Шкільні підручники з історії України буквально нашпиговані битвами – Калка, Сині Води, Берестечко, Полтава. Чомусь так склалося, що найвизначніші баталії відбувалися десь за межами нашої області. Втім, це не означає, що на Прикарпатті панували суцільні мир і злагода.

Битви були і в нас, просто вони менш розпіарені, пише Репортер.

З глибини віків

Війни є невід’ємними супутниками людства. Воювали за ресурси, території, релігійні ідеали, особисті образи правителів. Через брак письмових джерел важко сказати, хто, коли і з ким вперше бився на наших теренах. Письменник Володимир Єшкілєв відправною точкою пропонує взяти похід римлян на плем’я карпів.

Карпи мешкали в районі Карпатських гір (яким, власне, і дали назву), на території сучасних Румунії, Молдови та окремих областей Західної України. У 290-х роках полководець, а за сумісництвом і зять імператора Діоклетіана, Галерій здійснив похід у Карпати та розгромив карпів. Лаври переможця дісталися Діоклетіану, який 297 року отримав титул – Карпійський. Географія походів достеменно не відома, але цілком можливо, що імперські когорти бігали за горянами в районі Чорногірського хребта. Тим більше, археологи знаходять на Франківщині римські монети.

Тутешні слов’яни довший час не мали писемності, тому частину інформації про них можна почерпнути з іноземних джерел. Наприкінці ІХ століття племена мадярів здійснили марш-кидок з Уралу до Східної Європи, завоювали територію сучасної Угорщини, де й осіли.

У хроніці «Діяння угрів», створеній на початку ХІІІ століття, є згадки про їхнє проходження Прикарпаттям. У 896 році вождь Альмош зі своїм військом прийшов у Галицьку землю. Довідавшись про це, князь Галицької землі вийшов до них босоніж із своїми вельможами та надав різні дарунки. Він відкрив ворота Галича, віддав у заручники єдиного сина, подарував 300 коней, одяг, золото, срібло.

Питається, чого раптом галицький князь став таким гостинним і розкидався коштовностями? Можливо, перед тим його військо добряче отримало від мадярів. До того ж, у попередніх розділах «діянь» йдеться про перемогу угорців над київським князем і штурм його столиці.

Ще однією війною, яка відбулась на наших теренах, стало підкорення племені «білих» хорватів. У «Повісті временних літ» є скупа згадка, що 993 року київський князь Володимир Святославович здійснив похід на хорватів і підкорив їхні землі.

Ті мешкали між Карпатами і Дністром, мали велетенські городища – Плісненськ, Стільське, потужну наскельну фортецю Тустань. Зрозуміло, що свою землю вони затято боронили. Архео­логічні дослідження в Галичі виявили сліди потужних пожеж, датованих кінцем Х століття, що дозволяє допускати запеклі бої за місто. Якраз тоді, коли князь Володимир хрестом і мечем наводив тут київські порядки.

Боротьба за Галич

Усі попередні війни можна прив’язати до Прикарпаття з певною натяжкою. Перші задокументовані битви на теренах нашої області відбулися у ХІІ столітті. Вони, як і наступні, були пов’язані з боротьбою за панування у Галичі та краї. Історики нараховують півтора десятка сутичок під стінами Галицької столиці, відтак, обсяг газетної статті не дозволяє описати їх усі детально, тож зупинимося на найцікавіших.

Професор Мирослав Волощук звернув увагу на пізнішу за часом написання «Хроніку комеса Петра», де йдеться про похід польського князя Болеслава Кривоустого 1125 року. Тоді спустошень зазнала Перемишльська земля та околиці Галича, але деталей війни автор не розкриває.

Перша точно задокументована битва відбулась у 1144 році (за іншими даними – 1145). Тоді Галичем правив князь Володимирко Володаревич, який драв з містян високі податки, а ті його тихо ненавиділи.

Взимку він поїхав на полювання до Тисмениці. Скориставшись відсутністю володаря, галичани призвали його небожа – звенигородського князя Івана, якому здавна симпатизували. Той не забарився і зайняв місто.

