує, що багато лецівських воювали у сотні «Журавлі». Також у село заходили інші сотні – «Опришки», «Загроза».

Каже, її також задіяли, «бо така була, що в кожному куті». От, ходила до читальні, слухала про самостійну Україну, носила їсти партизанам, штафети передавала від зв’язкової. Навіть ходила вчитись на санітарку у підпільний шпиталь. Він був у хаті на краю села. Магда та ще двоє дівчат училися там щовечора по дві-три години.

«Нас вчила лікарка, але звідки, не знаю, бо ніхто не розказував і ніхто не розпитувався, – говорить бабуся. – Знаю, що її псевдо було «Мотря». Вчилася так два місяці, поки один чоловік не зголосився (зрадив – авт.), водив по селу й показував, де хто пов’язаний з партизанами. Привів до нас і мене забрали. Привезли у Рожнятів, і я ту «Мотрю» бачила. Її вели вже з допиту. Чисто була збита й синя. Вона тоді ще й вагітна була. І ще одну нашу зв’язкову несли на ношах. Її ранили під час облави. Їх двох тоді затримали».

Бабуся пригадує, що її допитували, але не били. Разом з нею були ще кілька дівчат, і всі вернулися додому.

«Питали мене, хто варив їсти партизанам, а я й кажу, якраз жінка того, що здав, і варила, – усміхається пані Магда. – Але то варилося у кожній хаті. Дадуть знати, що має прийти рій, і кожда хата за чергою приймала по 5-10 хлопців. Приходили ввечері, сідали за стіл і їли, що люди мали: квасне молоко, бульбу і десь пироги з чорної муки були, капусту, квасолю. Йой, такі ті хлопці були нещасні… Воші їх їли, голодні, обідрані. Як собі їх згадаю… Хотіли свого, дуже хотіли свобідної України. То й говорили за столом. Якби сі народ любив, такого би не було. Зараз так самунько. Хтось йде, бо хоче України, а хтось нажитися. Потім зачєлося таке, що почали свої своїх убивати, видавати».

Бог їм суддя

Пані Магда згадує, що перші виселки на Сибір почалися восени 1947 року, другий раз – взимку 1949, а 7 липня 1950 вже вивезли всіх до останнього і її теж. Останніх, каже, везли на Херсонщину.

«То рахувалося, що добровільно. Було написано, що люди самі зголосилися, але де то було добровільно?! – різко говорить бабуся. – Ми ще в хаті були, старенький дід, сестра і двоє маленьких дітей. Дві колиски висіли, а туті москалі вже приїхали й дерли бляху з хати».

Магда нікуди не поїхала, бо одна з маленькою дитиною, але й в рідному селі не можна було лишатися. Її чоловіка вивезли роком раніше. У них якраз мало бути весілля. Забрали з-під хати і на вісім років відправили на Сибір – за брата, що був у партизанці.

Два роки жінка тулилася по родичах, але каже, не дуже хотіли брати, бо всі боялися. Нарешті влаштувалась у колгосп у Дубі – сусіднє село біля Лецівки. Навіть пасла худобу на пасовиськах рідного села. Але, каже, нічого від нього не лишилося – «лиш кропивою заросло і гадє завелося».

У 1952 році до Лецівки почали вертатися перші люди з Херсону, повернулась і вона. Згадує, на початках, поки відбудовували своє, люди жили у пивницях, ставили обороги. А потім верталися й ті, з Сибіру.

«У нашій фамілії майже всі були на Сибіру, – зітхає бабуся. – Багато всього можна розказувати. Я ще й записувала десь, але потім спалила. Є таке, що не треба, аби знали. Наприклад, про зрадників. Бог їм суддя, а зараз розказувати, аби діти чи онуки страждали, то не треба. Бо вони не винні».

Тепер жити й жити

Родину 86-річної Емілії Шумей вивезли у 1949 році. Їй тоді було 14. Розказує, що забрали її, брата, сестру і батьків. Забрали через стрия – батькового брата. Отак опівночі обскочили хату й сказали збиратися.

«І так усе село. Тоді чи 50 чи 100 родин вивезли, – говорить пані Емілія. – Десять машин було. Людей, як снопи кидали. Татів колєга спік коржі й молока дав у дорогу. Нашу хату потім розібрали і відвезли будувати маслозавод. Ми у чім були, так і пішли. Якийсь коц був, і мама нас ним накривала. Так ми перемучилися».

Жінка згадує, що у товарняках, як худобу, їх везли два місяці за Байкал. Дорогою багато вмирали. Трупи дітей, старших людей викидали у вікна.

«Давали їсти гнилу тюльку, а вода була лиш солена, – згадує Емілія Шумей. – На нас воші страшні впали, що не мож було убібратисі. А коли привезли у табір, а там тиф на людей упав. Ще від него багато повмирало».

Згадує, як одного разу її брат Степан пішов до лісу з одним охоронцем і вполювали вони там два зайці. Одного охоронець віддав їм. Каже, і там були люди.

«А барак був 20 метрів надовго і 10 зашироко і було нас 50 сімей, – розказує жінка. – Посереди­ні пічка, і там лід топили. Одна жінка з Надвірної вміла підливку зробити з того зайця на всіх. А їсти давали 100 грамів хліба і 200 грамів вівсєнки на сім’ю, хоч яка би та сім’я була завелика. Мама візьмуть, перекип’ятять і так пили. Тато з братом тяжко на шахтах робили. Брата у шахті й убило. Йому 20 років було. Він добре вчився, його брали в ліс, у криївку документи друкувати. Раз тиждень його не було. А ми плачемо, що вбили. Але привів його стрий і каже: «Я у бандерах, сестра у бандерах – буде з нас». То краще пішов би зі стрийком, то хоч був би похований у своїй землі».

Бабуся розказує, як малою носила їсти хлопцям в ліс. Перед тим її тато все перепитував, мовляв, якби совіти злапали, що має казати? «Я знала, як «Отче наш», що ходжу тут, коні шукаю», – говорить жінка.

Пригадує, як йшла зганяти коні, то якраз один партизан втікав від енкаведистів. Сховався у дупло верби, недалеко від неї. Окропився соляркою, аби пси не занюхали. Енкаведисти прийшли до неї розпитувати, побили, але вона мала спровадила їх в інший бік.

Розказує, як у селі п’ятьох їхніх вбили під час облави, і селяни бігом зібралися та схоронили тіла в одній могилі. А нижче бабусиної хати, над річкою стоїть хрест в пам’ять про станичного Дмит­ра Шпільчина. Загалом з Лецівки в УПА загинуло 45 чоловіків і жінок.

«Йшов у ліс і за ним вже слідили, бо здав його двоюрідний брат, – розказує жінка про станичного. – Одного партизана вбили, один утік, а його ранили. Потім на гілках ялинки стягли у село. Він ще був живий. Совіти пішли десь їсти, а його мати з сестрою взєли у верету, мій тато вже яму викопав, кинули туди соломи і так поховали. Бо були би взєли в Рожнєтів і пси би го з’їли. Багато наших вивезли, що не знати, де й поховані. Дитинко, що ми пережили, най Бог сохранить. То зараз би жити й жити».

Світлана Лелик