Священник і поет-дисидент Ярослав ЛЕСІВ у мордовських тюремних казематах рятувався молитвою. Сум, породжений несправедливістю радянського режиму, розвіювали також листи до рідних, нехай лише два на місяць, як дозволяли кати українського народу. Писав їх стареньким мамі й татові, сестрам у село Лужки на Долинщині, в якому народився. Дрібним почерком мережив аркуші до дружини Орисі та малого сина Тараса, що надходили на домашню адресу міста Болехова. І чи не кожну письмову звістку політв’язень завершував словами: «Переможе світло, бо на те й Господь».
3 січня 2025-го Ярославу Лесіву мало б бути 80 років. Життя праведника за віру, честь і гідність обірвала чорна «Волга» поблизу Івано-Франківська 9 жовтня 1991 року в автотрощі з ознаками спецоперації, спланованої ворогами України.
У сяйві Христової правди
До свого нотатника записала чимало світоглядних висловів Ярослава Лесіва з його листів, які передала мені дружина Орися для ознайомлення.
Мене сколихнула філософська поезія зі збірки «На лінії болю», сигнальний примірник якої вичитували разом з її автором у моєму помешканні в Долині – кореспондентському пункті першої демократичної газети України «Галичина» – навесні 1991 року. Назва цієї книжки – «У небі пісня обірвалась», яку впорядкував Олесь Дяк і яка побачила світ уже після загибелі священника й поета, означила цю непоправну втрату.
Пройнялася його духовними роздумами про суть життя як дороги до Бога. А тепер, коли лунає відгомін святкування народження Ісуса Христа, пульсує в душі зболений поетичний образ Ярослава Лесіва: «Іще одне Різдво сльозою відхололо...». Писав так, бо найбільші християнські свята майже півтора десятка літ зустрічав за ґратами.
Запам’ятала і таку його думку: «Де зник страх, тьма жити не може». Ось чому Бог допомагав йому в протесті проти комуністично-кадебістського свавілля голодувати 192 дні!
Як християнський заповіт звучить його вислів: «Не великими будьте, а святими». Вважав, що «бути великим – означає поборювати інших, а святим – поборювати самого себе». Прозірливість священника й поета вражає. Він, знаючи імперську систему зсередини, її ненависть до української національної ідентичності, схоже, передбачав свою смерть.
Чорна тінь за мною ходить,
Чорно стелиться під ноги:
Чорні тіні – ночоброди
Облягли мої дороги.
І колись за вулиць скрутом
Вдарять в сонячне сплетіння –
Упаду, сплетуся спрутом,
Перетворюся в коріння.
Стану деревом терновим,
Закохаюся в калину.
Стану мріяти однова
Про одвічний хрест людини.
Навіть там, за ґратами, як писав в одному з листів до мами, датованому 7 січня 1973 року, він «умів ставати святом для себе». Ділився думками: «Переді мною справжнісінька ялинка – із зелених зошитних обкладинок, із «золотим» хрестом і зі «срібними» кулями. Дідух, ягнець на сіні зліплені з хліба і побілені зубним порошком... Потім я колядував хлопцям «Бог предвічний народився», «Пречиста Діва Сина зродила», «Нова радість стала», «Сумний Святий вечір», «Дивная новина». Пишу, мамо, не плачте, а в самого сльози на очах...».
За престолом серця
Попри «вселенський біль» Ярослав Лесів вірив, що «собор у серці проросте».
...Ми їхали з ним до Івано-Франківська. Побратим художник-дисидент Опанас Заливаха підготував ілюстрації до його поезії, і ми мали вибрати їх. За освітою вчитель фізкультури, Ярослав Лесів надто ретельно працював над словом. У нього воно народжувалося і від знання багатства української мови, і від внутрішнього відчуття її краси та гнучкості, його природного прагнення вдосконалювати себе. Це мені імпонувало, спонукало до естетичного мислення. Власне, тоді знала про Опанаса Заливаху найбільше з розповідей священника, про що написала у своїй книзі есеїв «Дзвін у храми серця». Зокрема про їхню першу зустріч у таборі для політичних в’язнів. Молодий прибулець здивував старшого каторжника своїм сальто. Спортсмен же! З незабутнього спритного скоку новобранця й розпочалася наша розмова. Художник не квапився розгортати теку з графікою. Згадував про село Лужки, в якому гостював і ледве встигав за господарем крутими гірськими схилами. Я знала, що Опанас Заливаха був у рідному селі свого побратима. Не хотіла перепиняти його захоплення нашими Карпатами. Він народився ж на Слобожанщині!
