Серафинці – найкраще село в Україні.
(Михайло Вишиванюк).
Атени, вони ж Афіни – найбільший осередок культури і слави в античній Греції. Так, будь-яке порівняння кульгає, так само й це. Але не зовсім. Спробую в цьому історико-краєзнавчому есеї це довести. Кожен має право на спростування моїх тверджень. …Цього року сповнюється 520 років від першої писемної згадки про Серафинці. Звісно, село виникло набагато давніше. Гадаю, що початки перших поселень сягають княжих часів, бо дуже тут вигідне географічне розташування. Цілком вірогідно, що люди жили тут і набагато раніше, адже вода в цій місцевості завжди була.
Отже, вперше Серафинці до книги актів, очевидно, Городенки записані в 1500 році. Назва, за найвірогіднішою версією, походить від слова Серафин. Це валютник, міняйло (в селі колись був чоловік на прізвисько Міньо), а його діти – серафинці, тобто діти Серафина. У селі й справді був обмінний пункт валюти, бо розташовувалося на території Речі Посполитої, за два кілометри від молдовського кордону. Не стверджуватиму, що версія остаточна, але більшість науковців та краєзнавців сходяться на ній, зокрема В. Габорак.
На території Серафинців, очевидно, осторонь було сільце Волох, засноване вихідцями із Волошини (Румунії). Це підтверджує те, що у Серафинцях ходить не вертеп, а ироди. У Румунії є письменник Корнелій Ирод. Ироди –колядники.
І ще село Ямгорів. Це турецьке поселення. Тарас Прохасько називає жителів його турками-сонцепоклонниками, що втекли з ісламської Туреччини. Маємо в селі прізвища, очевидно, турецькі, почасти татарські: Боюк, Аліман, Чулкан, Яшан, Буждиган.
1490 року в Галичині вибухнуло перше антипольське повстання під проводом Мухи, якого я виводжу із Серафинців. Саме серед його вояків був турецький загін, з якого кілька турків могли осісти в Серафинцях, якщо хочете, в Ямгорові.
Серафинці – здебільшого село хліборобів і скотарів. Звісно, були і ремісники, ковалі, гончарі, ткачі, бондарі (є пісня про Бондарівну «…в славнім місті Серафинці»). Бондарівна – героїня вінницького фольклору. За однією з версій, у ХVІІІ ст. гетьман Микола Потоцький привіз із Вінниччини добірних хлопців і поселив їх під горою. Прізвища їхні суто українські: Бабії, Ощипки, Козаченки. Назва Винниці – криниці існує в селі й досі. Ще в селі жили шляхтичі Бачинські, воїни, що захищали край. Чи не таким воїном був знаменитий Левко Бачинський?
Чимало прізвищ жителів Серафинців мають закінчення «-ий»: Загаровський, Велегорський, Скуповський, Скібінський, Островський. Почасти ці люди належали до дрібної і середньої шляхти. А ось прізвище Русковолошин засвідчує поєднання двох етносів: русинів і волохів, волошинів. Лазаровичі прийшли до нас із Сербії, Січкарі – з Черкащини. Були представники і з Гуцульщини, Бойківщини: Гуцуляки, Бойчуки.
До речі, лише в Серафинцях збереглися вишивки, завезені із Поділля (Вінниччини). На картині Тропиніна «Дівчина з Поділля» побачите сорочку із вишивкою, яка побутувала в Серафинцях.
Уже перелік прізвищ свідчить про різноманітність етносів у цьому селі. Так от, власне із мішанини, злиття різних людей і зріс феномен Серафинців. Села патріотичного, національно свідомого, розвиненого в освітній і культурній сфері. Це якийсь своєрідний мініамериканізм. Котел, у якому переварювалися різні ідеї, уявлення про світ, прагнення вирізнятися, бути активними.
Далі історія доводить, що в моїй думці є раціональне зерно.
Серафинці – це збірний образ хліборобів, з яких зросла інтелігенція: вчителі, лікарі, інженери, вчені, письменники, художники, журналісти, краєзнавці, працівники культури.
Повернуся до повстання Мухи 1490 р. «Муха» – очевидно, псевдо Андрія Барули. Саме з нього починається героїчна історія боротьби за свободу, в якій беруть участь вихідці із Серафинців.
Історія чи не кожного села у ХV–ХУІІІ ст. – здебільшого «біла пляма». Село не місто, де відбувається набагато більше подій, які фіксують у документах. Тут люди обробляють землю, розводять худобу, птицю. Беруть участь у міських ярмарках, ходять до церкви і корчми. Школи виникають вже у ХІХ ст. Нема осередків культури, а є забави на толоках, вигонах, де співають, танцюють, водять хороводи, гаївки біля церкви, колядують і щедрують, ходять в Маланку і вертеп.
До 1848 року серафинецькі люди відробляли панщину. Кріпосне право було скасовано указом австрійського цісаря Фердинанда. На добру пам’ять про скасування панщини у галицьких селах почали ставити кам’яні хрести.
Є такий і в Серафинцях. Під час радянської окупації добрі люди його вберегли, нині хрест стоїть у центрі села.
З тих часів збереглися дві метрики: францисканська і йосифінська. У них записані тогочасні жителі галицьких населених пунктів із належною їм землею, обидва документи зберігаються у Львові.
Нічого в середині ХІХ ст. не відбувалося знакового чи пам’ятного. Люди народжувалися, одружувалися і йшли на небо до своїх предків.
Та в другій половині, ближче до кінця ХІХ ст., розпочалися помітні зміни.
Серафинчани заклали фундамент церкви, збудували її в 1882 році. Церква ця, Перенесення мощей святого Миколая, розміщена на горбі, що трішки домінує над місцевістю, у куті села, що має назву Николинський, за назвою церкви. А ще у Серафинцях була церква Воскресіння. Очевидно, на куті села, який має назву Воскресенського.
Нову церкву освятили для Богослужіння. Ось один факт з її історії.
На початку 40-х рр. XX ст. церкву розписував всесвітньо відомий художник Мирон Левицький. Він розписав десь зі сто церков у світі, довгий час жив у Канаді. Проживав він у резиденції отця Луцького. Одружився з його донькою Марією. Є портрет цієї вродливої жінки його роботи.
А також створив олівцем портрет дівчини Василинки Демид. Є і його малюнок моста між церквою і резиденцією священника. На жаль, після, на мою думку, невдалого провадження справ церкву було спотворено банальним малярством заїжджих малярів. Розписи видатного майстра щезли. Сподіваюся, що іконостас, який зберігся, є його роботою.
У церкві працював дяком дід відомого письменника Всеволода Нестайка Діонізій. Майже в той же час сотрудником тут був батько Степана Шухевича, рідного вуйка Романа Шухевича. Степан Шухевич як адвокат захищав націоналістів на процесі у Львові, в тому числі і Степана Бандеру. Січовий стрілець, вояк УГА, належав до уряду ЗУНР.
У 1884 році в Серафинцях було організовано перший у Городенківському повіті хор. Є відголоски того, що до хору причетний відомий композитор Денис Січинський.
Приблизно тоді ж у селі організували й аматорський театр. Вистави відбувалися у стодолі так званої «Поташні» неподалік левади. До творення театру причетні Левко Бачинський, син директора місцевої школи Василя Бачинського, і його гімназійний приятель Василь Стефаник.
Василь Стефаник бував часто в домі Бачинських, у родині яких підростала донька Євгенія (Геня). Та хата, де вони жили, не збереглася, є лише світлина. Нині тут встановлено пам’ятну дошку, є погруддя Левка Бачинського (роботи І. Яшана і В. Білоголовки).
Між Василем і Генею виникли почуття. В. Стефаник у повісті «Серце» написав: «Євгенія Бачинська – моя перша любов». Є також коротка новела про їхні стосунки «Раненько волосся чесала». Та щось не склалося. Євгенія страждала, а 1897 року її не стало. Поховано її в родинному склепі на серафинецькому цвинтарі.
Наприкінці XIX – початку XX ст. у селі відкрили дві читальні: спершу на Николинському а згодом – на Воскресенському куті. У 1906 р. в Серафинцях організувалося пожежно-руханкове товариство « Січ».
У березні 1914-го Серафинці у двох читальнях урочисто відсвяткували 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. З доповіддю про поета виступив Левко Бачинський, який тоді вже був депутатом (послом) до австрійського парламенту. Ювілею було присвячено й звіт-огляд «Січі» на вигоні за горою. Звіт приймали Василь Стефаник і Кирило Трильовський.
