«Знаєш, Оксано, я така завдоволена, що зараз з Тинкалюком, він та-а-а-акий... ну.... як тобі пояснити... може в ліжку багато...Та й що казати, він — гуцул!». Така випадково підслухана розмова в автобусі між двома молодичками змусила задуматися: що ж такого є в гуцулах, що примушує дівчат і молодичок шарітися та задоволено розповідати про неймовірне кохання з горянами. Згадалося і як в студентські роки хлопці з карпатських сіл також користувалися неабиякою популярністю серед міських дівчат. Вони були значно вищими від своїх міських ровесників, кремезнішими, завжди були при грошах. І хоча не відзначалися особливою культурою поведінки, ті дівчата, з якими вони зустрічалися, були в захопленні. «Бо то справжні чоловіки, знають, що з жінкою робити», — усміхалися задоволені подруги». «У гуцулів, як в будь-яких гірських етносів і народів гаряча кров, тому секс для них річ необхідна, природна, повсякденна, — з усмішкою каже мешканець Косівщини Михайло Гаврилюк.—У нас не прийнято багато про це говорити. бо про любощі на Гуцульщині знають з дитинства. Ще давно діти виростали у настільки природному середовищі, що бачили, як паруються тварини, яких вони пасли, і самі часом рано починали статеве життя. І про це ми можемо насампеерд прочитати у добре всій знаній повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» своєрідній енциклопедії гуцульського повсякденного життя». «Хлопці та дівчата перебуваючи разом, звісно, цікавляться один одним, тими статевими відмінностями, які вони бачать. А а цікавості виникає певне бажання доторкнутися до чогось такого, чого у тебе немає, подивитися на реакцію, — каже психолог Тетяна Балух. — Коли ж це вже підлітки, то тут зароджується перший сексуальний потяг. І, ймовірно, нинні це вже здається дивним, але в селах цей потяг виникав від споглядання за паруванням тварин. Ось такі первісні інстинкти. І саме такими інстинктами часто й керувалися гуцули в давнину». Тому, спостерігаючи за вівцями, конями, козами юні горяни хотіли чогось подібного. Підлітки і юнаки починали «трясти вар’ята», тобто мастурбувати, адже зачіпати дівчат, навіть, якщо дуже хотілося, вони не могли. Кому пощастило, то ходили до самотніх жінок або вдів, які охоче як вдячнсть за зроблені по господарству роботу, гроші, прикраси, а часом й горілку могли ділитися із юнаками любощами. Усі знали про таких «любасок», які навчали хлопців «як треба любитисі», і приманювали не лише молодих і неодружених, але й поважних газдів. За це законні жінки могли жорстоко відімстити. Тому мати справу з молодими легінями було для таких «чілідин» (жінка — гуц.) було й навіть безпечніше. Зачіпати своїх ровесниць чи молодших хлопці не могли. Прилюдний вияв симпатії був заборонений. Батьки і великі гуцульські поважні родини пильно стерегли дівчат, аби ті «вінка до шлюбу доносили». Хоча лізти за пазуху та під сорочку, обмацувати, цілувати і навіть кусати чи дряпати ту, яка сподобалася, карпатські парубки завжди були охочі. Тому коли молоді люди зустрічалися десь серед лісу, в горах, аби «стариня» (батьки) не бачила, то вже було парубкам свято! Якщо дівчина вподобала хлопця, то могла й дозволити дещо, але пильно стежила, «в малину не залізти», тобто берегла цноту. Бо за «щось недобре» батько чи брат дівчини могли в кращому разі примусити хлопця женитися, а гіршому,у великому гніві, й «відрубати когута» (статевий орган). «Хоча й дівкам хотілося, аякже, — примружує хитро очі, розповідаючи про ще бабине дівування гуцулка Василина Шатрук. — Аби свою «кітку» (так називають в деяких гуцульських селах жіночий статевий орган. — Авт.) погладити, брали дівки ліжника або кожуха, та й тішилися (тобто також, як і хлопці, мастурбували). Лише, якби тото хто увидів, то був би встид на все село, що за подвір’є не стати». А для того, аби настільки бути сексуально привабливою саме для того легіня, якого вподобала, кожна гуцулка знала багато способі чарування. Горянки заварювали багато різного зілля та обпоювали обранців. Навіть досі на Гуцульщину поспішають поважні пані з усіх усюд, аби дістати карпатських чарів та привернути чоловіків. «Найбільше діяли «зчєси» (менструальна кров. — Авт.). Якщо підлити бодай краплю цього в будь-який напій хлопови, то назавжди прив’єжеш його до себе, — каже пані Василина. — А ще в нас печуть тонкі коржі завертаючи тісто перед тим, як буде пектисі у себе навколо колін. Так, як то тісто звертаєсі, так і хлоп буде все життє біля тебе звертатисі», — радить гуцулка. А коли вже дівчина була просватана, то вже й можна щось більше нареченому дозволити. «Гуцули люб’єт ту справу, і вміют дівку так обертати, аби вона є чєсною до шлюбу сі лишила, — кажуть горяни. Більше свободи жінка отримувала гуцулка, вийшовши заміж. Ще до ХІХ століття в окремих селах чоловіки мали по кілька «любасок». Жінка знала, кого любить чоловік на стороні і навпаки. Навіть була традиція, що чужа жінка на Великдень дарувала писанку тому чоловікові, котрого любила. І це могло бути привселюдно. Навіть при чоловікові. Не обходилося без любощів на стороні і на весіллі. Отже жінка також могла мати чимало «любасів», які ще й платили їй. І бувало, чоловік бив ту газдиню, в якої не було коханців, «Бо що ти лиш мені потрібна, а селови від тебе яка користь?», — казав газда, намотуючи на руки коси дружини. Про вільність сексуальних стосунків свідчать і ті факти, що ще й донедавна, а може й дотепер є в віддалених гірських селах. Коли серед гір, у лісі, зустрічалися навіть незнайомі чоловік з жінкою, то та «мусіла дати». Бо життя у горах важке, часто чоловіки гинули, працюючи у лісі чи сплавляючи дерева по бурхливих річках. Тому, якщо газда йшов на роботу, то перед можливою смертю і своїм останнім днем на землі мав насолодитися жінкою. І байдуже своєю чи чужою. Це був неписаний закон гір. І гуцулки це добре розуміли, тому деякі часто ходили лісами і плаями, аби якнайбільше газдів зустріти. При тому у чоловіків не було часу на якісь довготривалі пестощі. Тому секс із гуцулом з віддалених сіл досі, часто й помилково, ототожнюють із чимось первісним, диким, брутальним. Але саме такі любощі подобалися багатьом поважним паням, дружинам астрійських і польських чиновників, які приїжджали шукати пригод у гори. Не бракує й тепер таких. Не вірите. Спробуйте! Анна-Сабіна Ружицька |
