У день 115-ї річниці від дня народження Ірини ВІЛЬДЕ, 5 травня, члени відродженого Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ) навідалися до Літературного музею Прикарпаття, щоб віддати пошанівок цій самобутній постаті вітчизняного красного письменства, яскравій представниці української епічної прози XX ст.
Власне, вона 1935 року отримала літературну премію цього товариства, що діяло у Львові, за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». А рівно через 30 літ, коли Східна Галичина перебувала вже у складі Української РСР, письменниці присудили Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські». Він був вельми популярним у 60-х роках. Навіть попри те, що його текст певною мірою авторка змушена була переробити відповідно до канонів соцреалізму й вимог радянської ідеології, це широке епічне полотно, своєрідну сагу галицької родини літературознавці по праву називають вершиною творчості Ірини Вільде: вона крізь призму неповторних людських доль, з глибоким знанням жіночої психології відтворила панораму життя краю у першій половині XX ст.
Завідувач музею Володимир Смирнов ознайомив прикарпатських літераторів з розгорнутою тут виставкою «Слово Ірини Вільде» із наявних у фондах цієї установи видань творів письменниці, світлин, матеріалів, пов’язаних із вшануванням її пам’яті. Народилася Ірина Вільде (справжнє ім’я – Дарина Макогон) у Чернівцях у сім’ї народного вчителя, українського письменника Дмитра Макогона. 1923-го переїхала з батьками до Станиславова. В 1923 –1927 рр. навчалася в жіночій гімназії на вул. Липовій (нині Шевченка). Згодом письменниця, яка з осені 1944-го жила і працювала у Львові, часто приїздила в обласний центр Прикарпаття до батьків, яким після їх смерті встановила надмогильний пам’ятник на цвинтарі у Княгинині. Вона ж померла у Львові 30 жовтня 1982 року й похована на Личаківському цвинтарі (сподіватимемось, що й 40-ва річниця цієї події не мине уваги громадськості Галичини).
Зацікавила присутніх також розповідь В. Смирнова про історію появи на фасаді приміщення Літературного музею Прикарпаття – філії Івано-Франківського краєзнавчого музею – меморіальної таблиці, яка повідомляє, що у 30-х і 70-х роках минулого століття тут перебувала українська письменниця Ірина Вільде. Як встановив пан Володимир, вона не раз гостювала у мешканців цього будинку – своїх знайомих. А зробити щось вагоме для відкритого 16 травня 1986 р. Літмузею зголосився, зайшовши туди десь через рік, хлопчина, який представився Смирнову Орестом Івасютою. Сказав, що живе неподалік, закінчує Косівський технікум народних художніх промислів (нині Інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв) і йому викладачі запропонували самому підібрати тему свого дипломного проєкту.
Тоді Смирнов уже знав, хто раніше мешкав у будинку, поріг якого час від часу переступала письменниця, й попросив Ореста зробити ескіз пам’ятної таблиці з портретом і написом про перебування тут І. Вільде. В офіційній історії Літературного музею Прикарпаття записано, що ту таблицю встановили «з ініціативи його працівників», але фактично в їхній особі був лише пан Володимир, який після відкриття цієї установи цілий рік працював тут один. Через якийсь час Смирнов поїхав до Косова й забрав таблицю, яку відлили в металі за ескізом О. Івасюти. Згодом молодий художник не раз навідувався до музею – цікавився, коли ж нарешті його творінням прикрасять фасад будівлі. Але важку таблицю побоювалися встановлювати на занедбаному впродовж десятиліть фасаді. На його капітальний ремонт довелося чекати майже 20 років, і аж тоді заклали таблицю у спеціально зроблену в стіні нішу.
