На зламі ХІХ і ХХ століть Станиславів був провінційним містом, де життя минало спокійно і розмірено. Сенсаційних новин було небагато, тому їхнє місце інколи займали плітки. Вони були невидимим тлом міського життя – тією «соціальною мережею» минулого, де замість дописів були перешіптування, а замість «лайків» – багатозначні посмішки.

Давні поголоски цікаві для нас тим, що відображують буденне життя Станиславова з його тривогами та клопотами і дають нам розуміння, чим жило тодішнє місто, пише Західний кур’єр.

Про релігійних діячів

У ті часи релігія відгравала дуже важливу роль у житті містян, тож недивно, що вона займала значне місце у міських розмовах. Зокрема багато пліткували про греко-католицького єпископа Григорія Хомишина, що, безумовно, свідчить про його велику популярність. Так, у березні 1904 року містом поповзли чутки, що деякі священники з греко-католицької капітули Станиславова подали протест до митрополита проти призначення Хомишина єпископом. У разі його призначення вони нібито погрожували відмовитися від своїх посад. Цю плітку підхопили навіть деякі поважні часописи, зокрема «Газета львівська». Тож станиславівські часописи мусили публікувати офіційне спростування цих поголосок.

В 1908 році незадовго до свята Водохреща місто облетіла чутка про загадкове зникнення Григорія Хомишина. Про це повідомляли львівські україномовні газети. Висувалися  різноманітні гіпотези відсутності єпископа й зазначалося, що він, очевидно, не зможе взяти участі в урочистостях. Чутки, як завжди, виявилися перебільшеними, адже єпископ лише терміново виїхав з міста у справах і благополучно встиг повернутися до своїх прихожан на йорданські святкування.

В лютому 1909 року місто облетіла тривожна звістка: Хомишин у тюрмі! Численні очевидці бачили, як єпископ входив до будівлі коломийської тюрми разом з тамтешнім головою суду Середовським. В Станиславові певний час панувало справжнє замішання, аж поки українська громада не дізналася, що єпископа не заарештовано. Він усього лише прибув до Коломиї, аби провідати греко-католицького священника Івана Онуцького, якого звинувачували в образі війта одного з околичних сіл та кількох парафіян. За свої необережні слова священник мусив відбути десятиденний арешт, а єпископ Хомишин прибув, аби підтримати його морально, бо вважав усі звинувачення несправедливими.

В березні 1907 року містом кружляли неймовірні поголоски – начебто станиславівські священники оголосили страйк. Говорили, що церковники припинили служіння й зажадали покращення умов своєї праці. Однак газета «Кур’єр станиславівський» рішуче спростувала ці плітки і запевнила, що місцеві отці ніколи б не відмовилися служити Богові й своїм прихожанам. А отже, такого «екзотичного» страйку в місті не було й бути не могло.

У квітні 1910 року в місті поширювалися чутки про те, що сестри-урсулянки виїжджають зі Станиславова і закривають ліцей та гімназію, якими вони керували. Міська преса була змушена навіть розмістити офіційне спростування чуток, хоч їхнє джерело залишилося невідомим. Навчальні заклади урсулянок розміщалися у триповерховій кам’яниці Кароля Драчинського по вулиці Камінського (нині вул. Франка, 14). Тут знаходився шестикласний ліцей, об’єднаний з початковою школою для дівчат. У 1911 році ліцей перетворили на жіночу реальну гімназію, збільшивши термін навчання до восьми років. Перед Першою світовою війною там навчалися від 120 до 170 дівчат.

Про готель «Імперіал»

Готель «Імперіал» був одним з найбільш респектабельних у місті, тож недивно, що він потрапив у поле зору пліткарів. Він знаходився по вул. Казимирівській, 3 (нині вул. Мазепи) і був відкритий у липні 1893 року. Заклад мав 30 номерів, які пропонував гостям за досить помірними цінами – від 1,6 корон за місце. Першим власником був єврейський підприємець Макс Марґулєс, який мешкав у квартирі, що знаходилась у тому ж будинку, що й готель. В 1903 році Марґулєс продав готель Вільгельму Тюркелю – відомому станиславівському ресторатору, що певний час був власником популярної кав’ярні «Габсбурґ». Сам Марґулєс переїхав до Коломиї, де також відкрив готель.

Містом гуляли чутки, що в готелі «Імперіал» панували дивні порядки: персонал начебто платив власнику великі гроші за право працювати в цьому закладі. Так, офіціант сплачував аж 90 корон у місяць, прачка – 48 корон. І лише портьє не вносив оплати, але був зобов’язаний забезпечувати готель водою. Зате вся обслуга мала право брати з гостей чайові й заробляти на різних побічних послугах, навіть не дуже моральних. Говорили, що співробітники готелю, аби «відбити» витрачені гроші, не гребували навіть проституцією. Коли чутки дійшли до місцевої преси, тодішній власник готелю Вільгельм Тюркель був змушений дати у «Кур’єрі станиславівському» офіційне спростування: жоден працівник не вносив оплати за право у нього служити, навпаки, вся обслуга отримувала платню, ще й дуже пристойну. Але хіба ж зупиниш охочих попліткувати?

