Підлітковий вік прийнято вважати важким, але сучасні підлітки навряд чи могли б уявити, з чим доводилося стикатися їхнім ровесникам у далекому минулому. Всі шанси на щасливе життя юної людини могли бути перекреслені з причин, які зовсім від неї не залежали. Народжені у позашлюбному зв’язку тоді вважалися людьми другого сорту, але навіть і «законні» діти нерідко ставали заручниками пристрастей і амбіцій дорослих.
Діти «другого сорту»
У давні часи дуже великого значення надавали тому, чи дитина народилася у законному шлюбі чи у позашлюбному зв’язку. Незаконно народжені діти були суттєво обмежені у правах. Так, у XVII–XVIII століттях особи, які були народжені поза законним шлюбом, не мали права займати посади в органах місцевого самоврядування та державні посади, і така ситуація протрималася досить довго. В 1898 році газета «Кур’єр львівський» повідомляла, що на пільгові виплати після смерті державного урядника мають право лише законно народжені діти, які ще не досягли 24-річного віку. Дітей, народжених поза шлюбом, зазвичай зневажали і називали бастардами, і це було великою проблемою, адже таких дітей народжувалося чимало.
Причиною такої ситуації було те, що в ХІХ столітті паралельно діяли два моральні кодекси – ліберальніший для чоловіків і строгіший для жінок. Однак суворі стандарти стосувалися лише пань і панянок «із доброго дому». Як наслідок, чоловіки нерідко заводили романи з жінками, які не були «дамами», – мандрівними артистками, служницями, робітницями, селянками. Але навіть панна з «доброго дому» могла вскочити в халепу і завагітніти до шлюбу. Щоб уникнути скандалу, батьки відправляли вагітну доньку на кілька місяців кудись у «тихе місце», щоб вона спокійно дочекалася пологів. Сусідам і знайомим говорили, що вона начебто гостює у родичів. Після пологів баба-повитуха віддавала новонароджене маля «у добрі руки». Однак залишалося таємницею, скільки незаконно народжених дітей насправді потрапило в «добрі руки», а скільки – у заклади для сиріт або на вулиці, а згодом у будинки розпусти чи вуличні банди. Інколи діти втікали з сиротинців, поповнюючи армію безхатьків. Намагаючись будь-якими способами заробити на життя, неповнолітні ставали легкою здобиччю для звідників, власників притонів або потрапляли у тенета злочинності.
Статеве виховання
На зламі ХІХ і ХХ століть серед чоловіків панувало переконання, що «невинність є нездоровою», а тому попрощатися з юнацькою цнотливістю треба якомога раніше, тобто десь у 15–16 років. Давня преса повідомляла, що одного разу, під час облави, у борделі застукали… учня 8‑го класу станиславівської гімназії. Батьки часто дивилися крізь пальці на те, що їхні юні сини відвідували борделі, бо вважали, що людську природу змінити неможливо, тому хлопець мусить «нагулятися» до весілля. У публічних будинках юні шукачі пригод купували кохання, найбільшою перевагою якого було те, що воно приховане від людських очей. Вважалося, що з двох зол синові краще розважитися в обіймах повії, ніж «увести в гріх» якусь пристойну панянку, ставши причиною скандалу. Наслідком відвідування публічних будинків занадто юними і недосвідченими хлопцями були венеричні захворювання. Прагнучи за всяку ціну уникнути скандалу, батьки домовлялися про лікування сина з приватними лікарями або навіть відвозили юнака на лікування в інше місто.
Неповнолітні дівчата інколи потрапляли у тенета розпусти за сприяння своїх же родичів. Коли сім’я переживала злидні, деякі батьки намагалися поповнити скромний сімейний бюджет за рахунок привабливості власних доньок. Така практика мала місце і серед «порядних» сімей. Частіше дівчатам намагалися знайти заможного кавалера, але бувало, що їм влаштовували платні побачення. Подібні випадки траплялися не лише на зламі ХІХ і ХХ століть, а й значно пізніше. Так, у 1932 році в Станиславові затримали і взяли під варту таку собі Матильду Кобилянську. Жінку звинувачували в тому, що вона змушувала до заняття проституцією свою неповнолітню доньку Еву, якій заледве виповнилося 16 років. Злочинна мати мандрувала різними містами Галичини і підшуковувала для доньки кавалерів на платній основі. Донька спочатку люто опиралася, але, зламана психологічно, згодом просто пасивно підкорилася волі матері. Таким «бізнесом» Кобилянська займалася близько року, але саме в Станиславові поліція поклала край її злочинній діяльності. Під час допиту Кобилянська спочатку категорично все заперечувала, але згодом зізналася, що на звідництво її штовхнули злидні. Звідницю заарештували і позбавили батьківських прав.
Навчання і робота
У ХІХ ст. людей із вищою освітою було небагато – вона вважалась престижною, але мало кому доступною. Щоб влаштуватися на роботу й навіть зайняти державну посаду, достатньо було закінчити гімназію. Однак тодішня гімназійна освіта відповідала рівню нинішнього коледжу. Перш ніж потрапити до гімназії, діти мусили закінчити чотирирічну середню школу.