Перед тим виріб косівчан «довів до кондиції» – ретельно його відполірував –інший художник іванофранківець Володимир Соловський. А сам О. Івасюта, як довідався Володимир Смирнов, жив уже не в нашій області – працював викладачем кафедри художньої обробки металів Львівського національного університету ім. І. Франка. Завідувач Літмузею, певна річ, зателефонував творцю меморіальної таблиці письменниці і запросив на її відкриття, але пан Орест так і не зміг через хворобу приїхати на цю урочистість. На сьогодні зв’язки з ним утрачено.
Літературний критик голова ТОПІЖ Євген Баран поділився спогадом про те, як 24 грудня 2008 року відкривали пам’ятну таблицю Ірині Вільде, чия біографія тісно переплелася з містом між двома Бистрицями. Він та письменник і краєзнавець Василь Бабій, поет і журналіст Іван Гаврилович наголошували на унікальності повістярського таланту письменниці. Її твори цікаві і для наших сучасників, тож художньо найвартісніші з них варто перевидати, а також екранізувати. Викликає інтерес і сама особистість Ірини Вільде – як літераторки і просто людини. Вона, скажімо, не тільки в 1965-1966 роках, коли очолювала Львівську організацію Спілки письменників України, а й навіть у вже вельми поважному віці активно підтримувала талановитих молодих прозаїків і поетів: Дмитра Павличка і трьох Романів – Кудлика, Горака й Іваничука, який шанобливо назвав її «нанашкою», тобто «хрещеною матір’ю» літераторів. Чимало моментів біографії письменниці ще потребують уваги дослідників.
І гість із столиці – представник Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві, Київського товариства філателістів, громадський діяч Олександр Канівець завітав того дня до Літературного музею Прикарпаття. Подарував для поповнення експозиції цієї установи свій авторський художній конверт із зображенням встановленої на її фасаді пам’ятної таблиці Ірині Вільде, який на замовлення ентузіаста виготовили в івано-франківському видавництві «Місто НВ» й погасили на головпошті в день 115-ї річниці від дня народження письменниці, крім календарного, і спеціальним штемпелем із присвятою ювілейній даті.
Власне, столичний філателіст захопив цією справою і В. Смирнова, чий авторський конверт із зображенням та екслібрисом Літературного музею Прикарпаття за тиждень перед тим теж було погашено на пошті спеціальним штемпелем. А приїхав О. Канівець уже не вперше у нашу область із двома філателістичними виставками: «Україна – День незалежності» та «Останнім шляхом Кобзаря», яку підготував у результаті свого поштового походу-реквієму 2011-го, коли відзначали 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка в Україні. О. Канівець пройшов за маршрутом останнього шляху Кобзаря із Санкт-Петербурга до Канева. Відтоді з цією виставкою пан Олександр, учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності, побував зокрема уже і в часі нинішньої масштабної російсько-української війни у більш як сотні українських міст і містечок, у поштових відділеннях яких йому погашали тематичні конверти і наклеєні на них марки. Згадані обидві його пересувні виставки наприкінці квітня було розгорнуто в тому ж Літературному музеї Прикарпаття.
Навідався О. Канівець також у село Медуху нині Івано-Франківського району, яке є малою батьківщиною військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського, та в Старий Угринів Калуського району, де прийшов на світ Провідник ОУН Степан Бандера.
– На Івано-Франківщину приїжджаю завжди з великою приємністю, – розповідає пан Олександр. – Бо це один із тих регіонів, де я відчуваю несхитність і непоборність українського духу. Підживлюють його традиції національно-визвольної боротьби ваших краян – січових стрільців, вояків УПА. Водночас дух вашого краю є не тільки бойовим, а й творчим у тому сенсі, що плекає майстрів слова, пензля, пісні. Та ж Ірина Вільде своїми колоритними творами про Галичину і галичан та громадською діяльністю сприяла розвиткові української літератури й загалом культури. Отож я, уродженець Шевченкового краю, дуже радий, що також долучився – засобами філателії – до відзначення 115-ї річниці від дня народження цієї талановитої письменниці…
Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ |
