Дмитро Васильович Жупінас (24 травня 1892-26 серпня 1968) – полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). Під час Першої світової війни він неодноразово дивився смерті в очі – дістав декілька поранень. Останнє – під Галичем 26 серпня 1920 року. Саме цей факт мене зацікавив і я вирішив щось більше дізнатися про цього історичного діяча.
Про його походження існує дві версії. Одна правдива, інша – вигадана. За першою Дмитро Жупінас походив з м. Сміла Черкаського повіту Київської губернії. Військовий і громадський діяч, штабс-капітан 12-го драгунського полку російської армії. закінчив Білоцерківське сільськогосподарське училище (за іншою – кавалерійське училище). Під час бойових дій був поранений, за хоробрість отримав багато нагород.
За іншою, оскільки він мав ще псевдонім Жупінадзе, він народився у м. Тифлісі (тепер Тбілісі, Грузія). Його син Богдан переповідав, що мама була полячка, а батько грузин Димітр Жупінадзе, який змінив прізвище, бо царат його переслідував. Так хлопчику розповідала мама, вочевидь, щоб уберегти сина від комуністичних репресій за те, що батько був одним із вищих командирів українського війська, яке впродовж чотирьох років боролося із російськими окупантами. Насправді Д. Жупінас був українцем із діда-прадіда. Цікаво, що у Смілі прізвище Жупінас (є ще варіант Жупинас) збереглося й дотепер. Із 86 поширених в Україні - 22 Жупінаси проживають у цьому містечку, а ще 14 - у Черкасах.
Про родину, дитинство та юність Дмитра Жупінаса конкретних відомостей віднайти не вдалося. Дмитро Жупінас-Жупінадзе (так інколи пишеться його прізвище, хоча один раз зустрівся варіант Джупінадзе) під час Першої світової війни служив у 12-му драгунському Стародубівському полку, мав військове звання поручник піхоти. Отримав поранення та був нагороджений за особисту хоробрість. У 1917 р. брав участь в українізації війська. Весною 1918 очолив 14-й Поморський стрілецький полк в Одесі.
З кінця листопада 1918 р. він к-р 1-го Одеського полку військ Директорії, згодом Дієвої армії УНР, який 15.05.1919 р. був з’єднаний із 2-м Чорноморським полком для створення 24-го Запорізького ім. гетьмана П. Сагайдачного полку. Очолював цей полк півроку. Численні бої з ворогами майже знищили полк. Тому його було переформовано у збірну сотню ім. П. Сагайдачного Дієвої армії УНР.
6 грудня 1919 року його сотня вирушила у легендарний Перший Зимовий похід у складі Запорозької групи. Дмитро Жупінас брав участь у визволенні (хоч і на короткий час) рідного краю від численних ворогів. Воював за Жашків, Умань, Тальне, Звенигородку, Черкаси і звичайно ж, за рідну Смілу. Далі він командир кінної сотні, яка входила до складу 2-го Кінно-Запорізького полку, а з 01.1920 р. помічник к-ра 2-го Кінно-Запорізького полку. Командир Кінно-Запорізького полку Армії УНР (16.06.1920–1927). Був важко поранений 26.08.1920 р. в бою під Галичем. Куля зрекошетила від бінокля і пробила вухо.
Дмитро Жупінас був легендарною постаттю, про нього навіть склали пісню: «А хто перший серед нас? Це - полковник Жупінас». Згадуючи про бій під Баром, де українській кінноті протистояли 3000 тисячі червоноармійців-татар, які займали вигідні позиції в окопах, підполковник Іван Калинович писав: «Дві кінні атаки татари відбили, під Жупінасом убито коня. Але третьої атаки татари не витримали, вискочили з окопів, встромили багнети в землю, піднесли догори руки і кричали «Слава Україні!»
У листопаді 1920 року, зазнавши важких втрат, Армія УНР перетнула кордон із Польщею, і була інтернована. Окрему Кінну дивізію поляки розмістили у Вадовицях. За військову доблесть Дмитро Жупінас був нагороджений Орденом Залізного Хреста. 15.05.1922 р. отримав звання полковника.