Посол до польського сейму Богдан Білинський у своїх спогадах написав: «Під національно-громадським оглядом Серафинці є одним із найбільш свідомих сіл повіту. Звідси ще до Першої світової війни ходило до гімназії в Городенці близько 60 хлопців, а в 1905–1906 рр. мали в Коломиї власну бурсу».
1 серпня 1914-го почалася Перша світова війна. З села на війну забрали близько 500 осіб. До першого полку УСС із Серафинців було зараховано 700 осіб.
Село почергово переходило з австрійських рук до російських. До речі, в Серафинцях був і відомий Василь Іванович Чапаєв. А гостювала в графа, який командував татарським полком і штаб якого розміщувався у селі, донька царя Миколи, яка працювала сестрицею в армії. З нею була придворна дама.
1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено українську владу, а 18 листопада постала ЗУНР та створено УГА (Українську Галицьку Армію). Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич, його заступником – Лев Бачинський.
У середині серпня 1920 р. загоном із Заліщик прибули на постій до Серафинців українські вояки на чолі із Симоном Петлюрою. Ад’ютантом у нього був небіж Мстислав, майбутній митрополит. Зі спогадів Івана Шлемкевича відомо, що штаб розмістили в хаті Гуцуляка, а в його хату зайшов сам отаман з родиною. Через три дні штаб С. Петлюри покинув Серафинці.
У село ввійшли польські легіонери, які охороняли кордон між Галичиною й Буковиною, що приблизно за два кілометри, і який існував до 1940 року.
У часи Другої Речі Посполитої Серафинці залишалися найбільш національно свідомим селом у Городенківському повіті. Поляки намагалися колонізувати його, але свідомі українці перешкоджали цим утискам. Найгірше було в 1930 році, коли почалася пацифікація, так зване утихомирення українців. Було багато знущань, побитів, погромів у хатах-читальнях.
Тоді ж не стало Левка Бачинського, віцепрезидента ЗУНР, багатолітнього посла в австрійському парламенті та польському сеймі. 18 квітня відбувся велелюдний похорон Л. Бачинського в Станіславові, близько 50 тисяч людей супроводжували труну з його тілом. На Меморіальному кладовищі Івано-Франківська є його гробівець.
Польська влада закрила товариства «Луг», «Сокіл». Натомість у Серафинцях створили молодіжне товариство «Каменяр», яке займалося культурною діяльністю і спортом. У селі діяли спортивні секції й драмгуртки, дві хати-читальні «Просвіти». Також створено спортивне товариство «Богун». Футбольна команда «Богун» стала грати на першість воєводства в коломийській зоні, де грало шість команд, здебільшого повітових.
Тим часом Серафинці стали славні й відомі не те що на цілий повіт чи воєводство – на всю Річ Посполиту. Саме через діяльність новітнього опришка, «Довбуша ХХ століття», Андрія Чайковського. Наші вороги і Довбуша, і Чайковського вважають розбійниками, бандитами. Англійці не здогадалися назвати свого Робін Гуда бандитом. Або швейцарці – Вільгельма Тілля. Родом Чайковський із Серафинців. Ще років 30-40 тому я часто ходив попри його хату. Та чув різні пригоди із життя останнього опришка ХХ століття.
А. Чайковський був вояком Української Галицької Армії. Мав фах учителя, але не мав місця роботи. Щоб отримати місце в школі, йому пропонували польське громадянство. Та не на того натрапили. І у відповідь на таку несправедливість до українців польської влади він став опришкувати. Про нього є навіть пісня, надрукована в альманасі землі станиславівської «Городенщина». Справедливості годі шукати на цьому світі. Андрій Чайковський її розумів по-своєму: у багатих забирав, бідному дарував.
У 1933 р. його застрелив у його хаті поліцай Янков’як, убив і маму опришка. Село мало би увічнити пам’ять про «Довбуша ХХ століття».
1936 року в Русові помер видатний український письменник, приятель Л. Бачинського і Серафинців, Василь Стефаник. На його похороні був добре знайомий із письменником М. Шлемкевич. Іван Макух із Тлумача, діяч ЗУНР, друг Стефаника, сказав у своїй промові: «Сьогодні із цих товаришів ніхто, крім старенького Шлемкевича, не прийшли провести Василя Стефаника в останню дорогу, їх уже немає в живих».