Незважаючи на темні чутки, у готелі нерідко зупинялися поважні гості. В 1894 році у закладі гостювала знаменита акторка Гелена Моджеєвська, яка прославилась блискучим виконанням шекспірівських ролей і вважалась однією з найпривабливіших жінок імперії. В 1901 році в готелі «Імперіал» зупинявся князь Любомирський – нащадок древнього шляхетського роду, а також відомий окуліст і філантроп. В 1903 році тут проживав Леон Білінський – видатний політик, депутат австро-угорського парламенту, а згодом і міністр фінансів.

Про Дирекцію залізниць

Відкриття Дирекції залізниць (тепер центральний корпус медичного університету) в 1894 році стало дуже важливою подією для Станиславова, яка мала велике значення для його економічного розвитку. Достатньо зазначити, що Дирекція залізниць стала одним з найбільших платників податків у місті. Крім того, її відкриття суттєво вплинуло на ринок житла та будівельний рух. За те, щоб Дирекцію залізниць відкрили саме у Станиславові, містові довелося поборотися. Вище залізничне керівництво спочатку мало резиденцію лише у Львові, але наприкінці ХІХ століття мережа колій настільки розширилася, що назріла потреба у регіональній дирекції. Претендентами на розміщення регіональної Дирекції залізниць були чотири міста – Чернівці, Перемишль, Коломия та Станиславів. Станиславів переміг передусім завдяки тому, що керівником державних залізниць Австро-Угорщини був уродженець Галичини Леон Білінській, який усіляко лобіював наше місто.

І от у травні 1901 року місто сколихнули сенсаційні чутки – Дирекцію залізниць хочуть закрити! Причому ця звістка поширювалася не на рівні «одна пані сказала», її підхопили впливові регіональні газети. Щоб перевірити правдивість поголосок, газета «Кур’єр станиславівський» провела власне розслідування. Ось що повідомив часопис про його результати:

«Ми знаємо, яке занепокоєння викликала звістка про закриття Дирекції залізниць, яку вже довший час уперто поширюють у місті і в регіональних та іноземних часописах. Тому ми звернулися до нашого посла (депутата – Авт.) пана Ствертні, щоб він у Відні отримав інформацію з компетентних джерел, наскільки ця поголоска правдива. Пан Ствертня з готовністю відгукнувся на наше прохання і зразу ж вирушив із цим запитанням до міністра залізниць пана Віттека, який відразу ж зазначив, що поняття не має, звідки взялася ця байка. Адже він нічого не знає про перенесення Дирекції залізниць і ніколи про це не думав. Коли пан Ствертня вдруге відвідував пана Віттека, він знову згадав про це питання. Тоді пан міністр заначив, що ці поголоски – то просто Eisenbahntratsch ( нім. «порожня залізнична балаканина»).

Ми дуже вдячні панові Ствертні, що він з’ясував цю справу за допомогою компетентного джерела і сприяв тому, що місцеві мешканці заспокоїлися. Від іншої особи, також добре поінформованої в цій справі, ми отримали таку ж відповідь: поголоска, яка блукає по наших та німецькомовних часописах, не містить у собі жодного слова правди. З інших джерел ми довідалися, що ця поголоска вийшла з Чернівців. То був такий маневр, щоб чинити тиск на уряд та високих чиновників. Бо ж давно відомо, що Чернівці і Буковина чуються дуже ображеними тим, що не мають власної Дирекції залізниць».

Про війну

Ще за кілька років до Першої світової війни у світі склалася доволі напружена політична ситуація, тому мешканці Станиславова особливо уважно вивчали пресу, сподіваючись знайти в ній підтвердження чи спростування можливої загрози. Газети розкуповували за лічені хвилини. Проте часописи публікували дуже суперечливу інформацію.

«Війни не уникнути, але мир гарантовано» – так іронічно підсумовував «Кур’єр станиславівський» інформацію, яку доносили до читачів загальнодержавні газети. Ця невизначеність провокувала виникнення чуток і підсилювала паніку. Настрої у передвоєнному суспільстві змінювались мало не щодня. Зрозуміло, що такі настрої не могли не відбитися на роботі банківських установ. Паніка мало не спричинила повний крах Каси ощадності – однієї з найважливіших фінансових установ міста. Люди вважали, що у випадку війни гроші й цінні папери, що зберігалися в банках, можуть пропасти, тому масово забирали з фінансових установ свої заощадження. Цією ситуацією користувалися шахраї, які за низьку ціну скуповували ощадні книжки, а потім заробляли на цьому великі гроші.

В 1912 році керівництво Каси ощадності неодноразово публікувало звернення до громадськості, в яких запевняло, що готівка, яка зберігається у цій установі, цілком безпечна:

«Люди не думають про те, що до війни, може, ще далеко, що навряд чи Галичина буде місцем воєнних дій, і що ніяка війна не скасує прав власності й не знищить фінансові інституції». Вкладників переконували, що якраз масове забирання коштів з банків може стати причиною їх втрати – якщо не через банкрутство банку, то через квартирну крадіжку.

Як відомо, побоювання громадськості виявились не такими вже й безпідставними. 6 серпня 1914 року Австрія оголосила війну Росії, а 28 серпня почалася знаменита Галіцийська битва. Прикарпаття стало ареною жорстоких боїв між російськими та австро-угорськими військами. Вже 3 вересня Станиславів зайняли російські війська, а згодом місто неодноразово потерпало від обстрілів та руйнувань. Каса ощадності була сплюндрована росіянами, а всі речі, отримані як застава для кредиту, були реквізовані. Тож інколи й поголоски бувають правдивими. Недаремно ж кажуть: немає диму без вогню…

Олена БУЧИК