Після інтернування полковник Жупінас одружився і жив на Волині.
Із дружиною і дітьми він замешкав у Луцьку. Проживала сім’я на вулиці Складовій, а поруч, через дві вулиці, жив генерал М. Омелянович-Павленко. Вони часто бували один в одного, бо Д.Жупінас служив під керівництвом цього генерала. У Луцьку він очолював школу Української народної міліції, під прикриттям якої здійснювався військовий вишкіл підпілля ОУН (08–09.1941). За відмову співпрацювати з німецьким командуванням наприкінці 1941 р. потрапив до концентраційного табору. Звільнений весною 1945 р. американською армією.
Ще коли Дмитро Жупінас жив у Німеччині, то шукав у Луцьку дружину і сина, щоб забрати до себе, але їх вивезли до Сибіру. Згодом Богдан Жупінас-Жупінадзе, згадував: «Батько «за перших совєтів» жодної ночі не спав вдома, він переховувався, бо боявся, що червоні його заарештують. У 1943 році батько втік, і тоді я бачив його останній раз. Пам’ятаю його в переповненій вантажівці, як він виїжджає». 1961 року він таки довідався, що сім’ю репатріювали до комуністичної Польщі.
З 1950 р. жив на еміграції у м. Детройт (США), був активістом Детройтського відділення колишніх вояків-українців Америки. Він писав листи до своєї першої дружини. Але вона з сином не могли туди поїхати, бо були під контролем. Потім вони отримали листа від Катерини (нар. 19. 12.1902 р.). То була його друга жінка в Америці, українка, яка утекла з Києва перед совєтами. Вони пізналися у німців і разом виїхали до Америки.
У 1960-х роках підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. Помер 26.08.1968 р. Похований у Баунд-Бруці (Нью-Джерсі, США). Аж 1969-го Богдан Жупінас із матір’ю відвідали його могилу. Його друга дружина Катерина Жупінас померла 11 травня 1970 року. Похоронили її поруч із чоловіком. Син Богдан, який вивчився на інженера, із матір’ю повернулися до Польщі, мешкали у Кракові.
На закінчення статті хочу звернутися до походження такого незвичного прізвища героя цієї статті. Тут маю сказати, що існує дві версії. Згідно з першою жупин – пан або господар. Проте носії цього прізвища постійно рахуються серед селян. Хоча можливо носій цього прізвища мав відповідні риси характеру. Якщо ж врахувати, що серед жителів Черкащини у XVIІІ столітті могли бути переселені з західноукраїнських земель, то на Покутті існує патронімічний суфікс –ас – тобто Жупинас – син жупина – очільника жупи (комітата). Згідно з другою версією жупан – традиційний український одяг, а носій прізвища Жупинас якимось чином з ним повʼязаний.
Також хочу наголосити, що у ЦДАВО України є фонд (Ф. №5235. – Оп. І. – Спр. №1619) «Документи хорунжого УНА А. Жупінаса (фото, листи, філателістичні колекції) – 1968-1969 рр., які були передані в Київ із діаспори. Також у відкритому доступі я знайшов статтю Д. Жупінаса «Бій під с. Казьонними Коньчаками біля м. Галича (вона теж знаходиться в ЦДАВО України. Ф. 5235. Оп. 1. Спр. 1798. Арк. 16). Уважно її перечитавши, зрозумів, що йдеться про с. Кінчаки, колишнього Галицького району, а ось під назвою Казенні, найбільше у нашому випадку роземіти село Козина (колишнього Тисменицького району). Очевидно, що обійшовши Галич, його вояки ішли із Козини на Кінчаки. Просто автор статті не розібрався у топоніміці. Але згадана стаття чітко засвідчує, що Дмитро Жупінас не тільки був поранений під Галичем, але був у цьому давньому місті влітку 1920 року. Кого ця тема зацікавить, статтю можна прочитати в інтернеті і використати для краєзнавчих досліджень.
Іван ДРАБЧУК |
