Наприкінці ХІХ століття Печеніжин називали «містечком мільйонерів», а тепер це велике село зі своїм колоритом і неповторним почуттям гумору.

Такий собі гуцульський стимпанк із вкрапленнями совєтського індастріалу, заробітчанським епосом і галицьким патріотичним пафосом, пише Тиждень.ua.

У маленьких містечках Прикарпаття відчуття часу особливе. Тут минуле виходить на поверхню так само, як пласт породи з-під ґрунту. У Печеніжині дотепер кажуть «іду в місто», коли треба піти в центр селища до магазину, хоча площа Ринок спалена ще нацистами під час каральної операції над євреями. Люди живуть на кутку «Штрека», хоч колія розібрана ще півстоліття тому. Палять ватру в лісі на «Замку», хоч цей замок зруйнований селянським повстанням ще під час Хмельниччини.

Печеніжин мав магдебурзьке право, свій герб і ратушу. За княжих часів тут був дерев’яний замок, монастир василіанів, спалений турками, церква, привезена козаками з Великої України, дерев’яна синагога в гуцульському стилі, один із найсучасніших нафтопереробних заводів Австро-Угорщини, залізнична колія від коломийської ратуші, тюрма, яка послужила полякам, німцям і «совітам», завод із незрозумілою продукцією для радянської військової промисловості та навіть залізний кіоск, де на початку 1990-х продавалися польські жуйки, а зараз кури-гриль.

Найбільше Печеніжин відомий як батьківщина безстрашного гуцульського гангстера Олекси Довбуша, про якого народ склав багато красивих міфів і співанок, культовий рок-гурт «Пропала грамота» присвятила свою пісню, а режисер Сергій Скобун зняв бездарний фільм «Легенда Карпат».

Рік тому Печеніжин засвітився в проекті «Голос Країни» як рідне село Іванки Червінської. За задумом продюсерів, сільської дівчини з гірської глушини, яка дістала шанс завдяки їхньому блискучому шоу. Насправді ж Іванка була вокалісткою дуже відомого в джазових колах проекту ShockolaD, музикантам якого «звьозди» рівня Потапа чи Тіни Кароль могли б хіба що водичку на сцену виносити.

Зовсім недавно та частина наших співвітчизників, яка не має кращого заняття, аніж недільного ранку дивитися телевізор, могла побачити, як Печеніжинська ОТГ перемогла в телешоу «Громада на мільйон». Але перед таким видатним досягненням Печеніжин мусив пройти стадії неолітичних стоянок, поселення трипільців і білих хорватів. Про нього мусили залишити літописну згадку 1443 року. Він мав побути селом, містечком, центром волості, райцентром, селищем міського типу, а поміж тим кілька навіть місяців окремою «Печеніжинською республікою».

Мої дід і баба вирішили поселитись у Печеніжині, бо в 1960-х роках тут була асфальтна дорога. Дід Андрій Босацький був учителем історії, створив музей Печеніжина й у своїх грубезних зошитах постійно записував нотатки з історії села. Баба Настя була лікаркою, відповідно її сфера знань — історії хвороб печеніжинців. Може, тому для мене Печеніжин — це розповіді про людей, які тут живуть або жили раніше.

Отже, про все потроху. Внесок веселої кочової братії печенігів в історію села приховати дуже важко. Чи самі вони сюди забрели, чи тут їх гостинно поселив князь Ярослав Мудрий, попередньо розбивши, невідомо. Очевидно, що ні шедеврів архітектури, ні хитромудрих літописів кочовики по собі не залишили, проте з натхненням залишали слід у генофонді. Дотепер серед мешканців селища можна натрапити на осіб зі східними рисами. Ну й ще час від часу войовничий дух предків прокидається на дискотеках у Будинку культури.

На околицях Печеніжина багато криниць із соляною ропою. Щоб контролювати соляні промисли, звели дерев’яний замок, посадили туди князівську адміністрацію, і місцевість почала розвиватися, ніби в стратегічній комп’ютерній грі.

Містечко переходило від одних польських магнатів до інших із перервами на народні повстання і татарські набіги. Далі Польщу успішно розділили, щоб галицькі патріоти могли ностальгувати за чудовими часами «бабуні Австрії». У 1870 році, згідно з переписом, містечко розрослося на 5200 осіб, і тепер, через півтора століття, у ньому така сама кількість населення.

На той час черпати відрами сировицю було вже довго, нудно і нерентабельно. Але не встигли позаростати стежки до соляних криниць, як Печеніжин накрила нафтова лихоманка. І цей період найбільшого його розвитку пов’язаний з ім’ям фахового економіста й невиправного романтика Станіслава Щепановського.

Щепановський навчався економіки, інженерії та хімічної технології у Відні, Парижі та Лондоні. Працював у британському Міністерстві у справах Індії, навіть дістав пропозицію супроводжувати в колонію майбутнього короля Едварда VII. Але нафтовий бум на Галичині заполонив його. У 1879-му Щепановський запустив свою нафтову копальню в Слободі-Рунґурській, де завдяки інноваційному методу глибинного буріння отримав високі показники та високі прибутки. 1883 року Станіслав Щепановський збудував у Печеніжині найсучасніший і найбільший нафтопереробний завод Австро-Угорщини, де працювали 500 робітників.

Щоб оптимізувати процес, проклав залізничну колію з Печеніжина до Коломиї. Будинки робітників освітлювались електрикою, з цілої імперії сюди з’їжджалися «нафтові гієни», а Печеніжин перетворювався на «містечко мільйонерів». Однак розумітися на економіці зовсім не означає розбиратися в людях. Невдовзі Щепановського «кинули» партнери й усунули з бізнесу. У результаті «романтик позитивізму», про якого писали Болеслав Прус і Генрик Сенкевич, помер у злиднях та депресії. Його могила на Личаківському цвинтарі у Львові.

