Глибше зацікавлення історією Надвірнянщини в мені пробудилося ще у 70-х роках. Тоді на полицях дитячої бібліотеки (нині приміщення «Промінвестбанку» на вул. Мазепи у Надвірній) натрапив на книжку С. Голубова «Коли фортеці не здаються», на сторінках якої згадується, що штабс-капітан царської армії Дмитро Карбишев під час першої світової війни працював над створенням укріплених позицій російських військ на «рубежі Надвірна-Коломия». З часом до рук потрапило немало інших аналогічних писемних згадок, котрі толерантно доповнюють загальноприйняті напрацювання місцевих істориків, вносять своєрідний колорит в історію нашого міста. Виявилося, що під час Першої світової війни у складі російської армії (326-го Белгорайского піхотного полку 82-ї піхотної дивізії 9-ї армії Південо-Західного фронту), котра, під час Брусилівського прориву просувалася у напрямку Надвірна-Коломия-Чернівці, у званні унтер офіцера воював легендарний Василь Іванович Чапаєв. На сьогочасній межі Надвірнянського та Коломийського районів відбулися позиційні бойові дії, обманлива фортуна хилилася то в один, то в інший бік. У ті ж часи (у складі 186-го піхотного Асландузского полку царської армії), стоптував чоботи по Карпатах і Сидір Артемович Ковпак. Наступного разу він опинився у наших краях у 1943-му під час славнозвісного партизанського рейду. У середині 90-х мені довелося побачити в одному з обійсть с. Глинки (Середньомайданська сільська рада) артилерійський снаряд калібром орієнтовно 320-350 мм, котрий газда використовував як наковальню. Зрозуміло, вибухової речовини у ньому вже не знаходилося. Саме від цього чоловіка (наскільки пам’ятаю, на той час він був головою парафіяльної ради місцевої церкви) я вперше почув про бої, котрі точилися у тих краях у Першу світову війну. В районі сіл Середній Майдан, Глинки та Струпків стояли важкі гарматні (мортирні) батареї, після них залишилося багато різного залізяччя. У книзі Р. Гандзюка «Надвірна. Історичний нарис» згадується про те, що в 1944 р. у місцеву (у Надвірній) ОУН вступила Ніна Брищук, котра прибула у Надвірну за комсомольською путівкою і працювала медсестрою у лікарні. Виявляється, що кількома роками раніше, у квітні 1941-го, за такою ж путівкою, у наше місто з Донбасу приїхали дві комсомолки – Антоніна Іваніхіна та Люба Максімцева. У Надвірні на той час уже працював дядько Максімцевої комуніст Г. Жигалко (ймовірно, прибув на наші терени у першій хвилі радянської партійної номенклатури у вересні-жовтні 1939-го). Він посприяв, щоб Надвірнянський (міський) комітет комсомолу дівчатам видав відповідні виклики та пропуски. Відділ охорони здоров’я направив їх на роботу в хірургічне відділення районної лікарні.
Відходячи з відступаючими радянськими військами, Антоніна Іваніхіна потрапила у полон, організувала втечу з табору, дібравшись до Краснодону, вступила у «Молоду гвардію». Її арештували і стратили гестапівці у 1943-му. Любі Максимцевій вдалося вислизнути із лабет окупантів. У 1960-1970 рр. початкові (1-3) класи Надвірнянської середньої школи № 1 розміщувалися у приміщеннях нинішнього ліцею (вул. Б. Лепкого-Княгині Ольги), міжшкільного виробничо-учбового комбінату (вул. Шевченка) та теперішнього відділу Державної служби охорони. Для цілого покоління надвірнянців засвоювання азів науки започатковувалося у відомих всім «конюшнях», котрі й до цих пір збереглися у вигляді «ветхих споруд», що входять до майнового комплексу відділу освіти РДА (ЗОШ №1 та МНВК). Першокласники набору 1975 року навчалися «Букваря» у «приміщенні, що за церквою». Дотепер на фронтоні цієї будівлі видніються цифри «1911» – надійно закріплені нашими предками мітки дати будівництва споруди. У 1944-му там поміщався госпіталь для поранених військовослужбовців німецької та угорської окупаційних армій, поруч – кладовище для померлих (на території саду ліцею). Коли, десь у 70-х роках, там прокладали труби газопостачання, ковш ескаватора зачепив частину поховань. Забігаючи наперед, скажу, що вже у середині 1990-х років мені довелося брати участь у перепоховані похованих там угорських солдатів. Могили німців віднайшли за церквою Воздвиження Чесного Хреста. Поруч із «конюшнями» стояла ще одна будівля – кам’яна споруда, яку використовували як господарське приміщення. Чи могли учні, зносячи туди макулатуру, знати, що промине три-чотири десятиліття і ця будівля отримає статус «міського замку» Надвірної? Коли у 2006-му там приступили до роботи археологи, я вдруге «познайомився» з їхнім керівником Михайлом Філіпчуком. Уперше доля звела мене з ним у м. Виноградів на Закарпатті, де він у середині 1980-их, після закінчення Чернівецького університету, викладав історію у політехнічному технікумі, де я навчався. У Надвірнянській середній школі № 1 освітянські дисципліни, котрі можна об’єднати у напрямок «краєзнавство», викладали «на висоті». Викладачі старалися прищепити любов до рідного краю своїм вихованцям, залучали їх до участі у різного роду профільних гуртках та олімпіадах. Особисто я, перш за все, вдячний викладачам географії Людмилі Олексіївні Тріфоновій та історії Емілії Василівні Лукавецькій, завдяки котрим почав глибше цікавитися цими науками. Клас, в якому я навчався, у 1979 році став експериментальним – курс дисципліни трудового навчання замінили на вивчення гуцульського різьбярства, котре став викладати Микола Дмитрович Йосипенко. Прекрасний педагог, фанат своєї справи, він вніс вагому лепту в розвиток рідного навчального закладу. За його безпосередньої участі інтер’єр школи прикрашали виготовлені учнями під його керівництвом стенди, в оформлені яких, наскільки дозволяла тогочасна система, домінував український національний колорит. Він започаткував збирання експонатів для майбутнього шкільного музею. Пригадую, як під час пошуків металобрухту, один господар погодився віддати нам, хлопчакам, чималеньку купу різного залізного непотребу. Перевантаживши все те на візки та велосипеди ми виявили дві поржавілі рушниці та кілька касок, які одразу й передали вчителеві для майбутньої експозиції. Микола Дмитрович викладав ще малювання та креслення. Під його керівництвом ми, п’ятикласники, виходили на незавершене тоді будівництво церкви Благовіщення Діви Марії на вул. Соборній (колишня Леніна) та єврейське кладовище. На той час цей будівельний пляц вкривали густі зарості, збоку дороги стояли масивні агітаційні щити-транспаранти. Учні замальовували на сторінках альбомів ескізи мурованих стін та викарбувані на кам’яних плитах візерунки. Якось довелося бачити, як робітники відбивали із церковних стін цеглу та вантажили її на самоскид, щоб вивезти та використати на спорудженні господарських споруд. Тоді я дізнався, що у стінах церкви на влаштованому стрільбищі у 1940-их роках вправлялися у стрільбі офіцери місцевого гарнізону НКВС (один із підрозділів розміщався на території сучасного райШРБУ облавтодору). Наскільки відомо, стався трагічний випадок: дружина офіцера влучила кулею у власну дитину, котра необачно опинилася у кущах позаду мішені. Безбожники схаменулися – освячену церковну будову перестали використовувати під тир. Довелося чути, що стіни однієї із побудованих із церковної цегли споруди довгий час вкривало павутиння тріщини. Тільки після того, як освятили відбудовану церкву Благовіщення Діви Марії (нині Прокатедральний Собор), цей процес зупинився. Будівництво кількох інших колгоспних будівель, де використовували відбиту з церковних мурів цеглу, так і не завершили… Вступивши в 1990-му в історико-просвітницьке товариство «Меморіал», уже наяву зіткнувся з подіями минувшини. Участь у розкопках, спогади учасників національно-визвольних змагань та старожилів вносили своєрідний колорит у сприйняття історії краю. За 20 років на цій основі нагромадилася велика кількість історичної інформації. На превеликий жаль, опрацьовуючи її, між раціональним зерном доводиться стикатися з різного роду половою, відсівати її на бік. Голова райорганізації цього товариства Олександра Зварчук внесла вагомий вклад благородну справу вивчення історії нашого краю, систематизувала її, і цим заклала фундамент для створення Музею історії Надвірнянщини. Окремо хочу згадати й нині покійних «меморіалівців» Михайла Юрійовича Федоришина, Ярослава Павловича Бучка та Марту Юріївну Мітрошину. Від них дізнався дуже багато цікавого з історії Надвірнянщини, з часом вдалося відшукати документальні підтвердження їхніх слів. Маю намір на сторінках «Народної Волі» про це оповісти. На превеликий жаль, нинішньому поколінню надвірнянців ще не повністю доступна інформація про становлення та розвиток Надвірнянського краю. Незначний наклад видань не може покрити потреби бажаючих мати таку літературу. Зрозуміло, що брак коштів не дає можливості видати достатнім накладом об’ємний історичний нарис, котрий мав би зайняти достойне місце на книжкових полицях у надвірнянських родинах. Вважаю, що ця перешкода є тимчасовою, її не важко здолати – потрібно лише бажання. Надвірнянщина заслуговує, щоб її минуле стало доступне для пізнання нащадками. Михайло АНДРІЙОВИЧ, член Національної спілки журналістів України, член історико-просвітницького товариства «Меморіал» |
