На початку червня 1907 року директор міської бібліотеки в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) Юстин Сокульський відзвітував про впорядкування унікальної книгозбірні, яка упродовж останніх 20 років припадала порохами в одному з приміщень магістрату на вулиці Карпінського (тепер – вулиця Галицька, 7). Цю першу в місті публічну бібліотеку формували раритетні видання, частину яких привіз аж із Парижа колишній польський повстанець проти російської царської влади Вінцентій Смагловський, близько 4 тисяч томів до неї передав письменник Ян Непомуцен Камінський (рідний дядько колишнього бурмістра Ігнація Камінського), ще три тисячі книжок пожертвував місцевий бібліофіл Петро Ширін.
«Ця процедура потребувала багато копіткої праці, бо належало не тільки очистити кожен том від порохів, але й зібрати разом розкомплектовані томи та щорічні видання, розкидані в різних місцях. Відтепер увесь зібраний матеріал розкладено за трьома відділами: a) властиво книгозбірня; b) мапи та атласи; c) рукописи», – інформував Юстин Сокульський у своєму дописі до місцевої газети Kurjer Stanisławowski.
Рукописи, атласи та мапи ще потребували інвентаризації, тож тим часом зберігалися у «спеціально придбаній шафі, яка замикалася на ключ». Як зазначив директор книгозбірні, течка рукописів хоч була й невеликою, але доволі вартісною. Серед особливо рідкісних Сокульський відзначав три документи на пергаменті, два з яких були написані німецькою мовою і датовані XV століттям, а ще один, який походить із XVI століття, – латинською мовою.
Юстин Сокульський систематизував станиславівську книгозбірню, відсортувавши книжки у тематичні відділи: історичний, теологічний, філософічний, літературний, природничих наук, шкільних підручників, часописів тощо. Книжкова колекція складалася з творів польською, латинською, німецькою, французькою, англійською (кілька десятків томів) й іншими мовами. Окремо зберігалася довідкова література, гербарії, каталоги і т. д.
Треба сказати, що перші бібліотеки у Станиславові виникли ще у XVIII столітті й існували як збірки переважно богослужебних книг при костьолах і церквах. Найбільші такі книгозбірні були при римо-католицькому костелі та вірменській церкві. Також існувала бібліотека у державній австрійській гімназії, заснованій 1784 року. Але всі ці бібліотеки були призначені для вузького кола осіб, першою ж публічною (тобто, доступною для всіх) книгозбірнею в місті довелося опікуватися Юстину Сокульському. Треба сказати, що його робота була високо оцінена – уже через 4 роки, у 1911-му, Сокульського перевели з підвищенням на відповідальну посаду в одну з краківських бібліотек.
Окрім суто бібліографічної роботи, директор станиславівської книгозбірні займався також краєзнавчими розвідками, кілька з яких навіть опублікував, поповнивши тим самим бібліотечні фонди. Зокрема, відомим є його історичний нарис «Станиславів у 1809 році», в якому йдеться про події австро-французької війни, коли Станиславівська фортеця прийняла свій останній в історії бій.
Серед раритетів станиславівської бібліотеки були й інші праці, присвячені історії міста. Найбільшою популярністю користувалася монографія викладача місцевої гімназії професора Алоїза Шарловського. Книга «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» була видана 1887 року, мала кишеньковий формат, зате – аж 356 сторінок. Цінним додатком до цієї праці була карта тогочасного Станиславова.
А втім, найпершим істориком міста називають вірменина Садока Баронча, польськомовна праця якого під назвою «Пам’ятки міста Станиславова»побачила світ у Львові 1858 року. Вона також зберігалася у тутешній бібліотеці. Книга була у твердій обкладинці та мала 192 сторінки.
У книзі Баронча автор цитує багато документів – привілеїв і фундаційних актів, які не дійшли до наших часів. Автор також активно черпав матеріал з міського фольклору, тож поруч з історичними відомостями тут трапляються анекдоти, легенди та байки. Перевидання цього твору українською мовою дотепер привертає увагу аматорів галицької історії.
Треба сказати, що Садок Баронч при народженні мав інше ім’я. Він походив із незаможної вірменської родини міщанина Григорія Баронча і був названий на честь святого Вінціентія Фереріуша. Тож деякі історики інколи називають його Вікентієм Григоровичем. Своє нове ім’я – Садок – перший станиславівський літописець отримав на честь замордованого у XIII столітті в Сандомирі блаженного ченця-домініканця, коли став послушником у Підкаміньському домініканському монастирі біля Бродів. Його перехід у римо-католицьку віру був непростим рішенням і сприймався неоднозначно представниками різних громад.