Разом обирали художні роботи до книги. Їх цікавила моя думка як журналістки. Вона однозначна: поетичне слово й відчуття його художником злились воєдино! Зріднилися страдницькими роками далеко від України за її визволення з-під московського ярма. Тому твори несуть світло з-поміж чорних ліній...
Дорога додому повнилася осяйними спогадами. Поет радів, що його вірші підсилює графіка талановитого митця з-за ґрат, і притаманна лише йому «художня вертикаль від земного до небесного» вивершує задумане, народжене з болю та віри в тюрмах ненависної імперії. Радів і з передмови до своєї першої книжки в Україні «На лінії болю», що написав Євген Сверстюк, з яким ділили арештантські дні, який бачив його «напівживого й висохлого до кісток».
Священник, а тоді він був деканом УГКЦ у Долинському районі, запропонував поїхати до Гошівського монастиря отців василіян на Ясну Гору. «Почекайте мене тут, я зараз», – тихо попросив. Водій знав, у чому річ, а я – ні. Через якусь мить Ярослав сідає в авто зі свіжоспеченою паляницею. Розстеляє білу ряднину, і на ній засяяла й запахла пухка хлібина. Як діти ми ламали її руками, їли й тішилися, що Ясна Гора повернула свою обитель, яку обрала за святий престол Божа Мати – небесна й земна цілителька наших душ...
«Українська Голгофа» – праця Ярослава Лесіва з історії першої відправи на Ясній Горі в Гошеві. «...І цілу ніч триватиме Літургія. Перша від 1950 року. І сльози піднесеної радості тектимуть з очей вірних, і вістка долами й горами піде, і люди казатимуть, що годі боятися, ховатися, час відстояти себе і свою Церкву. Та сила Господня тої ночі буде сильнішою, люди стрінуть схід сонця із серцями, переповненими радістю єднання у спільній молитві, понесуть благу вість про хресний хід у далекі й близькі оселі».
1991 рік позначений дисидентськими смертями. Перед загибеллю Ярослава Лесіва, 20 вересня того ж 1991-го, відійшов за земний обрій політичний в’язень і поет, автор «Невольницьких плачів» Зеновій Красівський з Долинщини, з яким теж була особисто знайома і зчаста спілкувалася в його рідній Витвиці.
Приємними спогадами про цих людей високих ідеалів ділилися на вечорі пам’яті з художником Опанасом Заливахою у Гошеві після трьох років їх відходу до Небес, який організувало подружжя Ольги та Михайла Мельниковичів, про що інформувала «Галичина». Коли священник повертався з Києва після розмови з тодішнім головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком та окремими народними депутатами про легалізацію УГКЦ, то звично завітав до побратима, щоб розповісти про чергову поїздку в пошуках справедливості у столичних чиновників. За словами художника, це була їхня остання зустріч...
Як відомо, на 2025 рік Івано-Франківська обласна рада схвалила регіональну цільову програму вшанування 100-річчя від дня народження художника-дисидента лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Опанаса Заливахи.
«Сніг без ґрат»
Образ снігу як сакрального білого кольору, що з Небес, у творчості Ярослава Лесіва займає особливу нішу. Не випадково його сестра Орина Сокульська, вона ж дружина дисидента й поета Івана Сокульського, обрала для повного видання творів свого брата, до якого ввійшли поезія, листування, публіцистика, спогади й документи, таку назву – «Сніг без ґрат». Книга містить 784 сторінки. Випустило її видавництво «Смолоскип» у серії дисидентської літератури. У ній є розповіді про побратимів Зеновія Красівського, Дмитра Квецка, Василя Кулинина, Михайла Дяка, Опанаса Заливаху, Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Степана Хмару, братів Михайла й Богдана Горинів та інших.