Через три роки, 1 вересня 1939-го, почалася Друга світова війна. Якщо простежити долі серафинчан, то побачимо, що війна та – явище трагічне і суперечливе. Одні воювали в Радянській армії, другі – в УПА (скажімо, Жовтоголовий. Варто згадати і Петра Васкула, поручника УГА, який очолював у Городенці школу українських підстаршин і був замордований польськими шовіністами), треті – в дивізії СС «Галичина» (9 вояків із Серафинців).
По війні, у 46-47 рр., стався в Україні голод. Село також голодувало. Замість доброго хліба їли з ячменю, вівса. А добрий хліб, із жита і пшениці, продавали, щоб якось вижити. Їли також макуху, в Серафинцях кажуть – «макух». Благо, діяли дві олійниці – на Вознесенському й Николинському кутах (в Буговського, якого називали Олійником).
Після голоду «совіти» кинулися творити колгоспи – нову форму кріпацтва.
Перший колгосп «17 вересня» створено в селі 1949-го. Ось прізвища деяких голів колгоспу: Іван Січкар, Василь Гнатчук, Лука Стефаник. Так, це племінник Василя Стефаника. Історія – примхлива жінка і любить всякі цікаві штучки. Був у Серафинцях Василь Стефаник, а через багато часу його небіж очолив колгосп. Ще одна серафинецька цікавинка. Бригадиром у колгоспі працював Теодор Бачинський, небіж Левка Бачинського. Знову доля звела докупи ці два прізвища. Євгенія, сестра Левка, була першим коханням В. Стефаника.
Серафинці залишалися і в радянські часи покутськими Атенами. У селі діяли два клуби: на Вознесенському куті й Николинському. Навіть у Городенці не було водночас двох кіносеансів, як у Серафинцях. Так само відбувалися й вистави – то в одному, то в другому клубі.
У листопаді 1967 року відкрили новий двоповерховий Будинок культури. Щотижня тут показували вистави театри України – навіть академічні Харківський та Львівський. Народний хор, хор-ланка, духовий оркестр діяли при Будинку культури.
Розвивався і сільський футбол. Команда «Колос» грала в обласній першості, в групі А, брала участь у республіканському чемпіонаті, Кубку області. Перемагала команди Івано-Франківська, Калуша, Долини, Коломиї. Колгосп-мільйонер, де головував Лука Стефаник, міг собі дозволити таку розкіш – фінансувати команду. В ній грав також Дмитро Ощипко, батько відомого в майбутньому футболіста «Шахтаря», «Карпат». австрійського «Штурму» та інших команд Ігоря Ощипка, який грав за Серафинці і за Городенку, а нині – один із тренерів «Минаю».
Мало село і свого самодіяльного композитора, диригента Василя Сливку. У співавторстві з поетом Петром Городецьким (певний час був редактором «Прикарпатської правди») створили декілька пісень: «Над Серафинцями зоряне небо», «Коли вернусь з доріг далеких» та ін.
Не бідні Серафинці і на талановитих художників-аматорів, одним з них був Юрій Бабій. А Василь Білоголовка здобув спеціальну художню освіту, він скульптор, причетний до створення пам’ятника Л. Бачинському в Серафинцях, на обійсті його батьківської хати, де ріс горіх, оспіваний у новелі В. Стефаника «Раненько волосся чесала» про Є. Бачинську.
Довгий час у селі було аж чотири бібліотеки: дві на Вознесенському куті, одна – на Николинському і шкільна.
Важливою для серафинчан завжди була і є освіта. Перші школи тут засновують у ХІХ ст. 1909 року село збудувало нову школу, у 60-х рр. ХХ ст. добудували корпус. А у 80-х рр. ХХ ст. звели нову двоповерхову школу.
Колишні учні серафинецької школи стали академіками, член-кореспондентами АН України, як-от Євген Лучицький та Богдан Блонський. Доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої освіти України Василь Шинкарук свого часу був заступником міністра освіти України. В ІФНТУНГ працюють кандидати технічних наук Мирослав Дранчук і Роман Лучицький. Два Василі: Загаровський і вже покійний Левицький – кандидати географічних наук.