До речі, вірменська громада була в Станиславові дуже давньою. Ще засновник міста Андрій Потоцький запросив вірмен із Молдови, щоби розвивати торгівлю та ремесла. Магнат виділив їм земельну ділянку в межах сучасних вулиць Мельничука та Вірменської і видав привілей на будівництво вірменської церкви. Згодом вірменську громаду поповнили біженці з Кам’янця-Подільського, захопленого 1672 року турками-османами, і в Станиславові (як перед тим у Кам’янці) деякий час навіть паралельно існували два магістрати – так званий польсько-руський і вірменський. Але протягом наступних ста років вірменська громада щораз більше асимілювалася з поляками. Через брак парафіян вірменська церква 15 років стояла зачиненою, а після її відновлення туди вже не було кому ходити – громада складалася заледве з півсотні осіб.
1 червня 1907 року в селі Лисець біля Станиславова прощалися з покійним вірменським священиком Каролем Щепанським. Зі своїх 58 років життя 34 роки він присвятив служінню Богові та громаді, заслуживши при цьому великий авторитет.
«Це був один із тих священиків, які без зайвого розголосу, тихо і плідно служать своїм покликанням суспільству…. Його заходами було створено читальню та захоронку (дитячий притулок) у Лисці, каплицю та захоронку в Драгомирчанах, опіку над яким взяло Станиславівське жіноче коло. Він був одним із засновників селянської бурси імені Тадеуша Костюшка», – перелічував заслуги покійного Kurjer Stanisławowski.
У Станиславові також оплакували смерть, але не старого, а молодого, і не вірмени, а українці. Учень шостого класу гімназії Теодор Воронич, питомець «руської» (українськіої) бурси при вулиці Пелеша (тепер – вулиця Академіка Гнатюка) помер у місцевому шпиталі від тифу. Як повідомляла газета, гімназист підхопив інфекцію під час канікул, проведених у рідному селі Посіч Богородчанського повіту. У бурсі, де мешкав покійний, було проведено відповідну дезінфекцію.
А щоби запобігти іншій важкій недузі – віспі, у Станиславові оголосили про обов’язкове щеплення для дітей, народжених між 1 квітня 1906 року та 31 березня 1907-го. Медичні процедури проводил щодня у міській санітарній службі на площі Потоцького, 4 (тепер – сквер біля місцевого медичного університету).
Ще одна трагічна подія сталася удосвіта у вівторок, 4 червня, на колії біля залізничної станції Станиславів. Під колеса пасажирського потяга, який вирушав до Вороненки, потрапив кондуктор Балович, що повертався з нічної зміни додому короткою дорогою.
«Машина тягла тіло нещасного кількадесят метрів, роздираючи його на кавалки», – так оповідав про трагічний випадок Kurjer Stanisławowski. Газета констатувала, що нещастя трапилося з вини самого загиблого, який своєю смертю осиротив трьох дітей.
Тим часом слідча тюрма в Станиславові поповнилася новими мешканцями – у справі про крадіжку з поштового фургона 54 тисяч корон поліція заарештувала ще двох поштових службовців. Затриманий раніше екс-поштар Павликовський зізнався у привласненні лише 26 тисяч корон, які були відкопані в нього на городі, тож станиславівські нишпорки вирішили, що виявлений злодій мав іще кількох спільників.
Натомість на одного небезпечного злочинця у слідчій в’язниці стало менше. Гастролера-«ведмежатника» Якуба Кисілевського, який разом зі спільниками вчинив спробу обікрасти касу філії Австро-Угорського банку та кантор Корнблюха, перевели до столиці краю, де мало відбутися подальше слідство у справі схожих пограбувань у Львові та Ярославлі.
Окрім невдах кримінальних, були в Станиславові ще й невдахи політичні – кандидати, які зазнали поразки на недавніх парламентських виборах. У числі за 9 червня 1907 року Kurjer Stanisławowski, зокрема, повідомив, як склалася подальша доля сіоніста Маркуса Брауде та соціаліста Макса Зайнфельда.
Отож, Брауде, лише мінімально програвши польському «ендеку» Павлу Ствертні, вирішив балотуватися до Галицького сейму. «Вони (сіоністи) уже приготувалися до нової боротьби, а з євреями, які віддали свої голоси за посла Ствертню, постановили порахуватися», - повідомляла газета, зауваживши, що Маркус Брауде після виборів знову постійно замешкав у Станиславові.
Щодо провідника станиславівських соціалістів Макса Зайнфельда, то, схопивши електорального облизня як у місті, так і в повіті, він оголосив, що покидає Польську соціал-демократичну партію Галичини та Сілезії.
Богдан Скаврон