Володимирко зрозумів, що його жорстоко кинули, зібрав військо і пішов відбивати свою столицю. Три дні під стінами вирувала жорстока сеча. Літопис пише, що «билися кріпко галичани, і багато падало з обох сторін». Під час однієї з вилазок загін Івана вирвався далеко вперед, був відтіснений від брами і не зміг повернутись назад. Відтак князь утік аж на Дунай, а Володимирко здобув Галич, де «багатьох людей порубав, а інших покарав карою лютою».

Коли читаєш джерела наступного століття, складається враження, що за Галич воювали усі проти всіх – різноманітні гілки князів Рюриковичів, поляки, угорці, місцеві бояри. Історики називають цей період «Боротьбою за галицьку спадщину». Він тривав з 1205, коли вбили князя Романа, до 1245 року, коли його син Данило остаточно повернув собі батьківську спадщину.

Певний час князівством правив Мстислав Удатний, який видав свою доньку Анну за майбутнього короля Данила. У 1219 угорці, які претендували на владу в краї, виступили походом на Галич. Там заперся Данило. При чому не просто заперся, а ще й дав ворогові бій на Кривавім броді.

Дослідники припускають дві локалізації – переправа через Дністер поблизу Галича або через річку Лукву. Щоправда, це була тактична перемога, оскільки війну князь Мстислав програв, наказавши зятю здати Галич.

Той відступив до Толмача (теперішній Тлумач). В погоню за втікачами кинувся «невірний» боярин Володислав Вітович. Коли два загони зустрілись, відбулась ще одна сутичка, яку можна гонорово назвати битвою під Тлумачем. Данило вщент розгромив боярина, який врятувався лише тому, що його «кінь був борзий».

У 1221 році князь Мстислав повернувся з величезним військом. Галич обороняли угорський королевич Коломан з воєводою Філею. Вони вирішили дати бій, але удача від них відвернулась, Філя потрапив у полон, а Коломан заперся у Галичі.

Після кривавого штурму брами залишки угорців заховалися в Успенському соборі, який перетворили в потужний вузол оборони. Кілька днів вони відстрілювались з даху та жбурляли каміння у нападників. Однак храм не мав запасів води, тож через спрагу оборонці таки здалися на милість переможців.

Похід королеви Ядвіги

В останній третині XIV століття Польща та Угорщина були об’єднані династичною унією і мали спільного короля – Людовіка І з династії Анжу. У 1382 монарх помер, його спадок поділили доньки. Угорщина разом з Галичиною залишилася Марії, а польські землі успадкувала Ядвіга, яка вийшла заміж за литовського князя Ягайла, що став королем Владиславом ІІ.

Королева Марія не припала до душі угорським магнатам, вони підняли повстання і заарештували свою правительку. Негараздами сестри скористалася Ядвіга, точніше, її оточення. Польські еліти, взявши королеву як символ нової влади, рушили в Галицьку землю, яку вважали своєю спадщиною.

Угорщина була далеко, на допомогу чекати не доводилось, тому гарнізони здавались без бою. Навіть добре укріплений Львів відчинив браму перед королевою. Для святкування остаточної перемоги залишилося здобути Галицький замок, який обороняв угорський воєвода Бенедикт.

І тут бліцкриг застопорився. Воєвода відмовився капітулювати, зайняв кругову оборону, відбив кілька запеклих штурмів, під час яких полягло немало поляків. Облога затягнулася. Зазнавши невдачі, Ядвіга звернулася по допомогу до чоловіка. Той надіслав цілу купу своїх литовських родичів – двоюрідного брата Вітовта, князів Юрія Белзького, Федора Любартовича Володимирського, Василя Пінського, Симеона Степанського, Федора Рогатинського, Юрія Слуцького.

Втім, литовці теж не змогли здобути замок, тож приступили до перемовин. Швидко з’ясувалося, що Бенедикт, який півроку тримав облогу, відкритий до діалогу і готовий здатися, але… не безкоштовно. Після того як король Владислав Ягайло пообіцяв зберегти всі його галицькі маєтки, воєвода капітулював, і Галич залишився в орбіті Польщі на кілька наступних століть.

Далі буде.

 Іван Бондарев

Матеріал підготовлений у спів­праці з Центром медієвістичних студій Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.