Будинком культури нині керує Марія Окунька, тут є вокальна група «Ямгоряни». Завбібліотеки Марія Чулкан щороку на Великдень готує ще й театральну виставу.
І ще одна сторінка феномену Серафинців – літературна. Письменницький список Серафинців, напевно, найдовший серед усіх українських сіл. Можливо, село це варто покласти в один ряд з Кирилівкою, Нагуєвичами, Колодяжним, Русовим.
Першим у тому списку є Аполінарій Новак, літературна діяльність якого припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст. в еміграції (Канада). Писав новели й оповідання з емігрантського життя.
Другий – Степан Шухевич, дядько Романа Шухевича. Написав дві книжки прози і книжку мемуарів «Мої спомини».
Автором спогадів «Під брунатним чоботом» є Василь Яшан, колишній вояк УГА. Після Другої світової війни виїхав до Канади.
Ще один Яшан – Іван – поет. Народився 1912 р., а не стало його в 1940-му. Оскільки належав до ОУН, міг бути розстріляний НКВД.
Іван Козаченко, поет і прозаїк, за фахом учитель, працював журналістом у районній газеті. Багато писав у шухляду (був у юнацькій ОУН–УПА). По його смерті вийшло дві книжки – «Самоцвіти» та «Поступ». Обласна організація НСПУ заснувала літературну премію його імені (1929–1965 рр.).
Петро Городецький, автор однієї поетичної збірки, режисер народного театру, патріот України.
Олексій Островський, журналіст, написав і надрукував чимало оповідань і новел. Друкувався в альманасі «Ямгорів».
Надія Яшан (Білоголовка), поетка, друкувалася в журналі «Море» (Одеса), авторка поетичної збірки. Нині живе в Канаді.
Василь Фалат, краєзнавець, автор збірки дитячих віршів.
Галина Островська, вчителька Серафинецької школи, молода поетка, авторка книжки віршів.
Любомир Стринаглюк, відомий в Україні поет і прозаїк, член НСПУ, лауреат двох обласних премій – імені Василя Стефаника і Романюка-Шептицького.
Василь Бабій, член чотирьох Національних спілок: письменників, журналістів, краєзнавців, українського театрального товариства; автор близько 200 книжок, брошур. Почесний краєзнавець України, лауреат 10 премій, нагороджений сімома медалями, голова Богородчанського райоб’єднання «Просвіти». Видав 11 книжок з історії Серафинців, видає альманах «Серафинці».
І, нарешті, відкрив для себе ще одного журналіста – літератора з Канади Віктора Маларека, чиє коріння (дід і баба) із Серафинців. В Україні популярна його книжка «Natashi» (про сексуальне рабство).
Василь Шинкарук видав власну версію історії Серафинців.
…Тепер про пам’ятник Тарасові Шевченку в Серафинцях. Його вважають найкращим із сільських пам’ятників в Україні. Стоїть на горі висотою 8 метрів, виготовлено пам’ятник із житомирського граніту. До нього ведуть кам’яні сходи. Істинно маленький Канів із Чернечою горою. Гору в Серафинцях можна назвати Церковною. Пам’ятник споруджено за кошти серафинчан, діаспори, жителів району.
Хто бачив цей чудовий образ Кобзаря, гадаю, погодиться зі мною. А бачило багато людей, гостей з України та різних країн. Адже 2001 року тут відбувався фінал Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій…». Марія Матіос у книжці «Вирвані сторінки з щоденника» пише про цю подію, згадуючи Серафинці як село найбільш національно свідоме в Городенківському районі. Письменниця також зазначає, що тут Янукович вперше змушений був заговорити українською. Так і було. І я тому свідок.
Тодішній чільник Івано-Франківщини Михайло Вишиванюк передав естафету свята губернаторові Донецької області Януковичу.
Загалом у Серафинцях є близько десятка пам’ятників, обелісків, стел.
…Не знаю, чи вдалося мені переконати читачів, що Серафинці варті назви покутських Атен. Село не загубилося на мапі України. Славних сіл в Україні багато, як і в нашому краї. Варто писати і знати їхню історію, бо перше було слово.
Василь Бабій | 