У Печеніжині від Щепановського залишився будинок в австрійському курортному стилі, де зараз міститься Печеніжинська міська поліклініка. Залізничний міст підірвали повстанці УПА, колію в 1950-х роках розібрали «асвабадітєлі». Будівлі одного з найбільших нафтопереробних заводів Австро-Угорщини не стали ні музеєм, ні атракцією для туристів. Їх руйнують та розбирають на цеглу бізнесмени Твєрдохлєбови з Хмельницької області, які в буремні дев’яності стали власниками.

Економічний поштовх, який Печеніжин дістав наприкінці ХІХ століття, вилився в насичене культурне та громадське життя, а згодом і в зростання освіченості та свідомості українців. У 1895 році в містечку було засновано товариство «Просвіта», у читальні якого було понад 500 книжок, а в драматичний і музичний гуртки ходили чи не всі господарі. У 1900-му за участю доктора Кирила Трильовського в Печеніжині постала одна з найбільших організацій товариства «Січ», членами якої були 200 хлопців та дівчат.

Перед Першою світовою війною в Печеніжині було три команди з копаного м’яча: польська, єврейська та українська.

Драматичний гурток ставив «Печеніжинське весілля» та п’єси українських класиків, декламували вірші Франка та Шевченка. З’явилася нова традиція — стійка біля церкви на Великдень у козацьких строях зі списами. Мабуть, це не надто подобалося місцевій польській владі.

До речі, вулиця Шевченка названа так іще 1935 року, коли війтом був доктор права Василь Маковський — автор книжки «Талєргоф. Спогади і документи».

На базі «Січі» та «Просвіти» утворилися товариства «Сокіл», «Рідна школа», «Союз українок», «Каменярі». Завдяки праці цих організацій у Печеніжині сформувався прошарок сучасних, освічених, активних українців. Цього заряду виявилося достатньо для того, щоб поповнювати лави Січових стрільців, УГА, пережити часи польської окупації, дати бойовиків ОУН, воїнів УПА, пережити м’ясорубку війни і жах терору НКВД, згасати на еміграції та в колгоспах і навіть слабо дійти до наших часів. На відміну від сусідніх сіл після початку російсько-української війни в Печеніжині ніхто не їздить «у Москву на зарібки». Хоча свідомість до того, щоб не слухати російську попсу, не викидати сміття в річку чи не красти ліс, іще не дійшла.

З міської архітектури в Печеніжині майже нічого не залишилося. 1942 року під час каральної акції гестапо весь центр містечка було спалено. Близько тисячі місцевих євреїв вивели до Шепарівського лісу й розстріляли. Місто стало селом. Що не згоріло, то було розбомблене війною, підірване під час партизанки або розкрадене за мирних часів. Тому «містечко Печеніжин» — це не будинки, а історії.

Серед мешканців Печеніжина було дуже багато непростих людей із химерними лініями долі. Тут жили шляхтичі та опришки, нотаріуси й фотографи, сажотруси та грабіжники банків, корчмарі й поліцаї, равини й учителі, бійці Печеніжинської сотні УПА ім. Миколи Колодзінського й трударі колгоспу ім. Олекси Довбуша, байкери та фірмани, рекетири й заробітчани.

У центрі Печеніжина, де старий корпус школи-інтернату, мешкав торговець пивом і ситром єврей Наум Вассерман, брат якого був професором у Відні й винахідником «реакції Вассермана».

У Печеніжині мешкала польська родина Вінцензів, до якої належав Станіслав Вінценз — автор романтичної книжки про гуцулів і Карпати «На високій полонині».

Іван Чупрей допомагав створювати товариство «Січ» Кирилові Трильовському, збирати фольклор Володимирові Гнатюкові, організовувати гастролі Гнатові Хоткевичу й Листопадовий чин Іванові Вітовському.

Полковник Роман Самокишин («батько Самокиш») вигнав більшовиків і махновців із Катеринослава, про що Нестор Іванович залишив ображені спогади.

Микола Митлюк був представником ОУН на Далекому Сході й вів агентурну діяльність серед українців Зеленого Клину.

Можна далі розповідати про Печеніжин. Про драматичні історії партизанів із сотні Спартана. Про те, як за часів войовничого атеїзму на колгоспному полі людей переходила нечиста сила. Про історії в стилі Ґая Річі із «золотих дев’яностих» чи про заробітчанські пригоди в стилі античних міфів про аргонавтів. Але залишимо Печеніжин у часі свого розквіту, коли тут було місто. Місто, яке далі живе в паралельному вимірі й періодично пробивається в тканини сучасності паростками чи метастазами.

Тут добре пам’ятають, чий рід походить із ґаздів, а чий із «барщєків», хто кого здав «совітам» і де було чиє поле. Моя мама, вчителька географії, каже, що в печеніжинській школі більше дітей, які були в Римі, ніж у Києві. Тут діалектом обговорюють запуск «Фалкону», по ямах їздять на Tesla, а пополовши картоплю, у Skype переказують родичам у Чехії або Іспанії останні плітки.

Перед Печеніжинською селищною радою поруч майорять прапори України та ЄС. Чи то на згадку про наївні ідеали Євромайдану, чи то нагадуючи про те, що колись містечко належало до європейського культурного простору, чи як констатація того, що половина населення на заробітках у Європі. Хочеться вірити, що це провісник якщо не зоряного майбутнього Печеніжина, то принаймні відродження європейської свідомості його мешканців.