На початку ХХ століття у суспільно-політичному та культурному житті Галичини все активнішу роль починають відігравати українські правники. Хоча адміністрацією краю відали поляки, але судочинство було українським. Чи це був недогляд влади, чи навпаки – свідома внутрішня політика Австро-Угорщини, але стан справ у судочинстві склався таким чином, що, навіть анексувавши західноукраїнські землі, поляки ще протягом десятиріччя не могли повністю усунути від здійснення правосуддя суддів-українців. Зрештою, аж до 1932-1933 років сама структура судів залишалася «австрійською».
Згідно з австрійською адвокатською ординацією, шлях до адвокатури був довгим. Для того, щоб здобути цей фах, потрібно було здобути докторський диплом, мати один рік судової та шість років адвокатської практики, скласти адвокатський іспит. Після змін на початку 1930-х років був скасований докторат та допущено до адвокатської практики тих, хто раніше, не маючи докторського ступеня, звільнився із суду чи адміністрації…
Одним із провідних тогочасних українських правників був доктор права Михайло Литвинович (1878-1944) – суддя, адвокат, громадсько-політичний діяч. Він був відомий не тільки як юрист, але й як автор альманаху «Ruthenische Revue» – українського інформаційного двотижневика німецькою мовою, який виходив у Відні в 1903-1905 роках (його наступником з 1906-го став журнал «Ukrainische Rundschau»). З-під його пера вийшли вартісні наукові праці з різних галузей права, він був творцем власної політичної концепції Української держави. Крім того, М. Литвинович брав активну участь в українському громадсько-політичному житті, про що свідчить його діяльність в очолюваній ним Буковинській Національній Раді (секретар Українського Крайового Комітету Буковини), а також його публіцистика того періоду.
…Народився Михайло Литвинович 5 серпня 1878 року у Львові в сім’ї урядника Івана Литвиновича та Антоніни Пахньовської. Освіту здобував у львівській гімназії та Віденському університеті. Ще гімназистом він став членом «Просвіти», а навчаючись у Відні – членом товариства «Січ» та робітничого товариства «Родина». З 1902 року працював суддею у Вижниці, а з 1912-го – у Садгорі.
У 1910 році д-р Михайло Литвинович одружився з дочкою відомого священника з Кутів о. Володимира Стефановича – Стефанією. Згодом у їхній сім’ї народилося п’ятеро дітей – два сини і три доньки. Діти Литвиновича брали участь у легальному «Пласті» – спочатку в Коломиї, а відтак у Станиславові, закінчили українські гімназії.
Мирослава Литвинович-Радловська була наймолодшою, п’ятою, дитиною в сім’ї правника. Тривалий час вона зберігала вдома листівки громадсько-політичного діяча, юриста Романа Сембратовича (1876-1906), адресовані її батькові Михайлові Литвиновичу впродовж 1898-1905 рр. (Власний архів. – Ф. ІІ (М. Литвиновича), од. зб. 2. – Арк. 1). 3 червня 1903 року Сембратович просить надіслати йому бажані книги, а також подати повідомлення до редакцій газет «Буковина», «Діло», журналу «Літературно-Науковий Вістник» про вихід альманаху «Ruthenische Revue». Хоча сам Сембратович постійно потребував фінансової допомоги для зміцнення власного здоров’я, проблеми з яким уже в той час серйозно давалися взнаки, він усе ж знаходив час і скромні можливості для допомоги українським літераторам.
Скажімо, в листі від 8 березня 1904 року Р. Сембратович пише Ользі Кобилянській, що неодноразово довідувався листовно у «черновецьких рутенців» про стан її здоров’я, а «д-р Литвинович (правознавець Михайло Литвинович – авт.) відписував мені точно». Він запрошує письменницю в Найгайм на лікування, роз’яснює, як добиратися потягом і скільки коштуватиме подорож. «Бажану суму (40-50 корон), – обіцяє Сембратович, – надішлемо радо, напишіть лише ласкаво, коли Вам треба…» (ІЛ. ВРФТ. – Ф. 14 (О. Кобилянської), од. зб. 1157. – Арк. 1).