Складається враження, що навчання в тодішніх гімназіях було дуже важким, адже в місцевій пресі час від часу повідомляли про спроби самогубства студентів. Так, у вересні 1907 року в Станиславові покінчив життя самогубством студент польської гімназії Станіслав Левандерський. Причиною такого кроку став страх перед поганою оцінкою за іспит із латини, який він складав. Левандерський був старанним студентом, хоча й не особливо талановитим, зокрема його два рази залишали на другий рік у гімназійному шостому класі. На іспиті з латини він відповідав слабо, і викладач сумнівався, чи зарахувати йому іспит. Результати іспиту ще не були оголошені, однак бідолашний юнак був упевнений, що його не склав, і відважився на самогубство. Він повісився на стриху, попередньо написавши зворушливого листа до батьків. Як виявилося згодом, викладач латини не був аж таким суворим і іспит студентові зарахував. Та й батьки Левандерського не надто сварили сина за неуспішність у навчанні, тож цей трагічний крок можна пояснити лише нервовим зривом. У похороні нещасного юнака взяло участь багато мешканців міста, які були вражені й пригнічені цією сумною подією.
Немало доросліших гімназистів курили, і це, звичайно, не заохочувалося, але й категорично не заборонялося. Так, у вересні 1908 року гімназійне керівництво нагадувало, що гімназистам суворо заборонено курити у громадських місцях. За це порушників строго карали.
Бідніші гімназисти давали приватні уроки студентам молодших класів. Газета «Кур’єр станиславівський» у жовтні 1907 року опублікувала оголошення гімназиста, який був готовий приватно навчати учнів нижчих класів лише за обід чи скромну винагороду. Видно, студент був ще й сором’язливим, бо адресою для контактів назвав редакцію газети.
Разом зі строгими методами виховання в Станиславові існувала серйозна проблема експлуатації підлітків. У червні 1901 року преса повідомила, що вулицями міста їздять багато возів, що перевозять випічку та інші вантажі, а керують цими возами неповнолітні діти. Автор замітки закликав поліцію звернути увагу на це неподобство, але його обурювала зовсім не експлуатація дитячої праці, а те, що підлітки не мали достатньо сили і вправності для керування возом, а це могло бути небезпечним для вуличного руху. Лише в 1908 році вийшла постанова, яка дозволяла брати на роботу підлітків віком до 18 років тільки з дозволу батьків чи опікунів.
Розваги
У Станиславові початку ХХ століття досить популярними були підліткові бали, які здебільшого проводилися в залі міського казино (тепер вул. Незалежності, 12). Від дорослих такі бали відрізнялися тим, що тривали не «до білого рана», а до півночі або, щонайпізніше, до першої години ночі. Ось що повідомляє «Кур’єр станиславівський» про підлітковий бал, який відбувся в січні 1911 року: «Підлітковий вечір, який відбувся в залі казино за сприяння Товариства народної школи, вдався цілком добре. Особливу увагу звернула на себе танцювальна сценка, що демонструвала весілля у народних традиціях. Її виконали 16 пар юних танцюристів і танцюристок. Національні костюми наших підлітків були дуже гарними, і всім сподобалися. Загалом у балі взяли участь 34 пари. Забава закінчилася о першій ночі, тобто не занадто пізно для того, щоб на ранок підлітки могли прийти на навчання».
Проте підліткові бали не у всіх викликали схвалення. «Ці забави зазвичай поєднуються з костюмованою ходою, з конкурсами туалетів, – писала тодішня преса. – Мабуть, не потребує пояснення, що така дресура легковажності в дитячих душах не належить до найкращих методів виховання. У нас такі бали все більше входять у моду. Діти отримують формальні запрошення, наряджаються як королевичі й королівни і витанцьовують вальси та мазурки. В цьому не було би нічого шкідливого, якби не та амбіція матусь, які переконані: розкішний туалет – це ознака вищості людини. І дуже прикро, що в маленьких голівках теж зароджуються ці хибні уявлення. Пані М. заздрить пані Л., бо її донечка гарніша і краще вбрана, ніж її власна дитина, і забороняє своїм синам із нею танцювати. А від когось із малих гостей чуємо, що «я не хочу танцювати з Янеком, бо він має таке сіреньке вбрання, буду танцювати з Юзьом, бо він має оксамитовий костюм і блискучі пряжки». А інша мала танцюристка питає маму, чи та бачила, що сукенка її подруги значно розкішніша і дорожча, ніж у неї. Зрештою, в дитячому товаристві ми лише бачимо мавпування звичаїв, які панують у світі дорослих. Краще б та юрба, що збавляє час на цих забавах, перенесла свою енергію в зали гімнастичні чи на ковзанки, бо така розвага буде кориснішою для дитячого здоров’я і розвитку».
Мабуть, авторка цього допису мала рацію, але судячи з давньої преси, яка рясніла оголошеннями про підліткові бали, до її думки мало хто прислухався.
Олена БУЧИК |