Упорядковане 2014 року Ориною Сокульською видання «Ярослав Лесів. Сніг без ґрат» презентували у Львові в Українському католицькому університеті, в Івано-Франківській теологічній академії Івана Золотоустого УГКЦ, у Болехові...
Того ж року відбулося представлення книги невтомного борця за гідність і свободу України в її нелегкій борні з імперською росією у Києві в колі його побратимів, з якими йшов тернистими дорогами Ісуса Христа. Сестра Орина розповіла про певні труднощі з упорядкуванням з огляду на масив матеріалів.
Від Євгена Сверстюка, автора передмови «Прагнення святости», почула очікуване: «Нам потрібен не православний священник чи греко-католицький священник. Нам потрібен священник з великої літери. І таким був Ярослав Лесів».
Степан Хмара згадував про отця Ярослава як свого духівника в Лук’янівській в’язниці. Богдан Горинь після смерті брата Михайла за двох дякував укладачці та видавництву за пам’ятні дні зі світлою людиною, якою був священник і поет.
Для Василя Овсієнка такий же політичний в'язень, як і він сам, отець Ярослав мав гідність і честь бути «лицарем духу», котрий «не возвеличував біль, а через нього йшов дорогою до світла, до Бога».
Герой України Ніна Матвієнко своїм унікальним голосом додала товариству національної піднесеності, тієї високої духовності, якої прагнули в тюрмах Ярослав Лесів і його друзі-шістдесятники.
Суголосним із патріотичним дійством був і виступ лідера музичного гурту «Хорея Козацька» Тараса Компаніченка.
Благословили видання «Ярослав Лесів. Сніг без ґрат» голови УГКЦ Любомир Гузар та Святослав Шевчук. Зокрема Блаженніший Святослав назвав отця Ярослава «визначною особистістю в історії УГКЦ», котрий «своєю мученицькою смертю запечатав вихід УГКЦ з підпілля» і був «добрим пастирем».
Серед авторів книги, зокрема з Івано-Франківщини – Євгена Барана, Лариси Дармохвал, Опанаса Заливахи, Дмитра Юсипа, є й моє прізвище. Я багато писала про Ярослава Лесіва за його життя та після смерті. Власне, один з останніх публічних виступів надруковано в «Галичині» – моє інтерв’ю з ним про повернення в Україну майбутнього глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського, який народився в Долині. Воно називалося «До духовності й добра» (11 квітня 1991 року). «Тижневик Галичини» публікував мою розлогу статтю «Іще одне Різдво сльозою відхололо...» (10 січня 1998 року). Під такою ж назвою в «Галичині» надрукувала розширену розповідь-спогад про священника й поета (22 травня 2014 року).
Мою публікацію «На річці біля Ясної Гори» 2007 року друкувала низка газет і журналів, зокрема й «Літературна Україна», про що йдеться у книзі «Сніг без ґрат». У листах із тюрем Ярослав Лесів просив «бодай один-єдиний раз напитися свяченої води з-під Ясної Гори». І Бог почув його тихі молитви. Багатолітній політичний в’язень повернувся з тюрем і відновив урочисті походи до річки на Водохрестя неподалік Гошівського монастиря, щоб славити Христа. Він писав:
Пригадую хрести
Із леду на ріці,
Високе урочисте Небо...
Співзвучні нашому теперішньому воєнному лихоліттю його поетичні рядки:
Серце, буди! Довго всі сплять.
Серце, кричи! Досить мовчать.
Серце, люби! Не осуди...
Дух оживи – Бога печать.
Назва авторського проєкту «Війна хрестами чорніє», започаткованого в газеті «Галичина», – з того самого поетичного «вселенського болю» Ярослава Лесіва.
Все, як вчора, як колись, –
Плин ріки, село і ліс.
Тільки цвинтар
Свіжими могилами
У вечірню тишу вріс.
За громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії Ярослава Лесіва указом Президента України 2006 року посмертно нагороджено орденом «За мужність» І ступеня.
Оксана Ровенчак | 