Збереглися і листи д-ра Михайла Литвиновича до громадсько-політичного діяча, міністра часів Директорії УНР Івана Липи (1865-1923). Вони містять художні твори, що увійшли до виданих книжок або ж були заборонені цензурою, та різноманітні факти щодо роботи над альманахом «Багаття» (1905), редактором якого був І. Липа. Також у листах є відомості про те, як після виходу друком розсилали альманах у різні регіони… Насамкінець Іван Липа відкрито зізнається, що до всієї родини Литвиновичів має «до вислову тільки слова прихильности…».
Цікавою є така деталь. Збереглася перепустка повітової військової команди в Снятині, яка дозволяла Михайлу Литвиновичу з дружиною та трьома дітьми помандрувати із Снятина в Кути і повернутись назад. Перепустка була видана Снятинською стаційною командою та була важна (дійсна) до 4 цвітня (так тоді писали слово «квітня») 1919 року.
У вересні 1914-го д-р Михайло Литвинович емігрує до Відня, а в жовтні 1918-го повертається на Буковину й бере активну участь у встановленні української влади в цьому регіоні. 25 жовтня у Чернівцях створили Український Крайовий Комітет Буковини – Буковинську делегатуру УНРади. Головою цього Комітету обрали Омеляна Поповича, його заступниками – Аґенора Артимовича і Володимира Залозецького, секретарями – Михайла Литвиновича та Юрія Сербинюка.
Як секретар Українського Крайового Комітету Буковини Михайло Литвинович 3 листопада 1918 року в складі делегації Української Національної Ради був учасником всенародного віча в Народному Домі в Чернівцях. Та вже через п’ять днів румунський літак розкидав летючки з повідомленням генерала Якоба Задіка про початок окупації Буковини…
У січні 1919-го румунська окупаційна влада заарештувала д-ра Михайла Литвиновича. Тільки за посередництва міжнародної організації Червоного Хреста його та інших активних членів Національної Ради звільнили з тюрми з умовою, що вони на 10 років покинуть Буковину. Михайло Литвинович разом із сім’єю переїжджає до Кут, а звідти – до столиці Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), яка була у той час в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ). Тут він займається перекладом праці д-ра Августа Фореля «Про алкоголь», за дозволом автора.
Згодом д-ра Михайла Литвиновича обирають до УНРади. За розпорядженням уряду ЗУНР, його із квітня 1919 року призначають радником Станиславівського міського суду. Литвинович бере активну участь у розробці офіційних документів ЗУНР. У написаних ним і надрукованих у цей період розвідках і публіцистичних статтях обґрунтовується право українців на власну державу, визначається її міжнародно-правовий статус. На його думку, Українська держава новітньої доби повинна ґрунтуватися на справжній, тобто забезпеченій надійним політичним механізмом, демократії, стійкій народній організації суспільства, народоправстві і громадянських свободах, гарантіях соціальних, політичних, економічних і національних прав її громадян. Однак незабаром українська влада в Галичині впала під ударами Польщі…
Після окупації Станиславова поляками Михайла Литвиновича звільнили з роботи. Йому, щоправда, запропонували роботу, але за умови, що він перейде в римо-католицьку віру. Литвинович як патріот свого народу з обуренням відкинув цю пропозицію. Тож змушений був перекваліфікуватися на адвоката, і, відбувши адвокатську практику у відомого в кримінальних політичних процесах адвоката Лева Ганкевича (1883-1962), він відкрив власну канцелярію у Гвіздці.
1922 року д-р Михайло Литвинович разом з керівником місцевої «Просвіти» Романом Стефановичем (брат Стефанії, мами Мирослави Литвинович-Радловської), який в часи ЗУНР був комісаром у Заліщиках, продовжує займатися адвокатською діяльністю.
