Смерть Юрія ІІ, останнього з роду Романовичів, поклала кінець Галицько-Волинській державі. Бояри, усунувши князя-католика, обрали собі володарем литовського князя Любарта-Дмитра, що був посвоячений з Романовичами. Він був православної віри і мав популярність на Волині. Бояри думали оперти Галицько-Волинське князівство на союзі з Литовською державою, яка набирала тоді все більшої сили і значення. Любарт взяв під свою владу не лише Волинь, але й Галичину . Але не пощастило вже утримати незалежності Галицько-Волинської держави і цілої її території. Покликання на престол литовського князя – це вже була відмова від самостійності, бо тим способом Галицько-Волинське князівство входило у залежність від Литви, стало литовською провінцією.Але і в цій комбінації не можна було утримати всієї території, що належала до Галицько-Волинської держави. Спротивилися цьому сусідні держави – татари, Угорщина і Польща. Татари, хоч ослаблені, мали ще теоретично зверхність на українських землях, Угорщина могла покладатися на свої давні претензії до Галичини. Польща шукала колонізаційних теренів і бажала опанувати галицьку торгівлю. Всі сусіди намагалися стримати експансію Литви, і так землі Галицько-Волинської держави опинилися в огні боротьби, що тривала майВ 1340 р., на першу вістку про смерть Юрія польський король Казимир пішов походом на Галичину, здобув Львів і забрав звідси коронаційні відзнаки галицьких володарів. Але Галичини не міг утримати під своєю владою. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька взяли управу в свої руки. Вони не зв’язалися сильніше з Любартом, не допомогли йому укріпитися в Галичині, а думали самі рядити країною, обираючи між тими державами, що заявили претензії до галицької землі. Це був відгук давніх змагань галицького боярства, що бажало тримати владу у своїх руках, обходячись без князів. Але ця егоїстична політика боярської олігархії остаточно знищила самостійність Галицької держави. В 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге, зайняв знову Львів, присвоїв собі титул «пана Руської землі» і вже сильно утвердився в новій займанщині. Але Любарт не хотів зректися Галицької землі і за допомогою інших литовських князів розпочав війну з Польщею. Литовсько-українські війська безнастанно нападали на пограничні городи, двічі облягали Львів, ходили також на польські землі. Знову ж поляки разом з мадярами відправлялись на Волинь і навіть здобули Володимир. Боротьба велася з великим завзяттям. Але вся та боротьба не принесла успіху: Галичина разом з Холмщиною залишилася в руках Польщі. Все-таки Казимир, зайнявши Галичину, мусив рахуватися з настроями населення і вів дуже обережну політику. Він намагався якнайтісніше зв’язати Галицьку землю з Польщею, але залишив деякі форми давньої влади. Зокрема затримав назву «королівство Русі», - так звали Галичину останні Романовичі. Після смерті Казимира (1370) польським королем став Людвік Угорський, і під його владу перейшла також Галичина. Любарт і інші литовські князі не визнавали угорської влади і далі вели війну за Галичину. Коли Людвік помер (1382), польською королевою стала його дочка, Ядвіга, що зобов’язалася повернути Польщі Галичину. В 1387 р. вона рушила з військом на Галичину. За допомогою німецьких міщан зайняла без боротьби Перемишль, Львів та інші міста, і тільки в Галичі поставив їй опір угорський воєвода. Так остаточно було включено Галичину до Польської держави. Польща перемогла оборонців самостійності Галицько-Волинської держави своєю сильнішою організацією. Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського. Литва внесла грунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва : вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою. Великий князь мав майже необмежену владу – молодші князі не були його співрегентами, але тільки дорадниками і виконавцями його волі. Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що «новини не вводять», проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні стремління до створення самостійного державного життя. Два століття, прожиті у Великому князівстві, мали позитивне значення в розвитку українського народу. Бо хоч національно-політичне життя не могло розвинутись у повних формах і зустрічало різні перешкоди, все-таки для розвитку культури і національної свідомості це був щасливий час. Урядування в адміністрації і судівництві ведено руською мовою, на цій мові складено всі, без винятку, документи, акти, урядові книги. Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – відчуття, що воно живе у своїй державі, своїм державно-національним життям. Роман Рарик, молодший науковий співробітник НЗ «Давній Галич» |
