Виконком міської ради Івано-Франківська прийняв постанову про створення (поновлення) міського відділу охорони культурної спадщини. Але проходять місяці – і нічого не відбувається. Немає кандидатів, немає людей. Чи запрацює відділ?..
Є такий дотеп про клієнта перукарні, якому все не подобалось. На що директор закладу здивувався – «…а чому ви тоді почали з перукарні?…»
Здається, в Станіславі з охороною культурної спадщини (ОКС) нічого не вийде. Принаймні в цій його ітерації. Травму, яку завдали совок з місцевими колаборантами і колонізаторами після Другої світової війни, подолати так і не вдалось. Ця травма полягає в повному винищенні попереднього людського матеріалу і послідовній політикці заміни населення на нове, що не потребуватиме спадкоємності і відчуття (дух місця).
Коли по війні почалась індустріалізація і трансформація середовища та стратегії існування цього Міста, було вирішено питання його марґіналізації у всіх культурно-мистецьких можливостях, в тому числі і з відношенням до архітектурного ресурсу.
З приходом ззовні сюди львівських реставраторів на короткий час було загальмовано процес ентропії і додано дещицю ін'єкції наукового досвіду й адекватного підходу до реставрації та до галузі в цілому. Це був перший і останній десант доброї школи і виховання місцевих реставраторів.
Та з настанням нових часів з демократизацією господарки і самоврядування, деструктивні процеси поновились і пришвидшились. Нова держава не була в стані наголосити на важливості одного з головних ресурсів місцевих – архітектурно-будівельному спадку та інтелектуальному і розвитковому мистецькому та художньому напряму. На місці цього взагалі не було.
На короткий момент відчайдушні революційні і до значної міри імпульсивні мистецькі прояви та перша Стратегія Міста спробували адекватно оцінити місію і перспективу таких ресурсів, але ринок і політично-господарський потенціал стихійно розгорнувся в руслі первинного накопичення та вільного ринку. Все, що могло стосуватись спадкоємності, було піддано ревізії. Охорона архітектури і сучасний мистецький рух стали вторинними.
На сцену вийшли марґінальні ідеологи з упевненістю, що майбутнє має забути про ключові сегменти історії, окрім виключного акценту на етнографію і капсулюванню тільки українського нерва в сенсах Міста. Проблема не у відродженні українського спадку, а у виключному і тотальному акценті лише на це. Навіть об’єкти 60–70-х років, які були свідченнями своїх часів і стилів, знецінюються блискавично. А такі кроки завше ведуть до марґіналізації.
Змінюваність поколінь виявилася блискавичною і фатальною. Відбувається рефлекторне заповнення порожнин, що виникли по багаторічній колонізації краю, без усвідомлення, що історія включає в себе всі попередні аспекти, які б травматичні вони не були і як би вони не здавались такими, про які треба забути. Такий собі процес повної реконструкції минулого вкупі з іґноруванням явища тяглості свідомості та необхідності утримувати звички, школи, традиції та передачу їх наступникам. Бажання миттєво реалізуватися призвело до непомітного мимовільного знищення того, що самотужки не відтворюється.
З появою безлічі нових учбових закладів у Місті не відбулося глибокого наукового усвідомлення в створенні школи, напрацювання нового відповідного ресурсу знань і пластичності, здатності до комунікації і спокійного осмисленого сприйняття альтернатив ментальних і часом парадоксальних явищ. В якийсь момент була спроба повернутися до цілком практичного відновлення (чи навіть створення з нічого) галузі реставрації, і пильнування за архітектурою, але невблаганна політична кон’юнктура легко подолала цю «перепону». В Місті зовсім зникли архітектори-реставратори, історики урбанізму, археологи і хоч якась школа, що мала б місію продовження і розвитку опіки над спадщиною. Гостро і явно висвітлилась проблема з браком кадрів у цій галузі, відсутністю науково-практичного ресурсу й інтелектуального осмислення сенсів цієї сфери. Це виявилося ще на початку століття, коли у перший відділ ОКС неможливо було знайти охочих і фахових спеціалістів (не з науковими ступенями), а з практичним досвідом адміністрування і проєктної реставраційної практики та з достойним юридичним супроводом.
А от тепер взагалі ми прийшли до тотального вакууму в знаннях і повної відсутності кадрів і фахівців у цій галузі. Ця професія втратила всіляку престижність як в архітекторів, так і в політиків і господарників, у будівельників і навіть в нового покоління, що намагається будувати вже своє, нове життя. Люди просто не бажають себе пов’язувати з цим. Відділ не в стані знайти людей до роботи в ньому. З одного боку – послідовне іґнорування цієї важливої політично-економічної галузі та її психологічного значення для нормального розвитку спільноти, а з іншого – неможливість і небажання фінансувати цей підрозділ відповідним чином, а учбові бази не готові надати кваліфікованих (хай навіть початківців) абсольвентів для цієї справи. Місто постало перед катастрофою знань і вмінь щось зі спадщиною зробити. Є спроба показовими ремонтами окремих фрагментів пам’яток, та й в основному силами, коштами й емоцією самих власників, їх доброї волі чи навіть марнославства, підмінити справжній процес реставрації і ОКС в необхідній якості.
Справді, є багато майстрів-ремісників, чи амбітних майстрів, чи художників самотужки щось «покращувати», але це тільки підкреслює те, що процес охорони спадщини вислизнув з рук держави… А в нашому випадку – з рук Міста: це і влада, і мешканці, і всі, хто залучений до суміжних галузей – архітектори, будівельники, адміністративний прошарок, бюрократична сфера, депутати… У примарах ймовірної нової Стратегії міста не звучить цей нерв і дотепер. Крім усього, на тлі галопуючої нової забудови, яка насправді і не є такою потворною, але формує цілком інше місто, з зовсім іншою ідентичністю.
Ось чому висновок невтішний про перспективи спадкоємності – …звісно, і перспектив ніби записаного в прийнятих документах відділу ОКС…
Панчишин Ігор |
