Франківськ завжди був і залишається для мене особливим містом. Він — моє рідне місто. Проте вже значний відтинок часу я живу поза ним. Я дуже радий із кожної нагоди приїхати сюди. Але чи не щоразу знаходиться щось, що затьмарює радість від зустрічі. Франківськ псується. Одразу впадають в око вивіски. Просто лізуть в очі. Барвисті, крикливі, рівновеликі і повсюдні. Після тривалої відсутності особливо гостро відчуваєш, як реклама спотворює обличчя міста. Перетворює його на якийсь провінційний базар. Це, очевидно, не найкраще, що може асоціюватися із центром старого прекрасного східноєвропейського міста. Мені егоїстично захотілося, щоб ці вивіски взяли й раптом зникли) А за ними і недоречні пластикові вікна, і ядучі кольори фасадів… Маю підозру, що схильність до всього цього несмаку – не якась минуща мода, тимчасове непорозуміння, а вияв глибших ментальних речей. Якось побував в Австрії і бачив будівлю банку Райффайзен. Вишукана вивіска: на старій камениці невеличкі металеві літери. Не на якомусь кислотно-синьому тлі, а просто на стіні. Той самий банк у Франківську: також гарна стара камениця, здавалося б, мав бути якийсь спільний з материнською структурою корпоративний дизайн… Але ні. Великі білі літери на синьому фоні займають добрячий шмат фасаду і нахабно вимагають уваги передовсім до себе. Красу будинка вже й не помічаєш. Таке враження, що українці хочуть цими вивісками сказати, що вони "не гірші”. Це пасує до відчутного у місті настрою, буцімто нам нема що показати. То хоч вивіски будуть. Однак, показати якраз є що. І якщо б цю барвисту шкаралупу облущити, місто набуло б абсолютно іншої естетичної сили. Щось подібне вже було. Здавалося б, у цілком сірих буднях дев’яностих. Однак чомусь дух того міста ніяк не може покинути моїх спогадів, моїх відчуттів. Він спричиняє ностальґію. Людям притаманно сумувати за попередніми часами, однак я не сумую за усім. Зараз справді жити легше і краще, і багатше, однак це ж не означає, що потрібно нищити й те, що було гарним. Тобто нищити, творячи щось нове. Робити ці ж вивіски, спаскудивши екстер’єр будівлі так, що фотографуючи її, хочеться вирізати з кадру нижній поверх; вигадувати цікаві й модерні будівлі, що не вписуються у панораму ринкової площі; будувати практичні й комфортні багатоповерхівки, що ламають лінію вулиці, на місцях затишних сквериків і подвір’їв; обшивати фасад старого дому, на якому написана історія, пластиковою вагонкою. Можна знайти багато прикладів того, як нинішні міщани, можливо, чогось боячись, встидаючись, замуровують за різними матеріальними і нематеріальними стінами й межами те, що вже давно слід було почати цінувати і берегти. Згадується татів сумний жарт про те, що за якийсь час франківці будуть тішитися й пишатися руїнами якоїсь красивої камениці, замість того, щоб негайно почати її цінувати й ніколи не дозволити їй зруйнуватися. Найсмішніше, що незадовго у місті може почнуться зміни, і вивіски, вікна, надбудови і прибудови доведеться знімати, міняти й демонтувати, то чому ж не зробити це зараз же? Адже треба усвідомити, що тут часто є хтось чужий, і він, натрапивши на супер-пупер-магазин із люксусовою підсвіткою, насправді цього магазину не потребує, бо має такий же в себе вдома. Зацікавити його може власне те, що нещасні власники нестерпно заради всіляких комерційних вигод знищують — це унікальна у нас нематеріальна історична атмосфера, яка насправді і має найбільший сенс навіть для цих магазинів. Саме вона є найбільшою цінністю такого міста, як наше, і саме вона може привабити когось сюди, у місто, де є безліч різноманітних скарбів, от тільки інколи їх просто не помічають, навіть якщо вони на видному місці. Не варто аж так недооцінювати своє власне місто — шукати, де б то його покращити, прикрасити. Франківськ самодостатній, історичний, чудовий. Варто лише прибрати те зайве, що останнім часом додано. Акцентувати увагу не на кольоровій масці нової штучності, а на елегантній серцевині історичної давності. Тоді було б на що подивитися у першу чергу самим. Місто стало б кращим лише від усвідомлення того, що воно краще, ніж ми про нього думаємо. Маркіян ПРОХАСЬКО |