На той час у місті Станиславові вже був «адвокатський квартал», який охоплював вулиці Голуховського і Білінського (тепер – вул. Чорновола і Сахарова). Саме тут у 1927 році свою власну контору відкрив адвокат д-р Михайло Литвинович.
«В бічній вуличці, напроти тюремної брами, в гарному городі мав свою хату з канцелярією д-р Михайло Литвинович, колишній суддя на Буковині, пізніше адвокат в Гвіздці, людина дуже тактовна й абсолютно чесна. Жив з дружиною, донькою пароха Кут, о. Миколаєвича (о. Володимира Стефановича – авт.), трьома доньками і двома синами… В д-ра Литвиновича я починав свою правничу кар’єру як аплікант в 1934 році. Аплікантами в д-ра Литвиновича були після мене д-р Роман Верес, сьогоднішній голова Товариства Українських Бібліотекарів Америки, і д-р Богдан Савчак, що живе в Америці…» (Фединський Ю. Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. І. – С. 625).
Михайло Литвинович був активістом тогочасного громадського та культурного життя міста. Зокрема, він очолював батьківський комітет при українській чоловічій гімназії (1927-1934), був членом «Української Бесіди», Товариства опіки над молоддю, товариства «Просвіта», членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) та інших громадських організацій, опікувався політичними в’язнями у станиславівській тюрмі. Також Литвинович цікавився українською літературою, збирав народні приказки та прислів’я, перекладав з німецької мови художню та наукову літературу, проявляв інтерес до економіки, особливо сільської. Як сказав про нього професор Юліан Чайківський, «…то був великий патріот, надзвичайно чесна і скромна людина і прекрасний спеціаліст».
З приходом «червоних визволителів» д-р Михайло Литвинович став частим «гостем» управління HKBC, його сім’ю вигнали із власного будинку, який забрали під дитячий садок. Він та його родина також були внесені до списків на вивезення до Сибіру, однак цьому перешкодив напад Німеччини на СРСР.
У липні 1941 року М. Литвинович очолив міський суд і почав активно збирати відомості про злочини HKBC. Ще наприкінці вересня 1939-го у Станиславовi НКВС заарештував адвоката д-ра Юлiяна Олесницького, д-ра Iлька Поповича, директора банку Теодора Мартинця та багатьох інших. Рапорт тогочасного начальника станиславівської в’язниці свiдчить про жахливi цифри: понад 1000 осіб було страчено у Станиславові…
Січові стрільці. Перший зліва – Павло Литвинович (брат Михайла). 1915 р.
У липнi 1941 року вiдбувся велелюдний похорон українських полiтичних в’язнiв, розстрiляних спiвробiтниками органів НКВС у станiславськiй тюрмi. У першi днi окупацiї нiмцi, прагнучи дискредитувати сталiнський режим, виставляли на загальний огляд мiсця масових комунiстичних репресiй. Тодi ж було знайдено поховання в урочищi Дем’янiв Лаз (на околицi сучасного Івано-Франківська). Однак дослідження людських останкiв тоді не проводилися… Коли в Галичині почала функціонувати німецька адміністрація, д-р Михайло Литвинович залишив посаду судді і знову зайнявся адвокатською практикою.
Після другого приходу радянської влади М. Литвинович залишився у Станіславі. Працював бухгалтером в одній з установ міста, а в липні 1944-го вийшов на пенсію. У грудні того ж року застудився й захворів на запалення легень, а через кілька днів, 28 грудня, помер.
У радянський період ім’я д-ра Михайла Литвиновича та його наукова спадщина замовчувались, адже він був чільним представником національно-державницького напрямку в українському правознавстві. Розроблена ним теорія права, політико-правова концепція Української держави, фундаментальні принципи якої – національна ідея та дійсна демократія, народоправство і свобода громадян, відповідальність державної влади і контроль над нею суспільства – є актуальними і затребуваними в сучасній Україні.
Василь РОМАНЮК |
